— Що ми без неї робитимемо?
— Він же старий, — сказала Сильвія.
Тайк не чув їх. Він дивився на екран. Потім він сказав мені, що весь час боровся з бажанням вимкнути його, ніби це могло б щось змінити, перервати ланцюг подій. Але це він сказав потім.
Кхмер пішов, явно незадоволений. Я сказав:
— Абсолютно ясно, що Паган не був васалом кхмерів. Інакше Шин Арахан не посмів би відмовити послові. Він був великим дипломатом. Якщо, звичайно, кхмер і справді вимагав подарувати йому дівчину.
— Гаразд би обійшлося... — сказав Парасваті.
І він мав рацію у своїх сумнівах. Шин Арахан з хвилину стояв на веранді, роздумуючи, ледь похитуючись, заховавши очі в сітці зморшок. Здавалося, він не бачить нікого навколо. Але, коли дівчина підкралася до тераси, щоб узяти глек, Шин Арахан раптом отямився, крикнув стражникам, обернувся і швидко пішов з веранди. Стражники підійшли з двох боків до завмерлої дівчини, і один з них підштовхнув її в спину держаком списа. Дівчина покірно пішла навперед них через майдан, і натовп роззяв мовчки розступився перед нею. Сеанс закінчився.
Цього разу ніхто не покинув лабораторію. Коли засвітилося світло, я побачив, що всі дивляться на мене, немов я міг пояснити те, що сталося і, головне, переконати їх, що з дівчиною нічого не трапиться. І я сказав:
— В кращому випадку Шин Арахан наказав прибрати її з очей кхмера. Може, він знає її батька, можливо, пожалів її.
— А в гіршому?
— У гіршому — не знаю. Гірших варіантів завжди більше, ніж кращих. Можливо, первосвященик вирішив усе ж зробити сюрприз кхмерові і вручити йому подарунок перед від'їздом. Можливо, дівчина чимось образила кхмера і буде покарана...
— Але вона ж нічого не сказала...
— Ми так мало знаємо про звичаї тих часів.
Тайк прийшов увечері до мене в каюту.
— Я збожеволію, професоре, — сказав він.
— Чим я можу допомогти тобі? — запитав я його. — Постарайся зрозуміти, що це ілюзія, чудесним чином збережений документальний фільм, — і ми перші глядачі його.
— У це неможливо повірити. Мені хотілося вимкнути екран. Неначе тоді вона змогла б втекти. У темряві.
Тайк пішов. Перевіряти прилади, упевнитися, що завтра сеансу не перешкодить випадкова поломка. Але того дня нічого особливого не трапилося.
Щоправда, ми бачили старого. Він валявся у поросі біля сходів палацу, благав стражників пропустити його всередину, але цього разу вони були строгі і неговіркі. Значить, дівчині все ще загрожувала небезпека. З храму знімали останні риштування і наводили на нього лоск. Біля підніжжя його викопали невелику глибоку яму, від палацу до головного входу постелили рогожі, і солдати з короткими кривими мечами розганяли цікавих, аби ті не наступили на хідник.
Основні події були перенесені на завтра.
Цікаве створіння людина. Ще два дні тому мене хвилювала лише одна проблема — які взаємини Пагана і Ангкора. Хто був чиїм данником. Це питання було важливе для історії Бірми, але мало цікавило будь-кого, крім мене. Однак у день останнього сеансу, в день, на який випало освячення храму Ананди, урочиста подія, особливо урочиста через присутність іноземних гостей, я забув про данників, васалів і царів. Як і всі інші мешканці станції, я турбувався про долю дівчини, фотографії якої прикрашали кожну другу каюту на станції, заради повернення усмішки якої всі ми були готові на будь-яку нерозважливість. І були безсилі здійснити нерозважливість.
— Позиція, — уаже в мікрофон Тайк. — Світло. Сеанс.
— Є позиція, — відповідає місток.
Гасне світло в залі. На екрані майдан. Майдан повен народу. Лише доріжка з рогож, що веде до храму, вільна. Обабіч її стоять у два ряди солдати. Ближче до храму натовп розпадається на яскраві плями. У синіх тогах стоять арі — лісові брати. У білих шатах браміни. У оранжевих і жовтих — істинні буддисти, послідовники Шина Арахана. Пилюка пробивається між глядачами, що стоять щільно, і закутує сцену легким серпанком.
Урочиста процесія спускається з веранди. Першим вступає на хідник Шин Арахан, якого ведуть під руки ченці. За ним під дванадцятьма золотими парасольками — цар Чанзітта. Затим міністри, чиновники, посли Камбоджі, посли Арахана, посли Цейлону...
Техніка дає максимальне збільшення, і тому здається, що рама екрану зсувається всередину, храм росте і ми йдемо услід за царем до храму, чудового і зловісного сьогодні. Ніхто, навіть я, старий дурень, не знає, що може відбутися. Ми чекаємо.
Ми чекаємо, поки цар подолає відстань до храму. Я дивлюся на годинник. Залишилося десять хвилин до кінця сеансу. Хай, думаю я боязко, те, що буде, буде потім, коли ми підемо звідси. І тут-таки я розумію, чого боюся, в чому не смію признатися навіть собі самому і чого ніхто не може знати.
Є легенда. Її повторюють багато хроніків. І їй вірять багато учених. У день освячення храму біля підніжжя його викопувалася яма, в якій ховали найпрекраснішу дівчину в царстві.
І я бачу, як цар і вся процесія зупиняються біля свіжовикопаної ями.
Біля могили. І я кажу:
— Так.
— Що? — спитав Тайк. — Що буде?
— Я можу помилятися.
— Що буде, професоре?
І я кажу їм про легенду. І не встигаю доказати її, як натовп розступається, і ченці в жовтих тогах підводять оголену до пояса, заплакану, прекрасну як ніколи, нашу дівчину. Я дивлюся на годинник. Залишилося чотири хвилини сеансу. Швидше б він закінчився. Ми нічого вже не змінимо. Тайк заважає мені дивитися. Він стоїть перед самим екраном, немов намагається назавжди запам'ятати цю хвилину, ніби збирається запам'ятати обличчя ченців, що ведуть дівчину, і помститися їм, ніби хоче запам'ятати обличчя ката, кремезного, темнолицього чоловіка з ножем у руці, який виходить назустріч дівчині і чекає, напівобернувшись до Шина Арахана, чекає сигналу.
— Тайку, відійди, — каже хтось за моїми плечима.
Тайк не чує. Шин Арахан нахиляє голову.
Ми так близько до людей перед храмом, що, здається, чуємо їхнє дихання і обірваний стогін дівчини, яка мов зачарована дивиться на блискучий ніж. Зараз вона скрикне...
— Ой! — лунає крик.
Ми озираємося. Всі. У дверях стоїть Сильвія. Вона запізнилася. Вона, напевно, і не хотіла приходити, але не витримала самоти. Сильвія затискає рот рукою і дивиться на екран. Ми теж дивимося туди. Але пізно. Ми втратили мить.
Ми втратили мить, у яку Тайк наблизився до екрану впритул і увійшов у нього.
Тайка немає в залі.
Тайк у Пагані. Неймовірним, незбагненним чином він опинився за тисячі років і мільярди кілометрів від нас, у натовпі ченців, вельмож, солдатів, синіх арі і білих брамінів.
Роззявлені в криках роти... Рука ката, що завмерла в повітрі... Ченці, що падають ниць... Тайк уже поряд з дівчиною. Він відштовхує розгубленого ката, підхоплює її на руки, і дівчина, певно непритомна, обвисає на його руках.
На мить Тайк завмирає.
Живі лише очі. Зіниці мечуться, розшукуючи шлях до порятунку. Він зрозумів уже, що не повернеться до нас, що він сам у далекому минулому.
Таким я його і запам'ятав: високий, широкоплечий смаглявий хлопець у срібному, в обтяжку, комбінезоні і м'яких червоних черевиках по кісточки. На грудях золота спіраль — знак Служби Часу. Він стоїть, широко розставивши ноги, і дівчина на його руках здається невагомою.
Кадр нерухомий. Лише курява поволі пливе в гарячому повітрі.
І відразу ж нерухомість вибухає стрімким рухом.
Тайк біжить по рогожах до нас назустріч, але перед ним немає екрану. Перед ним запорошена площа, а за нею урвище до Іраваді. Тайк зникає під нижнім зрізом екрану, і солдати, що схаменулися, ченці, чиновники кидаються услід за ним... Екран блякне, береться чорними смугами і гасне.
Оце й усе. Більше ми не бачили Тайка. Може, вони розбилися, стрибнувши з урвища. Можливо, їх наздогнали і вбили. Або її вбили, а його віддали у рабство. Можливо, їм вдалося втекти і сховатися в чинських пагорбах. Можливо...
Ми більше не змогли до ладу спіймати Паган. Щось розладналося в системі зв'язку, і знадобиться декілька місяців роботи, перш ніж вона відновиться.
Ми з Сильвією відлетіли з першим кораблем. Фізики залишилися. Вони сперечаються і сперечатимуться про причини незвичайного явища, яке вони намагаються пояснити за допомогою формул. Я на цьому не знаюся, я старий історик, прихильник консервативних методів дослідження.
На столі у мене стоїть фотографія дівчини з очима, мов гірські озера.
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.