Бартер

Лоїс Макмастер Буджолд

Всі її оладки (*1) збігалися до центру сковорідки немов амеби, які спаровуються. Занадто багато молока в тісті, подумала Мері Еліс. Їй треба було відміряти його точніше. Вона невпевнено потикала в межу злиття лопаточкою, намагаючись примудритися й розтягнути масу, що вже почала тверднути, назад, на призначене їй місце. Лопаточка була з тріщиною посередині від утоми металу й, поки вона намагалася поладнати інструмент, він зачепився за кошлатий край тієї напівготової розмазні й вишпурнув її зі сковороди. Розмазня гепнулась на конфорку й задимілась. Мері поквапливо заляскала по ній кухонним рушником, який, зрозуміло, обпалився і заіскрився.

Телевізор раптово заверещав з сусідньої кімнати з потроєною гучністю.

— Зменшіть звук! — Закричала Мері Еліс. "Космічні кадети-парубчата" з будь-якою чутною гучністю (*2) — це вже погано, але так... Вона глянула на електронний годинник, де світилися червоні цифри "3:16 AM". Оскільки за вікном сяяло сонце, вона вирішила, що діти знову гралися з кнопками. Не страшно — якщо йдуть "Космічні кадети-парубчата", сьогодні має бути субота, дев'ять тридцять ранку. Я веду відлік свого життя не кавовими ложечками, подумала вона гірко, а за програмкою телепередач. Вона помчала у вітальню, притиснувши долоні до вух.

— Зменшіть! — Ще раз прокричала вона, й сама торохнула по кнопці. — Ти вже вкотре дозволив молодшому братику гратися з кнопками, тому я вимикаю телевізор!

Це була Смертельна Погроза...

— Ну, мамо!..

— Тебе тут не було, і я не... Ти ж повинен наглядати за ним.

— Я його не бачив.

— Як ти міг його не бачити, коли він повинен був стояти безпосередньо перед тобою, щоб повернути ручку!

Молодший братик голосно "трямнув" від задоволення і з'явився з-за кута, тягнучи кішку за задню лапу.

— Браяне, відпусти кішку!..

Джені ображено наблизилася до свого електронного спокусника, який обіцяв відпресовані під тиском задоволення, хтиво розчахнувши очі на "Барбі Малібу" з плавальним басейном — фактично купку нафтопластику вартістю п'ятнадцять центів, але з ціною, роздутою до тижневого бюджету бакалійної крамниці.

— Мам, хочу одну таку на різдво...

— Боже ж мій, зараз серпень! — випалила Мері Еліс, відступаючи до себе на кухню. Оладки горіли, а друга кішка, залізши на кухонну стійку, жадібно сьорбала тісто з миски.

— Ар-р! — Заскреготіла зубами Мері Еліс. Вона згребла в оберемок кішку й викинула її назад у вітальню в надії, що дитина й до цієї добереться. Зазирнувши в миску, вона почала міркувати, скільки кішка з'їла й де. Це вам не маргарин, де шорсткий язик залишає маленькі зрадницькі звивисті канавки, що допомагають визначити, з якого боку зрізати. Вона віднесла миску до раковини, зняла зверху ополоник чи два, й струсила тісто білими ляпками в сміттєпровід. Ну, все одно довелося б готувати все тісто...

З поважним виглядом увійшов її старший син. Генерал Тедді Хен Соло Мур Молодший, сім років. Безсумнівно, на шляху до бою і збирає свої війська.

— Мам, бачила Люка Скайвокера?

— Думаю, твій молодший братик до нього добрався. Ймовірно, зараз він вже скрутив йому голову, маленький негідник...

— Що це за оладки?

— Бананові.

— Не люблю банани.

— Отже, виймеш шматочки бананів геть — геть, геть, невдячний хлопчисько! — Сердито загарчала вона. — Я всіх покличу, коли буде готово.

Її чоловік скрадався до дверей на кухню.

— Ти куди? Сніданок майже готовий.

— Кава — все, що мені потрібно. Сьогодні знову почну свою дієту.

— Я робила на п'ятьох.

— Не можу будь-чим допомогти.

— Ти міг мені сказати.

— Ти не запитувала. До речі, я збираюся в крамницю Лоусона з Гарольдом Кригером за деякими заміськими газетами. Хочу допомогти йому переглянути колонку "Потрібні".

"Грати у відеоігри ти йдеш", подумала вона, онімівши від обурення, "щоб спустити чергові п'ять баксів на "Пак-Мена" зі старим друзякою Гарольдом Безробітним. А я на минулому тижні не купила шапочку для душу, вже четвертий місяць поспіль, тому що не можу витратити два долари й шістдесят дев'ять центів, але можу зав'язувати волосся, щоб не падало на обличчя, тим старим шарфом, що ще не до кінця розсипався на потерть..."

— Добре, діти, йдіть їсти.

— Мам, а можна мені поїсти у вітальні?

— Не люблю банани!

— Трям-трям...

— Мур-р-р...

Вона з гуркотом пронеслася вітальнею по колу, застосовуючи долоню як ковбойський батіг. Нехай ці собачата поворухнуться, батого-о-м їх!.. Джені відмовилася від вже налитого апельсинового соку й зажадала води з льодом: два кубики. Генерал Соло з презирством ретельно вийняв шматочки бананів. Трям-трям з пронизливими вересками "Умри, згинь!" всі свої оладки покидав у кішок, які мов акули кружляли в нього під стільцем. Мері Еліс не змогла здогадатись, кому призначались крики — сніданку чи тим, кого піддали бомбардуванню.

Мері Еліс тужно поїдала дві дорослі порції, думаючи про голодуючих дітей Китаю, і мріяла про яку-небудь можливість телепортувати їм все, що в неї залишилося нез'їденим. Запанувала тиша, й вона зробила свій перший ковток ранкової кави. Налита вона була дещо раніше, й тепер охолола. У тиші з вітальні долинули рідкі заливчасті звуки — гучні, ритмічні й резонуючі. Нудило одну з кішок. Зрозуміло, на килим. Вони завжди не блюють на лінолеум.

З цього моменту ранок зіпсувався безповоротно. Джені пройшлася по котячій блювоті, перш ніж Мері Еліс встигла її прибрати, тому що стягала Браяна з кухонної стійки, де він щойно роздер фільтр-кошик "Місіс Кава" на шість складових компонентів. Скласти їх докупи було доволі просто, Мері Еліс вже добре призвичаїлась, але фільтр був наповнений мокрими кавовими зернами, які тепер виявились на конфорках плити. Джені Малібу й Генерал Соло на повен голос сперечалися про те, який канал дивитися. Мері Еліс рішуче відмовилася виступати в ролі рефері на тій підставі, що, хоч як би на це зараз подивитися, виявившись між Сциллою і Хорибдою у вигляді "Листкового Суничного Пирога" й "Гномиків", програє вона. Тарілки, що не бажали митись самостійно, так і залишались лежачою купою на кухонній стійці — смуга перешкод для кішок, які нишпорять в пошуках їжі. Кішки, всупереч чуткам, зовсім невдячні звірюки й недотепи. Вони скинули на підлогу останню в Мері Еліс велику таріль, де та й розбилася.

загрузка...

Мері Еліс стояла в дверях кухні й нещасно здригалась, розриваючись між котячою блювотою і гострими скалками, що вже готові почикрижити чиїсь босі ноги. Вона просто не могла втримати цих дітей в тапочках. Їй вже уявлявся ранок, проведений в приймальному покої невідкладної допомоги, в чеканні, коли накладуть шви на Рани, що гнояться від Котячих Бактерій.

І ось задзижчав дверний дзвоник.

Мері Еліс, бурмочучи слова, які не слід гучно вимовляти при дітях, гримнула по дверях, відкриваючи їх, і поранила ніготь.

— Що б там у вас було, нам воно не потрібно... — Почала вона, й замовкла.

Який дивний маленький чоловічок. Зріст п'ять футів, ні на дюйм більше, він був блідий, неміцної статури й астматично дихав. Одягнений — в мерехтливий, шовковистий матеріал, який, здавалося, лелів всіма кольорами, а також ніякими кольорами й безіменними кольорами коли він рухався. Валізка, в яких комівояжери носять зразки товарів, але вкрита подібним матеріалом, висіла поруч з ним... Ширяла, як усвідомила Мері Еліс — він не тримався за неї. Мері Еліс — одна вдома з трьома дітьми й двома кішками могла б і стривожитися, але вона виробила для себе правило: завжди не боятися чоловіків нижчих від неї зростом. До того ж, він виглядав нездоровим.

— Дайте мені, — прохрипів він з дивним гортанним акцентом, — увесь ваш аміак.

— Пробачте? — Запитала вона, посмоктуючи скривавлений палець, і широко розкривши очі.

— Аміак. Повинен бути аміак. Нема грошей — буду торгувати. Скільки коштує аміак?

Так вже сталося, що Мері Еліс була непогано забезпечена аміаком. На цей тиждень був особливий купон в супермаркет — два за ціною одного. Мері Еліс терпіти не могла купони. Вони викликали в неї почуття, немов вона пацюк в паперовому лабіринті, який смикається в безглуздих діях: відріж і збережи, вклади й заклей, смикни за важіль і дзвякни в дзвіночок, а в нагороду кілька пенні. Але вони були як гроші, а гроші не викидають. :-(

Вона дивилася на маленьку людину в побожному здивуванні:

— Е-е... а що у вас є на обмін?

Його відповідь потонула в раптовому спалаху шуму за нею, зміст якого, якщо він там і був, цілком поглинувся його ж гучністю. Вона вибігла за двері й, зачинивши їх за собою з грюкотом, наче опустила ґрати замкових воріт перед численними й приголомшеними військами. Це до певної міри допомогло. Він відкривав свою... валізу зі зразками? Конфітюрну крамничку? Інженерний відсік? Предмети дивної форми сяяли й блищали в валізі, й Мері Еліс моргнула, ошелешена.

— Послухайте, е-е, Клаату, Вельзевул, не має значення хто ви є, я з задоволенням віддам вам свій аміак, якщо він дійсно вам потрібен. Єдина ж потрібна мені річ — це вимикач для моїх дітей, і я впевнена, що цього у вас нема... — Вона широко посміхнулася своєму власному старому жартові.

Маленька людина засяяла.

— А-а! — Сказав він. — Біостатичне поле. Дуже просто, мила леді. Багато запасних.

Мері Еліс завмерла, потім відтанула, трохи тремтячи. Його слова, хоч і позбавлені змісту для її звивистого розуму, але виразно наповнені пульсуючою обіцянкою бажаного, викликали видиво, що й спричинило невимовний захват. Вона майже схопила його за рукав, але відсмикнула руку назад, трохи злякавшись, що він може зникнути з її буття — лусне як мильна бульбашка (на яку він, швидше за все, й був схожий), не залишивши після себе навіть краплі, яка б відзначила місце, де він стояв.

— Проходьте, — видихнула вона, — проходьте на кухню. Дивіться під ноги...

Троє дітлахів, які прилипли до екрану (там показували рекламу), навіть не підняли голови, коли вони проходили повз. Мері Еліс шкодувала, що не купила акції в Кеннері в 1976 році. Вона навшпиньки пробралася повз скалки на кухонній підлозі й витягнула липкий стілець для свого відвідувача. З вдячною посмішкою він сів. Його задишка ставала все помітнішою.

— Мила леді, — просипів він, — аміак, зараз?

— Е-е, звичайно.

Вона поспішила спуститися в підвальний поверх, де зберігався аміак та інші засоби для чищення, на верхній полиці — теоретично, поза досяжністю трям-трямів.

1 2

Інші твори цього автора: