Один в океані

Ален Бомбар

Ален Бомбар

САМ В ОКЕАНІ

Повість

ЦЯ КНИГА ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

трьом чоловікам:

лікареві Фюрнестену

адміралові Солю

капітанові Картеру

і трьом жінкам:

моїй дружині

моїй матері

Касабланці

Переклад: Михайло Гайдай

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

1951 рік. Булонь. Весняний ранок. Я ще сплю у своїй кімнаті при госпіталі. Раптом мене будить телефонний дзвінок.

— Черговий лікар?

— Так, у чому справа?

— Корабельна аварія біля молу Карно.

— Іду негайно!

Ще не усвідомивши трагізму того, що сталося, я, лаючись, нашвидкуруч одягаюсь і поспішаю до приймальної палати. Там нікого немає. Швейцар розповідає мені, що траулер "Нотр-Дам-де-Пейраг" з маленького порту Екіем заблудився в тумані і наскочив на мол Карно.

Надворі холоднеча, але море зовсім спокійне, і я вже не так хвилююсь, як раніше. Мол виступає далеко в море, і у вітряну погоду він дуже небезпечний. Проте, коли немає хвиль, піднятися на нього досить легко, бо через кожні двадцять метрів з молу спускаються до моря сходи.

Чути, як надворі сигналить машина швидкої допомоги. Я навстіж розчиняю двостулкові двері і, дуже гордий своєю роллю, виходжу…

Ніколи не забуду того жахливого видовища, яке я побачив!..

Сорок три чоловіки, купою звалені один на одного, лежали в страшних, неприродних позах, наче пошматовані ляльки, — всі босоніж і в рятувальних поясах. Незважаючи на всі наші зусилля, жодного з них не вдалося повернути до життя.

Незначна помилка — і за одну жахливу хвилину сорок три трупи і сімдесят вісім сиріт.

Мені здається, що тільки в ту мить я повністю усвідомив страшну драму загибелі корабля серед просторів океану і що саме цей випадок спричинився до організації експедиції на "Єретику".

Корабельна аварія! Ці слова почали означати для мене людське страждання, вони стали синонімами відчаю, голоду і спраги. Щороку море збирає з людей страшну данину: самих тільки громадян Булоні гине від ста до ста п'ятдесяти чоловік. А на всій земній кулі, як я згодом довідався, в мирний час щороку гине в морі близько двохсот тисяч чоловік. Якщо навіть четверта частина жертв не йде на дно разом з кораблем і висаджується в рятувальні шлюпки, то невдовзі всі ці люди гинуть у жахливих муках.

Мене давно цікавило питання: скільки часу людський організм може витримати всілякі нестатки? І я дійшов висновку, що в окремих випадках людина виживає навіть тоді, коли порушуються всі норми, встановлені фізіологією.

Тривалий час я вивчав умови життя ув'язнених, засланців, а також людей, що жили впроголодь. Та найчастіше такі теоретичні розвідки кінчалися тим, що я сам себе запитував: "А для чого це мені?" — бо наукові знання завжди лишалися для мене мертвими, доки я не знаходив їм практичного застосування: адже я був медик за освітою.

Дивіться також

І ось до ряду таких нерозв'язаних проблем додалася ще одна — проблема потерпілих від аварії на морі. Особливість її полягала в тому, що зовнішні фактори, які викликають людське страждання, тут аж ніяк не залежать, як це буває, наприклад, з ув'язненими, — від лихої волі інших людей, або — як, скажімо, в Індії під час голоду — від посухи, коли становище справді безвихідне. Потерпілий на морі потрапляє в середовище, хоч і небезпечне, проте дуже багате на все необхідне для того, щоб жити або принаймні вижити, дістатися до найближчого берега чи дочекатися допомоги.

Коротше кажучи, я міркував так: хоч море і становить для потерпілого вічну загрозу, воно не безжалісне і не мертве. Треба тільки перемогти в собі страх і добути з нього їжу. В цьому немає нічого нездійсненного.

Такою була моя точка зору щодо середовища, в якому опиняються потерпілі. Що ж до людського організму, змушеного існувати в цьому середовищі, боротися з ним і живитися з нього, то я дійшов висновку, що фізіологи часто недооцінюють ролі розуму і його впливу на організм людини. Тут існує певне непорозуміння. Не можна категорично твердити: "Ось у таких фізичних умовах можна вижити". Більш правильно було б сказати, користуючись улюбленим формулюванням математиків, що за всяких рівних даних (тут мається на увазі і вплив розуму, під яким я розумію мужність і надію на життя) можна врятуватись, коли є ось такі чи такі фізичні умови".

Я звернувся до статистичних даних. Щороку п'ятдесят тисяч чоловік гине уже в рятувальних суднах.

Невже нічого не можна зробити, щоб їх врятувати?

А коли можна, то як саме?

Я перечитав легендарні оповідання та історії про потерпілих корабельну аварію, але вони здалися мені сповненими того відчаю, коли будь-яка боротьба уявляється марною, а будь-яка надія — безглуздою.

2 липня 1816 року фрегат "Медуза" викинуло на піщану мілину за сто вісімдесят кілометрів од узбережжя Африки. На спорудженому нашвидкуруч плоту, який буксирували шлюпки, розмістилися сто сорок дев'ять чоловік — пасажири, солдати і кілька офіцерів. При досить загадкових обставинах буксирний канат розірвався, і пліт понесло в Атлантичний океан. На плоту було шість бочонків вина й дві бочки прісної води. Пліт було знайдено через дванадцять днів, але в живих лишилося тільки п'ятнадцять чоловік. Десять з них уже помирали і загинули відразу ж, як тільки їх узяли на борт корабля.

14 квітня 1912 року пасажирський трансатлантичний пароплав "Титанік" наскочив на айсберг. Він потопав кілька годин. Перші кораблі прийшли на допомогу через три години після загибелі пароплава, а в рятувальних шлюпках і катерах уже було чимало мерців та божевільних. Цікаво, що серед тих, хто поплатився божевіллям або смертю за свій панічний страх, не було жодної дитини, молодшої десяти років. Діти були ще в досить розумному віці.

Такі приклади зміцнили моє переконання, що моральний фактор мусить відігравати вирішальну роль. Статистичні дані, які свідчать, що дев'яносто процентів жертв гинуть протягом перших днів після корабельної аварії, стали раптом зрозумілими і ясними. Адже щоб померти від голоду чи спраги, потрібно значно більше часу.

загрузка...

Коли корабель поринає в безодню, людині здається, що разом з нею увесь світ іде на дно. Втрачаючи палубу під ногами, вона втрачає одночасно мужність і розум. Якщо навіть людина в цю хвилину знайде рятувального човна, вона й тоді ще не врятована, бо завмирає там, пригнічена нещастям, бо вона вже більше не живе.

У нічному мороці, віддана на волю течії та вітру, тремтячи від страху перед безоднею, боячись і шуму, і спокою, ця людина, зборена жахом, уже за якихось три дні перетворюється на мерця. Не море, не голод, не спрага убили вас, жертви легендарних морських катастроф! Гойдаючись у самотньому човні на хвилях, під жалібне квиління чайок, ви вмерли від страху…

Я остаточно переконався, що більшість потерпілих на морі гинуть задовго до того, як фізичні або фізіологічні умови стануть для них справді смертельними.

Як же боротися з відчаєм, що вбиває швидше і вірніше за будь-які фізичні страждання?

ПРИГОТУВАННЯ

У вересні 1951 року один із моїх супротивників у запливі через Ла-Манш, Жан Ван Хемсберген, подзвонив мені по телефону і запропонував узяти участь в морській прогулянці: треба було випробувати новий тип рятувального човна.

Закінчивши чергування в госпіталі, я йду на берег, де Жан демонструє мені гумового надувного човна, схожого на майбутнього "Єретика", тільки трохи меншого за розмірами. Цей човен має форму підкови, а за корму йому править широка дошка. О 16-й годині ми вирушаємо у випробне плавання з підвісним мотором.

— Може, попливемо у Фолкстон? — пропонує Жан.

Я погоджуюсь, і ми беремо курс норд-норд-вест до маяка Південний Фуланд, що час від часу вказує нам шлях спалахами світла в темряві.

Здіймається вітер, море хвилюється, "Хіч-Хайкер" (так зветься наш човен) блискуче витримує іспит, і о 23-й годині ми входимо в англійський порт.

Погода тим часом зовсім зіпсувалася. Розпочався один із штормів, на які таке щедре Північне море. І хоч ми тепер повністю довіряємо нашому "Хіч-Хайкеру", все ж вирішуємо дочекатися затишшя. Ми хотіли вийти в море у понеділок, але це виявилося справжнім безумством. Хоч-не-хоч, довелося чекати. А тут, як навмисне, не розпогоджується! Мабуть, у госпіталі вже почали серйозно турбуватися про мою долю.

Нарешті, о 9-й годині ранку, у вівторок, ми залишаємо фолкстонський порт, незважаючи на всі умовляння друзів, і виходимо в розбурхане море… В таку негоду вийти з порту настільки важко, що ми починаємо вагатись: вирушати чи ні. Але дослід занадто вже привабливий. Справді, хіба корабельна аварія трапляється тільки в хорошу погоду і хіба в трьох випадках із чотирьох не доводиться плисти розбурханим морем на благеньких суденцях?

Ніс нашого човника раз по раз занурюється у хвилі, і ми побоюємося, що кожної миті мотор може залити водою. Та ні, поки що все йде чудово. "Хіч-Хайкер" швидко пливе собі морем, яке сьогодні зовсім пустинне. Па-де-Кале — це відоме перехрестя морських шляхів, де звичайно панує пожвавлення, сьогодні нагадує пустелю. Рискуючи щохвилини власним життям, ми нарешті о 18-й годині дістаємося до узбережжя поблизу Віссана. Перемогу здобуто!

Того ж дня ми обидва, запалені першим успіхом, вирішили на ділі довести життєвість моєї теорії, що тоді тільки зароджувалась, про можливість врятування потерпілих. Спочатку я повинен був науково, в лабораторних умовах, довести, що людина може знайти в океані все необхідне для свого існування, а потім уже вдвох збиралися вирушити в море і на власному прикладі довести свою правоту. Це дослідження допомогло б у майбутньому вилікувати жертви корабельної аварії від безнадії та відчаю. Мені треба було розробити маршрут подорожі. Наш меценат, відомий спеціаліст рятувальної служби, взяв на себе практичне здійснення задуму. За дослідницький центр ми обрали Океанографічний музей у Монако. Від'їзд було призначено на кінець року.

Та непередбачений випадок прискорив події, і я змушений був почати свої експерименти як людина, що сама стала жертвою корабельної аварії не з власної волі.

* * *

Перш ніж вирушити в Монако, ми, Ван Хемсберген і я, мали завітати в Англію на весілля до однієї нашої знайомої. У середу, З жовтня, ми вийшли з Віссана в море на надувному човні і з новим мотором. За три милі від мису Грі-Не, на норд-норд-вест, мотор зіпсувався, і ми почали дрейфувати.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також:

загрузка...