Та несподівано до голубого кольору почав домішуватися рожевий, потім червоний. Небосхил набирав фіолетового відтінку. З-за обрію з'явилось друге сонце — червоне. Від змішання голубих і червоних променів двох сонць і утворювався фіолетовий відтінок неба.
— Чудово! Прекрасно! Незрівняно! — захоплювався Тюменєв.
Мружачись, до Тюменєва підійшли Архімед та Савич.
— Що ж це таке? — вигукнув Архімед. — Як це зрозуміти? Дивіться, дядечку. Два сонця світять і гріють щосили, спека тропічна, а наш листок-самоліт і не думає злітати. Чому?
— Бо він в'яне. Тому й сіном прілим од нього тхне. Відчуваєте? Гадаю, вчора ми опустилися зовсім не тому, що листок намок і охолов, а тому що він почав в'янути. Я дивився на інші листки лісу. Вони вночі і не збирались опускатися. Цей листок ми відрубали од стебла, він почав в'янути, еластичність і пружність його клітин ослабли, клітини зробилися дряблими і почали пропускати водень, який легко розривав гниючі тканини і виходив. Оце, певно, і весь секрет.
— Дядечку, пробачте мені, але сьогодні я не схильний до наукових аналізів. Мені хочеться милуватися красою тутешньої природи. Яке чарівне освітлення! Ви, дядечку, з одного боку сапфіровий, а з другого — рубіновий. У Савича, погляньте, фіолетові руки.
— Дивовижно!
— Наші тіні, зауважте, подвійні: одна фіолетова, друга — зеленкувата. А погляньте на цей ліс гігантських "водоростей"! Дивно, вчора його листя і наш листок-самоліт здавалися мені бурими, а сьогодні вони темновишневі.
— Окрім нашого вмираючого листка, що став темносиній. Як швидко йде тут процес гниття!
— Пам'ятаю, вчора ми опустилися на рівному місці, на голій галявині, де не було й билинки, а зараз ми — серед квітів, — мовив Савич. Невже вони виросли за одну ніч? А кожна ж квітка вища за мене. І які примхливі форми, які яскраві барви!
— Ну от, тепер ви самі захоплюєтесь, а всю дорогу скиглили, — пробурчав Тюменєв.
— Я й зараз віддав би перевагу перед цією розкішшю нашій скромній конвалії, — сказав Савич і, зітхнувши, додав: — Від усіх цих строкатих барв і яскравого світла у мене рябіє в очах і паморочиться в голові.
— Дивись, Архімед, полюбуйся на помилку Аркусова, — перебив Савича Тюменєв, показуючи на обрій. — А сніг на Беті все ж таю є. Хоча вершини й не білі, а блідо-фіолетові, та блищать, мов сніг. Тобто сніг, напевне, білий, проте освітлений подвійним сонцем, здається фіолетовим. Скільки відтінків…
— Так, бачу. Але зверніть увагу, дядечку: ваш сніг лежить не тільки на вершинах гір. Усі гори "сніжні", од вершини до підніжжя, якщо тільки це сніг, у чому я дуже сумніваюся. Дуже вже яскраво блищить. Та й не може бути снігу біля підніжжя гори.
— А коли не сніг, то що ж? Архімед знизав плечима й відповів:
— Не знаю. Я вважав би за краще, щоб вони були цукрові або борошняні. У нас лишилося зовсім мало харчів.
— Еге ж, непогано було б піймати кілька добрих минів чи підстрелити качку, — сказав Савич. — Та, на жаль, Бета — не дуже гостинна господиня.
— Просто вона нічого такого не має, — заступився за Бету Тюменєв.
— Або ж приховує їх, — зауважив Архімед.
— Ну, може, рослинний світ буде до нас милосерднішим, — і Тюменєв показав рукою на зарості квітів.
— Я зараз піду пошукаю в цьому лісі квіток, — визвався Савич і попрямував до невисокого пагорба, порослого квітами найпримхливіших форм і найяскравіших барв.
Та не встиг він одійти на кілька кроків, як зник з очей, немов провалився. Тюменєв та Архімед занепокоїлись і покликали його. Савич озвався, — його спокійний голос лунав зовсім близько, проте самого його не було видно.
— Що з вами, Савич? Де ви? — крикнув Архімед.
— У чому справа? — спитав Савич. — Усе гаразд. Нащо ви мене кличете?
— Що за нісенітниця! — вигукнув Тюменєв. — Ти бачиш, Архімед?
— Бачу, — відповів той. — Дивовижний оптичний обман.
Вони помітили Савича: він ніби складався з чотирьох ніг. Одна пара ніг немов ішла по землі, а друга, поставлена на тулуб Догори підошвами, повторювала ці рухи в повітрі, наче відбита у дзеркалі. Як тільки пролунав здивований вигук Тюменєва, ноги повернули і пішли назад. Почувся голос Савича:
— Та в чому ж, нарешті, справа, товариші! Куди ви тепер поділися?.. — і ще за мить він вигукнув: — Я бачу ваші ноги! Багато ніг… Ніби ви стали на голову… А зараз зовсім нічого не бачу.
Архімед і Тюменєв теж перестали бачити зображення ніг Савича. За кілька хвилин він сам постав перед Тюменєвим та Архімедом.
Тюменєв підійшов до Савича, обмацав його і сказав:
— На цій шаленій планеті очам не можна вірити. Отепер я знаю, що це живий Савич з головою, руками й ногами, не оптичний обман.
— Я бачив вас, як риби бачать з-під води людину, занурену до половини, — пояснив Савич.
— І ми вас бачили в такому ж вигляді, — мовив Тюменєв. — Дивовижна властивість тутешньої атмосфери.
— Але я бачив і ще химерніші речі, — вів далі Савич. — Я підійшов до однієї квітки і з подивом помітив, що вона оддаляється від мене; підійшов до другої — така сама пригода. І коли я дійшов до пагорба, він був голий. Жодної квітки не росло на ньому. Я навіть не помітив, куди вони ділись.
— Он як! — занепокоївся Тюменєв. — Квіти, кажете, повтікали, щезли, а пагорб лишився? Це вже не тільки оптика. Тут щось інше. Може, маскування? Га? Уявіть собі, що цікаві жителі Бети підходили до нас, замасковані квітами. Як вам це подобається? Чи, може, тутешні живі істоти мають нахил до незвичайної мімікрії. Трансформація… Як вони зникли — пояснити простіше: оптика, властивості атмосфери. Міражі, таємниці, незрозумілі речі на кожному кроці. І треба багато часу, щоб розкрити всі ці таємниці.
— Таємниці й невідому небезпеку, — зауважив Савич. — Тут можна загубитись і заблудитися за два кроки один від одного. За кожною квіткою, може, ховається страхітливе чудовисько, ладне роздерти нас…
— Боягуз ви нещасний! Скиглій! То ж бо й воно! — різко гримнув на Савича Тюменєв. — Лише про дорогоцінну персону свою й думаєте! Сором! То ж бо й воно!
Савич почервонів і змовк. Тюменєв засопів, насупився; потім, махнувши рукою, заговорив своїм звичайним сердито-добродушним тоном:
— Ну, пробачте, старого буркотуна, не ображайтесь. Погарячився. То ж бо й воно. Недобре вийшло, грубо. Нерви розходилися. Цей нудотний запах дратує. Можливо, в ньому є якісь шкідливі гази. Доведеться нам відкотити гідростат подалі од цього гнилого листка…
17. Розділ з поганим початком і щасливим кінцем
Тюменєв зосереджено налагоджував двосторонній радіозв'язок із Землею. Всі останні дні радіостанція працювала погано. Іоносфера Бети взагалі була примхливою. А з третього по шосте червня встановлювати зв'язок з Аркусовим щастило тільки уривками.
Апарат свистів, тріщав, завивав. Іноді несподівано чулася уривчаста фраза. Хтось десь із кимсь розмовляв. Інколи долинав сигнал небезпеки.
Тюменєв тяжко зітхнув. Він сам зараз потребував допомоги, але не посилав в ефір сигналів небезпеки: йому ніхто не міг допомогти…
— Нарешті-таки! — вигукнув професор, почувши знайомий голос Аркусова: — Добридень, любий Аркусов! Чому останнім часом ви розмовляєте на хвилі іншої довжини? Хіба абастуманська станція зрадила стару хвилю?
— Про це ви скоро узнаєте, Іване Івановичу, — відповів Аркусов.
— У мене є до вас тисяча запитань, Аркусов, та боюся, що наш радіозв'язок знову порветься, а мені треба повідомити вас про багато важливих і, на жаль, сумних речей… Аркусов, я вчинив дуже негарно, несправедливо, і це пригнічує мене. У нас велике нещастя і взагалі невеселі справи. Та про це пізніше…. Сьогодні я нескладно розмовляю, з нервами не все гаразд, а правду сказати — зовсім не гаразд. Тут надто багато такого, що дратує нерви. І потім цей сумний випадок і всі злигодні останніх днів…
Я вже повідомляв вас, що атмосфера тут перенасичена електрикою. Іноді все тріщить, до чого не доторкнешся; вогники танцюють на кожному листку, на вістрі кожної билинки, і з кінчика власного носа вилітають іскри.
Це дратує. Дратують пряні, гострі запахи квітів і гниючих рослин, дратує фантасмагорія оптичних міражів, та найбільше діє на нерви тутешнє освітлення, хоч воно й чарівно гарне. Не диво, що нерви тут весь час натягнуті і часом не стримаєшся… Між іншим, ми були свідками… Алло! Алло! Знову обірвалось. От морока! Алло! Ви чуєте, Аркусов?
Так-так. Передаю далі. Нам пощастило спостерігати дуже цікаве явище — затемнення сонця сонцем. Наше сапфірове сонце закрило червоне.
Та Савич мав рацію: всі барви тут дуже різкі, все дуже яскраве, грубе, театральне. Наче два кольорові прожектори освітлюють пишну декорацію. Все це дратує нерви, і іноді мимоволі… Та про це пізніше.
Ми зробили багато першокласних і навіть сенсаційних астрономічних відкриттів. Про них ви вже знаєте. Але планету Бета ми вивчили, на жаль, дуже мало. Чому? Зараз поясню.
Ми знайшли тут воду, та не знайшли їжі: за весь час ми не зустріли жодної істоти, схожої на птаха чи тварину, не знайшли поживних речовин і серед рослин. Ходити далеко на розвідку ми побоювались: тут на відстані п'яти метрів можна загубити один одного, хоч атмосфера здається цілком прозорою. Мимохіть доводиться бути поблизу гідростата з його запасами харчів.
Я певен, що тут є і їстівні рослини, і численні тварини, і риби, і, можливо, навіть вищі розумні істоти, та ми не бачимо їх. Вони добре ховаються від нас завдяки незвичайним оптичним властивостям тутешньої атмосфери і, очевидно, не менш незвичайним засобам маскування. Іноді ми ясно чуємо, немов хтось важко дихає, проте нікого не бачимо.
Як багато можна було б зробити цікавих відкриттів, коли б нашу експедицію було краще забезпечено всім потрібним для таких досліджень. Але ви знаєте, що це було неможливо.
Шкода, дуже шкода, що на цьому доводиться кінчати нашу роботу…
— Тобто як — кінчати, Іване Івановичу? — спитав Аркусов. — Адже ви з Архімедом і Савичем ведете і вестимете далі свої спостереження?
Тюменєв тяжко зітхнув і сказав:
— То ж бо й воно. Всьому приходить кінець, Аркусов. Ми вже втратили Савича, і це завдає мені великого болю. Ви собі не можете уявити, як я сумую, тим більше, що був дуже несправедливий до нього…
Бідолаха Савич! Я вважав його легкодухом, панікером, боягузом, а тим часом у нього була душа героя.