І в цьому нема нічого дивного, коли згадати, що атмосфера на Беті густіша за земну, а вага значно менша, вологість і температура вищі. Інші умови створили й інший рослинний світ.
— Атож, і нам треба буде так чи інакше скинути вниз гідростат, — зауважив Архімед. — Адже в ньому запаси їжі. Невідомо, що ми знайдемо на планеті і чим тут харчуватимемося.
— Але ж коли ми не знайдемо на вашій планеті нічого їстівного, коли ваша Бета буде настільки негостинною, що не нагодує нас, то… — Савич не встиг доказати.
Тюменєв перебив його:
— То ми помремо з голоду. То ж бо й воно. Хто про що, а Савич про сімдесят сім смертей, які звідусіль загрожують нам.
— І як же ми зійдемо вниз? — не вгавав Савич. — Не будемо ж ми стрибати, мов коники, з листка на листок, хоч тут і важимо менше, ніж на Землі?
— Стійте! Дивіться! Це що ще таке? Всі озирнулись і завмерли з подиву.
Яскраве смарагдове світло заливало прерію. Вона тихо похитувалася. По коричневому килиму простягся ланцюжок. Колечка цього ланцюжка були схожі на великі перлини, що мінилися матовим щирим золотом. Усі ці "перлини" перетинали коричневу прерію, прямуючи з тіньового боку до яскраво освітленого. Мовчанка тривала кілька хвилин.
— Вони рухаються. Живі істоти. Мабуть, комахи, — тихо і схвильовано промовив Тюменєв.
15. На листку-самольоті
План робіт був такий: звільнити гідростат, що міцно вклеївся в пробоїну гігантського листка, скинути його вниз і спуститися самим. Робота була важка і небезпечна: так і дивись, щоб не влипнути у густий, клейкий сік, що витікав з рослини. Працювали ручною пилою, сокирою та киркою. На очистку інструментів од клею витрачали більше часу, ніж на працю. Незважаючи на обережність, костюми і руки у всіх були замазані клеєм. Пропрацювали кілька годин, проте гідростат стояв на старому місці.
У цей час пощастило зробити цікаве відкриття. М'ясистий листок був завтовшки вісімдесят сантиметрів. Хоча на Беті всі тіла важили менше, ніж на Землі, мандрівники не могли зрозуміти, як ці гігантські, товсті, широкі й довгі листки тримаються у повітрі. Їхні стовбури чи черешки десь дуже далеко. Звичайно, черешок не може втримати листка з кілометр завширшки і кілька кілометрів завдовжки. І от виявилося, що всередині м'ясистої маси листка є сила-силенна мішків, точніше пухирів, наповнених газом, — воднем, як визначив Тюменєв.
— Надзвичайно цікавий приклад пристосування, — сказав Тюменєв.
— Так, цікаво. Кожен листок — своєрідний килим-самоліт, — зауважив Архімед.
Коли, відпочивши в гідростаті, команда знову прийшла на місце роботи, вона з жалем побачила, що праця пропала марно: сік ущерть заповнив отвір, прорубаний коло гідростата. Всі стояли мовчки, міркуючи, що робити далі.
— Професоре, в мене виникла думка, і, здається, непогана! — раптом вигукнув Савич. — Треба змінити план наших робіт. Ми хотіли звільнити гідростат і скинути його вниз. Це виявилося важче, ніж ми сподівалися. До того ж одразу на землю, — називаймо грунт Бети по-земному, — нам скинути його не пощастить. Гідростат упаде на нижній листок. Нам доведеться по черешку і стовбуру перебиратися на цей листок і повторювати роботу з початку. І так листок за листком. А скільки їх унизу? Адже землі ми не бачимо, саме листя та листя. Головка капусти, як правильно сказав товариш Турцев.
З великими зусиллями, — може, через кілька днів, — ми скинемо гідростат на землю і спустимося туди самі. А далі що? Цей ліс тягнеться, очевидно, на багато десятків, а може й сотень кілометрів. Якщо в ньому нема поживи, то ми змушені будемо або сидіти поблизу гідростата, — принаймні поки не вичерпаються запаси харчів, — або ж рискувати: взявши трохи їжі, піти шукати вихід з лісу.
Нарешті ваші астрономічні спостереження, професоре. Адже, власне, заради них ви й прибули сюди. А над нашою головою замість неба якісь полотнища. Не лазитимете ж ви, пробачте, мов комашка, на самий верхній листок, щоб подивитися на небо!
— Однак у нас нема іншого виходу. Ми мусимо спуститися. Що ж ви пропонуєте натомість? — запитав Тюменєв.
— Кинути цю роботу, поки гідростат ще не провалився на нижній листок, — відповів Савич.
— Кинути роботу найпростіше. А от далі що? — нетерпляче запитав Тюменєв.
— А далі нам треба буде знайти черешок, яким наш листок прикріплений до стовбура, і перерубати його. Це легше і швидше, ніж вирубати з листка гідростат. А тоді… Тоді хай наш листок летить за вітром, якщо він справді листок-самоліт. А вітру досить. Нас винесе з лісу на відкрите місце.
— Гм… Гм… Непогано. Молодець, Савич. Тільки дозвольте, а як же ми опустимося?
— Опустимося?.. — Савич зніяковів. — Можна буде… потроху відрізувати частину листка… Кількість водневих пухирів зменшиться…
— Та одночасно ж зменшиться і вага нашого листка-самольота, — заперечив Тюменєв, — а при його величезних розмірах нам, чого доброго, доведеться працювати надто довго, перш ніж…
— Я гадаю, — пробачте, дядечку, що перебиваю вас, — нам пощастить спуститися вниз. Як ви думаєте, чим пояснюється плавне похитування листка? Вітром? Не думаю. Скоріше воно залежить від стану газу, що міститься у пухирях. Коли проміння сонця падає на листок і нагріває його, газ розширюється, його підіймальна сила збільшується. Закривають сонце хмари, наступає тінь — водень охолоджується, і листок опускається. Хіба ви не помітили цієї закономірності?
— Певно, ти маєш рацію, та тільки не зовсім, — заперечив Тюменєв. — Згадай, ми прилетіли на світанку, коли була ранішня прохолода, а листя не лежало на землі, як мало б бути за твоєю теорією.
Ти хочеш сказати, що, коли настане прохолодна ніч, гази стиснуться і листок сам опуститься? Так, але ти забуваєш про тепло тутешнього повітря. Адже ця Бета — дуже молода й гаряча планета.
— Ну, тоді ми зробимо от що, — не здавався Архімед. — Тоді ми почнемо протикати наш листок-самоліт залізними прутами од поручнів, і водень — оскільки, як газ, він легший — виходитиме з отворів.
— Вантажопідіймальна сила листка-самольота зменшуватиметься, і ми опустимось. Правильно, — зробив висновок Тюменєв.
Усі взялися до нової праці. Шукаючи черешок, довелося іти далеко проти вітру. Ця подорож зайняла кілька годин. Черешка, на якому б тримався листок, так і не знайшли. Виявилося, листок поступово звужувався і переходив безпосередньо у стовбур, який ішов у землю.
Не обійшлося без пригод. Архімед ступив ногою в рідкий сік, посковзнувся і впав з листка, тягнучи за собою нитки соку. Клей загусав дуже швидко, і Архімед повис між двома листками, ніби павук на павутині.
Йому довелося повисіти, доки "павутина" перестала липнути. Тоді Тюменєв і Савич втягли його на листок.
Повітряна подорож тривала цілий день і завдала чимало клопоту. Коли голубий сонячний промінь нагрівав листок, "самоліт" піднімався до верхнього листка, і тоді мандрівникам загрожувала небезпека: вони могли бути стерті між двома листками, мов зерна між жорнами. Люди поспішали сховатися в гідростаті. Коли ж листок упливав у дуже густу тінь, водень, що містився в ньому, стискався, листок опускався, і гідростат починав шкрябати днищем по поверхні нижнього листка, мов пароплав на мілководді. Іноді листок зачіпався за інші листки. Доводилося звільняти його, відштовхуючись.
Тільки пізно ввечері, густим синім присмерком, листок-самоліт покинув межі безкрайого лісу. Тюменєв з нетерпінням чекав, коли побачить чисте небо, але його спіткало розчарування. Звідкись з'явилися хмари і закрили все небо. Стало майже темно і досить прохолодно. Зненацька почалася злива. Легкий поштовх сповістив про те, що намоклий і охололий листок торкнувся грунту.
— Ось тільки коли ми, нарешті, опустилися на планету по-справжньому! — вигукнув Тюменєв. — Ну, ще раз здрастуй, Бето! Вітаю вас, товариші, із щасливим прибуттям! Дякую вам, капітане Савич. Найдосвідченіший аеронавт не зробив би кращої посадки.
Савич не знав, образитись йому чи розсміятись, і вже хотів сказати, що він тут ні при чім, але Тюменєв не дав йому говорити.
— Бенкетувати ніколи., Якщо ми зараз же не звільнимо гідростат з полону листка, то нас знову, як тільки потеплішає, підніме в повітря й понесе. Скінчимо цю роботу, передамо по радіо на Землю останній звіт і тоді спати, спати!
Савич, падаючи від утоми, щось рубав, піднімав, тягнув, перекладав. Нарешті, звалився на койку і одразу ж заснув.
А Тюменєв ще якийсь час перевертався з боку на бік. Він думав про те, чи не каучуконоси ці незвичайні листки. Їхній сік схожий на каучук… Ото якби такі рослини на Землю!..
І професор заснув.
16. Калейдоскоп
Тюменєв прокинувся раптово, ніби його хто під бік ударив: засинаючи, він наказав собі спати не більш як три години. Не можна ж проспати всю ніч і не побачити зірок! Нічним небом треба дорожити, тим більше, що Бета, проходячи свій шлях по орбіті, незабаром опиниться між двома сонцями, і тоді на чверть року прощай, нічне небо! Вдень Бета освітлюватиметься голубим сонцем, а вночі повертатиметься до червоного. Та ця "червона ніч" буде яскравішою за голубий день.
Не світячи світла і намагаючись не шарудіти, щоб не розбудити товаришів, — даремна осторога! — Тюменєв навпомацки добрався до трапа. Гідростат лежав на боці, і по трапу довелося рачкувати. Ось і пролом. Астроном вийшов надвір.
В обличчя йому війнуло свіже нічне повітря, сповнене міцним запахом сіна та невідомими гірко-солодкуватими ароматами. Тюменєв поглянув на небо і скрикнув, як людина, що побачила обличчя друга після довгої розлуки: спочатку здивувалась, як воно змінилось, а далі, вдивившись, почала знаходити старі, знайомі риси.
Усе небо світилось, немов смарагд. У південній частині воно було темніше і синіше, в північній — ледве забарвлене в рожевуватий колір. Високо в небі стояв фіолетовий місяць.
З-за обрію випливав величезний місяць. Верхній кінець його рога був тьмяно-червоний, ніби розжарене, але вже остигаюче залізо, нижній — синьо-зеленкуватий.
Сузір'я були немовби й ті ж самі, і не ті. Одні наче розтягнулись, інші стиснулися, і всі трохи зсунулися зі своїх місць.
Старий астроном дивився і не міг надивитись. Він і не помітив, як настав ранок. Поблідло небо, вицвіли зорі, померкли місяці. На сході небо наливалось яскравим голубим світлом, і раптом з-за обрію піднялося сліпуче сапфірове сонце.
Тюменєв глянув на свої руки, на гідростат, — усе було голубе, а тіні — лілуваті.