Так я довідався, що замість мене на чолі експедиції призначено мого друга, молодого вченого Ширяєва.
Незважаючи на те, що вже почалася зима, експедиція вирушила в дорогу. Проте піднялися бурани, під час яких вітер досягав сили десяти балів, і змусили експедицію повернутися у Верхоянськ. Після того як експедиція доповіла про стан справ, вона одержала з центра наказ відкласти експедицію до весни і зайнятися поки що на місці метеорологічними спостереженнями.
Ця звістка і обрадувала і засмутила мене. Ширяєв був обережніший за мене, — він не хотів жертвувати своїм життям і життям своїх супутників і тому уник долі, яку приготував йому Бейлі. Я радів за мого друга. Хоч за таких обставин до весни мені вже нічого було чекати допомоги збоку. А втім, це теж на краще, — заспокоював я себе. — Бейлі знищить усіх, хто необережно наблизиться до його підземних володінь. На боротьбу з ним треба кинути великі сили держави...
Але для успіху необхідно попередити уряд, щоб він поставився до справи якнайсерйозніше. Можливо, за зиму мені вдасться так чи інакше встановити зв'язок із зовнішнім світом.
Я терпляче чекав, продовжуючи разом з тим свою "шпигунську" роботу.
З Люком ми дедалі більше зближалися. І одного разу у хвилину відвертості він мені трохи відкрив таємницю "Арктика". Люк був один з небагатьох, хто знав цю таємницю, хоч Бейлі не розповів і Люку всієї правди про свою мету. За словами Люка, "Арктик" з розведеною парою був направлений у відкритий океан, на північ, для того, щоб інсценувати аварію корабля. Бейлі і не думав просуватися далі на схід. Він просто хотів "позбирати у вашому СРСР деякі корисні копалини без мороки зі всякими концескомами".
— О, він дуже хитрий, містер Бейлі! — майже із захопленням сказав Люк. — Комерсант! А що ж ви хочете? У вас багатства лежать даром, як собака на траві, а він зробить з них гроші. Добре вас обдурив містер Бейлі! — і Люк зареготав. — Машиніст розвів пару, штурман закріпив колесо штурвала і — фіть! Коли "Арктик" пішов на всіх парах, ті, хто залишався на криголамі, скочили в моторний човен і повернулися на берег, а пароплав сам поплив далі. Спритно?
— На пароплаві ніхто не залишився? — запитав я Люка.
— Ніхто, — відповів він.
Я боявся викликати підозру в містера Люка і тому не запитав його про долю двох професорів, що так несподівано зникли. Після деякого вагання я, проте, наважився обережно запитати:
— І все закінчилося благополучно, без аварій і без втрат?
— Кілька чоловік загинуло під час переїзду з берега сюди, та ще на березі ми втратили двох професорів. Кажуть, що вони вирушили на полювання і не повернулися.
— А ви шукали їх?
— Нібито шукали. Тоді було не до цього. У всіх було роботи по зав'язку. Зима наближалась.
Або Люк не хотів мені сказати всього, або ж він сам багато чого не знав. В усякому разі, на нього розраховувати не можна було. До радянської влади він, видно, ставився вороже. Це був типовий служака, його ідеали зводилися до того, щоб одержувати добру платню, пити джин та зібрати гроші, купити, повернувшись на батьківщину, будиночок і жити, нічого не роблячи, на ренту.
Одного разу я сказав йому, що дуже цікавлюся радіо, але, на жаль, не мав можливості ближче познайомитися з цим чудовим винаходом.
— Це дуже просто, — відповів Люк. — Приходьте до мене на станцію, краще під час нічного чергування, і я вам покажу.
Я скористався цією пропозицією і почав учащати до містера Люка.
З яким хвилюванням почув я після кількамісячної перерви знайомий голос диктора "Комінтерну"! Радіогазета!.. Останні новини...
"— Тепер послухаємо, товариші, яку зиму завбачають наші метеорологи. Ми можемо обрадувати дачників-"зимівників": їм не доведеться мерзнути у своїх легеньких дачках. Учені обіцяють, що зима цього року буде дуже теплою, значно теплішою навіть, ніж минулого року..."
"Ще б пак! — подумав я. — Вентилятори містера Бейлі створюють своєрідний повітряний Гольфстрім. Теплі повітряні течії ідуть у північну півкулю від екватора і піднімають температуру".
"— ...Але зате на півдні Африки, в Південній Америці й Австралії спостерігається значне зниження температури..." — говорив далі диктор.
"Задихали крижані пустелі Південного полюса!" — в думці відповів я дикторові... О, коли б я міг звідси, за тисячі кілометрів, крикнути йому, що нічого радіти з теплої зими, що величезне нещастя насувається на людство!
"— ...Тепер послухаємо музику. Оркестр студії виконає "Менует" Боккеріні".
Легкий, чудовий менует зазвучав. Але від цієї музики мені стало ще тяжче. Там життя іде своїм звичаєм. Люди працюють, розважаються, живуть, як завжди, не знаючи, яка біда нависла над ними.
Я зняв з ушей радіотелефон. Люк сидів, весь заглибившись у прийом, переводячи точки й тире Морзе на букви. Він швидко записував телеграму. Кожного ранку ці телеграми подавали містеру Бейлі.
Нарешті він перервав роботу і, не знімаючи навушників, запитав мене:
— Цікаво?
— Так. Але я приймав і в себе дома радіоприймачем. Мені цікаво знати, як це робиться і як провадиться не тільки прийом, а й передача. У вас є передавальна радіостанція?
Може, я сам був надто підозрілим і обережним, але мені здалося, що на обличчі Люка з'явилася якась настороженість.
— Ви хочете передати привіт рідним і знайомим? — запитав він мене посміхаючись. — Так, передавальна станція у нас є, але ми не користуємося нею. Ми не хочемо, щоб знали про наше місцезнаходження.
Тоді я повірив Люкові. Але незабаром з'ясувалося, що він сказав неправду. Одного разу я зайшов на радіостанцію пізніше, ніж звичайно, і застав його за передачею.
— Ви вирішили відкрити своє місцезнаходження? — сказав я, простодушно усміхаючись. — Що, застав вас на місці злочину?
Містер Люк нахмурився, але потім примусив себе розсміятися.
— Чи не шпіоните ви за мною? — сказав він жартома. Але від цього жарту в мене занило серце.
— Які дурниці! — відповів я. — Навіщо мені шпіонити? — І вже з добре вдаваною образою в голосі я сказав: — Якщо я перебив, то можу піти.
— Залишайтеся, — відповів Люк. — Тоді я вас не обдурив: наша велика передавальна станція мовчить. Але ця... Такої станції немає у всьому світі, крім одного місця, де приймають мою передачу. Ця станція працює на таких коротких хвилях, що звичайні станції не можуть приймати її. Так ми зберігаємо таємницю передачі... Комерційні таємниці! — пояснив він. — Тільки ось що, містер Клименко: я вам дуже багато довірив, бо ви мій друг. Але вам краще не говорити про те, що ви бачили мене під час передачі. І не заходьте в цей час до мене... Це службова таємниця.
Я заспокоїв Люка і повернувся в свою кімнату. Останнє відкриття переконало мене в тому, що Бейлі має спільників у зовнішньому світі. Це робило його ще більш небезпечним. А Люк, мабуть, починав ставитися до мене з недовір'ям. Коли б він не боявся втратити шахового партнера, то, мабуть, заборонив би мені зовсім заходити на радіостанцію. І тепер мені треба триматися з подвоєною обережністю.
ХІІІ. ЗАТИШШЯ ПЕРЕД БУРЕЮ
— Ми дихаємо в лабораторії найчистішим, насиченим киснем повітрям. І все ж мені чогось невистачає, — призналася Нора. — Якихось "повітряних вітамінів". Можливо, нам невистачає цих запахів землі, запахів хвої, невистачає споглядання неба, хоча б цього північного неба... Справжню насолоду від дихання я відчуваю тільки тут, нагорі.
Ми стояли на балконі невеликої площадки в міжгір'ї кратера з його зовнішнього боку.
На зовнішньому схилі гори було кілька таких балконів. Вони з'єднувалися пологими тунелями з трьома верхніми поверхами. Кожний тунель мав ліфт. Ці площадки з балконами могли служити для сторожових спостережень. Але ураганний вітер, що всмоктував у кратер всіх, хто наближався до гори, робив зовсім зайвим постійне спостереження. І привілейовані мешканці верхніх поверхів користувалися балконами тільки для того, щоб подихати "справжнім" повітрям і подивитися на небо.
Нора уподобала собі один балкон і з милостивого дозволу Бейлі дістала його в особисте користування. Вона зберігала у себе ключ від входу в тунель, що вів на балкон (другий ключ від цих дверей був у самого Бейлі). Двері ці були недалеко від її кімнати, і Нора могла підніматись на балкон коли завгодно. Вона подовгу стояла тут і любила "розмовляти із зірками". Це було абсолютно відлюдне місце, бо виступи скель закривали балкон, і з сусідніх площадок не видно було, що на ньому робиться.
Площадка круто обривалася. Гори навкруги були занесені снігом. На темному небі сяяли зірки. Вітру не було.
— "Повітряні вітаміни"... Це ви добре сказали, — відповів я. — Я не відчуваю запахів землі, все вже вкрито снігом. Але хвоєю пахне. І ще чимось, неначе далеким димком.
— А де дим, там житло, люди...
— Які також з насолодою вдихають "повітряні вітаміни", І всього цього їх хоче позбавити містер Бейлі!
— Дивіться!
Я поглянув на північ. Від горизонту здіймався блідий світловий стовп. Все вище і вище, до зеніту. З молочного стовп перетворився на блідоголубий, потім на світлозелений. Верхівка стовпа почала рожевіти, і раптом від неї, як гілки від стовбура дерева, потяглися у всі боки широкі паростки. А від горизонту піднімалася завіса, що переливалася надзвичайно ніжними і прозорими відтінками всіх кольорів райдуги. Полярна ніч чарувала. На небі розігрувалася безмовна симфонія барв. І кольори переливалися, мов звуки оркестру, то раптом розгоряючись у могутньому акорді, то ніжно завмираючи в піаніссімо ледве вловимих відтінків.
— Який прекрасний світ! — з деяким сумом у голосі сказала Нора.
Я взяв її руку у хутряній рукавичці. Нора ніби не помітила цього і стояла нерухомо, дивлячись на панораму гірських хребтів і долин, що розгорталася перед нами. Білий сніг відбивав небесні вогні і безперестану змінював забарвлення, то голубіючи, то рожевіючи. Це була краса, яка підкоряє на все життя. Безлюддя... Пустеля... Перегукування чарівних, але глухонімих вогнів... Здавалося, ми опинилися зовсім в іншому фантастичному світі.
А там, за гірськими хребтами, на південному заході і південному сході, копошився людський мурашник.
— Міс Енгельбрект, ви говорили з вашим батьком? — перервав я мовчанку.
Нора ніби повернулася на землю з надзоряних висот.
— Так, говорила, — відповіла вона, опустивши голову.
— І чим же закінчилася ваша розмова?
Нора втомлено підвела голову.
— Чим закінчилася наша розмова? — перепитала вона, ніби не розчувши.