Вона була значно менша. Тут не було голубого озера. Печера нагадувала якийсь склад. Вірніше, містечко, де замість будинків стояли величезні шафи з того ж чорного, глянцевого матеріалу. "Вулиці" були розташовані з прямолінійністю плану американських міст. Бейлі відчинив дверці однієї з шаф і, висунувши з допомогою механізму ящик, показав, що є в ньому: там лежали блискучі кульки, завбільшки такі, як грецький горіх. Я з цікавістю чекав пояснень.
— Вам, певно, відомо, — почав Бейлі, — що один літр води при звичайній температурі вбирає до семисот літрів газу аміаку, а при нулю градусів кількість вбираного аміаку досягає близько тисячі сорока літрів, причому об'єм води майже не збільшується.
Я кивнув головою і відповів:
— Газ розміщується в проміжках між частками води.
— Саме так. Проміжки між молекулами газу порівняно з розміром самих молекул величезні. Розташування молекули нагадує розташування планет у сонячній системі, — вони перебувають одна від одної на величезних, порівняно з їхніми розмірами, віддаленнях. Якщо ви читали Фламмаріона, то пригадуєте, що він говорить про комети. Комету, що складається з розріджених газів і займає простір в сотні тисяч кубічних кілометрів, можна було б вмістити в наперсток, ущільнивши ці гази... Так ось, такі "наперстки" перед вами. Хитромудрому Енгельбректу вдалося перетворити рідке повітря на виключно тверде тіло. В одному цьому ящику міститься повітря більше, ніж у величезному озері з рідкого повітря. Спробуйте взяти одну з цих кульок!
Я простягнув руку і попробував витягти кульку, але не міг цього зробити.
— Вони всі сплавлені разом, — відповів я. Бейлі розсміявся.
— Скільки важить один кубічний метр звичайного кімнатного повітря? — запитав він мене.
— Близько кілограма.
— Кілограм з чвертю. А в цій кульці вміщено один кубічний кілометр повітря. Не кожний кінь повезе віз, навантажений однією такою кулькою.
Я був вражений, і моє здивування зробило містеру Бейлі велику приємність.
— Так, — повторив він. — Енгельбрект вартий тих грошей, які я плачу йому. Тепер ви повірите, що переробити всю повітряну сировину не така вже й неможлива річ. Уявляю, який підніметься в світі переполох, коли люди почнуть задихатися!
І, простягнувши руку до виблискуючих кульок, містер Бейлі сказав з пафосом:
— Звідси я можу владати світом!
Мене вразило, що він, сам того не знаючи, майже буквально повторив слова пушкінського "Скупого рицаря".
— "А що є непідвладне?" — продекламував я вслух.
І продовжував:
...ніби демон
Владати світом можу звідси я;
Лише захочу — здіймуться чертоги;
...........................................................
Мені покірне все, нічому — я.
Я вище всіх бажань, і я спокійний;
Я знаю міць мою: доволі з мене
Цього знання...
— Це ви добре сказали, — відповів Бейлі, уважно вислухавши мене. — Я не знав, що ви поет.
— Це не я сказав, а Пушкін.
— Усе одно. Добре сказано. Пушкін? Пам'ятаю. Він наслідував нашого Байрона і нашого Вальтера Скотта. Але кінець поганий. Мені мало тільки усвідомлення влади. Я капіталіст, комерсант. Мертвий капітал — це не капітал. Я повинен торгувати і торгую... Торговець повітрям!.. Ха-ха-ха! Хто б міг подумати?
— З ким же ви торгуєте? — запитав я.
— А з ким я повинен торгувати? — несподівано роздратовано вигукнув містер Бейлі. — Чи не з вашими наркомторгами?
— Значить, із закордоном? Не скажу, щоб ця торгівля була законною. Ви влаштувалися на нашій радянській території...
— І переробляю ваше чудове російське повітря, і порушую монополію зовнішньої торгівлі, і так далі, і так далі. Я торгуватиму з Англією, Німеччиною, Францією, наживу капітал, а ви відберете його в мене? Я поїду в Англію, а ви там зробите революцію і доберетеся до мене і моїх капіталів? — говорив містер Бейлі з дедалі більшим роздратуванням. — Ні, досить! Ви зіпсували весь світ. Немає на земній кулі кутка, де б не загрожувала червона небезпека. Я міг би в дугу зігнути вас. Ви ще не знаєте про всі мої ресурси. Але це мені набридло. Я хочу торгувати спокійно і впевнено.
— Тоді вам краще було б перебратися на Місяць, — з іронією сказав я.
— І дуже просто! Тут немає нічого смішного. Місяць надто малий, щоб удержати атмосферу, але я можу влаштувати підмісячні житла. Повітря не бракуватиме. А для міжпланетної подорожі в мене є деякі можливості, трохи кращі за порохову ракету.
— Ви це серйозно? — запитав я, здивовано поглянувши на нього.
— Цілком серйозно.
— І там ви відкриєте контору продажу повітря? Але би сказали, що вже провадите торгівлю?
— Так, проваджу, і дуже успішно.
— А з ким, можна знати?
— З Марсом, — відповів він. — Так, з мешканцями планети Марс. Це дуже вигідний ринок для збуту повітря. Ви знаєте, що на Марсі барометр стоїть в дванадцять разів нижче, ніж у нас. У бідних марсіан невистачає повітря. І вони дуже добре платять за цей товар.
"Божевільний! — подумав я. — Ще цього невистачало!"
— І що ж, вони прилітають до вас, чи ви відправляєте туди свого комісіонера?
— Навіщо? Я кидаю на Марс з особливої гармати ось ці снаряди. Там вони вибухають і перетворюються на повітря. А марсіани таким же способом транспортують мені взамін свій продукт іль.
— Іль? Що це таке?
— Радіоактивний елемент, що має величезну енергію. Цією енергією приводяться в рух усі мої машини, цією енергією працює гармата, що посилає снаряди на Марс. Іль може дати енергію і для ракети, в якій я полечу на Місяць.
— Але чому ж марсіани не прилетіли на Землю за повітрям? Марс більш давня планета, і марсіани повинні були перегнати нас в техніці.
— Вони і перегнали. Але в марсіан дуже слабкий організм. Уже шістсот років тому вони робили спроби міжпланетних подорожей. Але вони завжди гинули, не будучи в змозі перенести умов подорожі. Під час польоту тіла невагомі. Такий стан шкідливо впливав на кровообіг і всі життєві функції. І сміливі мандрівники неминуче вмирали — одні в дорозі, інші незабаром після повернення на Марс. Вони назвали цю хворобу "лавітаціон" — так можна перекласти нашою мовою їхнє слово.
— Як же ви все це узнали і як встановили з ними зносини?
Містер Бейлі нахмурився.
— Досить і того, що я сказав вам. Якщо ви не вірите, я покажу вам іль. А втім, ви самі одного разу були свідком того, як я мало не загинув у болоті, коли одержував марсіанську посилку.
Але я не міг повірити Бейлі, — таке все це було незвичайне, — і заперечував далі:
— Однак така "посилка", пролітаючи крізь повітряну оболонку Землі, повинна була розжаритися і перетворитися на пару, як осколок боліда.
— Ви ж самі визнали, що техніка марсіан повинна піти далеко вперед у порівнянні з людською. Їхні снаряди мають регулятори руху.
Керують ними по радіо марсіанські інженери. Я хотів поставити містеру Бейлі ще кілька запитань, але він зачинив шафу і сказав мені:
— Ходімо далі. Я покажу вам ще одне цікаве і повчальне для вас видовище.
Містер Бейлі привів мене до маленьких вузьких дверей. Протиснувшись крізь них, ми вийшли в слабо освітлений коридор.
— Ще одне запитання, — сказав я, — чому ви влаштували ваш "завод" в Якутії?
— Тому, що це місце зручне для мого виробництва. Тут полюс холоду.
— Однак в центрі Гренландії не тепліше — там навіть влітку температура не піднімається вище тридцяти градусів морозу.
— Ця зручність гадана. Коли б мої вентилятори запрацювали, з півдня потяглися, б теплі повітряні течії і значно підняли температуру Гренландії. Та кінець кінцем тепер для мене температура навколишнього повітря великого значення не має. Це для мене мало значення спочатку. Тепер у мене справа поставлена так, що я міг би мати холод світового простору навіть на екваторі, — звичайно, в моєму підземному містечку. До того ж в Гренландії вештаються американські метеорологи, які вивчають "батьківщину циклонів". А мені необхідно було забратися у таке відлюдне місце, де мені ніхто не заважав би, поки я налагоджу виробництво. Тепер не мені страшні люди, а я страшний для них. Горе тим, хто піде за вітром!.. До речі, є ще одна новина. Вас більше не шукають, але ваша експедиція скоро вирушить у дорогу, як тільки приїде ваш заступник. Можу вас запевнити, що експедиція загине вся, до єдиного чоловіка! Настає зима. Я здійму таку бурю, що учасники експедиції умруть, перш ніж пройдуть половину шляху від Верхоянська до мене.
— Наступного літа уряд вишле другу експедицію. Вас не залишать у спокої, — сказав я.
— Тим гірше для них, — відповів Бейлі і відчинив двері.
Ми ввійшли у величезну круглу напівосвітлену печеру. Містер Бейлі повернув вимикач, і печера яскраво освітилася. Я побачив незвичайне видовище.
Із стелі спускалися сталактити, а з землі підносилися вгору сталагміти найхимерніших форм. На стелі сяяли призми гірського кришталю. Кручені колони, як у буддійському храмі, дивні напливи на стінах і "занавіски" в кутках надавали печері фантастичного вигляду.
Прямо переді мною посеред печери стояв величезний мамонт, його хобот був витягнутий вперед, немовби цей колос збирався затрубити заклик до бою. Величезні ноги, — товстіші від мого тулуба, — були широко розставлені, голова нагнута. Вся колосальна туша мамонта блищала, неначе вкрита склом. Навколо мамонта розташувалися дрібніші представники тваринного світу: ведмеді бурі й білі, вовки, лисиці, соболі, горностаї... Цілий льодяний звіринець!
На уступах скель сиділи блискучі птахи — полярна сова, гуси, качки, ворони. А вздовж стін розташувалися... "двоногі" представники приполярних і полярних країн: якути, самоїди, вогули, чукчі — всі в національних костюмах, озброєні саморобними стрілами, луками, капканами. Одні з них стояли в позі мисливця, інші — із запряжкою собак або оленів, а ще інші тримали в руці рибальський гарпун або весло. Тут же лежали домашній посуд і промислове знаряддя.
Це був цілий музей, надзвичайно багатий і різноманітний.
І всі експонати були вкриті прозорою речовиною, яка блищала, мов скло, і давала змогу добре бачити найменші подробиці.
— Дивовижно! — сказав я.
Містер Бейлі самовдоволеко посміхнувся.
— Ваші вчені тільки збираються влаштовувати льодяний музей, а я вже влаштував його. Ви знаєте, що вічна мерзлота зберігає трупи в цілковитій недоторканості. Ось цей мамонт, якого ми викопали, пролежав у мерзлоті не одну тисячу років, а м'ясо його таке свіже, що можна було б зажарити і їсти.