Воно було дуже нерівне. Подекуди підносились високі гори. Їх вершини, мабуть, були колись островами. Іноді ми спускалися в глибокі долини, і нас вкривала тінь. Але зовсім темно не було: відбите світло падало від вершин освітлених гір.
Я уважно роздивлявся навколо. Камені відкидали від себе суцільні довгі тіні. Раптом в одному місці я побачив дивовижну гратчасту тінь — ніби від напівзруйнованого кошика. Я показав на неї Соколовському. Він одразу ж спинив ракету, і я побіг до тіні. З вигляду це був камінь, але камінь незвичайної форми: він нагадував частину хребта з ребрами. Невже ми знайшли останки вимерлого страховища? Значить, на Місяці існували навіть хребетні тварини? Отже, він не так уже скоро позбувся своєї атмосфери. "Хребці" і "ребра" були занадто тонкі для своїх розмірів. Але ж на Місяці вага в шість разів менша, ніж на Землі, і тварини могли мати тут тонші кістяки. До того ж це, певно, була морська тварина.
Геолог узяв одне "ребро", що валялось біля кістяка, і розломив його. Зовні чорне, всередині воно мало сіруватий пористий вигляд. Соколовський похитав головою і сказав:
— Я думаю, що це не кістки, а швидше корали.
— Але загальний вигляд, обриси… — заперечив я.
Наукова суперечка ладна була розгорітися, аж тут втрутився Тюрін. Посилаючись на свої повноваження, він вимагав негайно летіти далі. Професор поспішав оглянути другий бік Місяця, поки він майже весь освітлений сонцем. Довелося скоритись. Я захопив кілька "кісток", щоб, повернувшись на Кец, зробити аналіз, і ми полетіли далі. Ця знахідка дуже схвилювала мене. Якби покопатися в ґрунті морського дна, можна було б зробити багато несподіваних відкриттів. Відновити картину короткочасного життя на Місяці. Короткочасного, зрозуміло, за астрономічними масштабами…
Наша ракета мчала на схід. Я дивився на Сонце і дивувався: воно досить швидко підіймалося до зеніту. Раптом Тюрін схопив себе за боки.
— Я, здається, загубив свій фотоапарат… Футляр цілий, а апарата немає… Назад! Я не можу залишитись без фотографічного апарата! Я, мабуть, впустив його, коли вкладав у футляр після зйомки цього злощасного кістяка! Тут речі так мало важать, що легко впустити їх і не помітити…
Геолог з незадоволенням смикнув головою, але ракету повернув назад. І тут я помітив незвичайне явище: Сонце пішло назад на схід, поволі скочуючись до обрію. Мені здалося, що я марю. Чи не занадто напекло мені голову сонячне проміння? Сонце рухається по небу то в один, то в другий бік! Я не наважувався навіть сказати про це своїм супутникам і мовчки спостерігав далі. Коли ми, під'їжджаючи до місця, зменшили швидкість і йшли не більше як п'ятнадцять кілометрів на годину, — Сонце спинилось. Нічого не можу зрозуміти!
Тюрін, мабуть, помітив, що я занадто часто поглядаю на небо. Він усміхнувся і, торкнувшись своїм скафандром до мого, сказав:
— Я бачу, вас турбує поведінка Сонця. А тимчасом причина проста. Місяць — невелике небесне тіло, рух його екваторіальних точок дуже повільний: вони проходять менш як чотири метри за секунду. Отже, коли їхати по екватору з швидкістю близько п'ятнадцяти кілометрів за годину на захід, то Сонце стоятиме на небі, а коли прискорити наш рух, Сонце почне "заходити на схід". І навпаки: коли ми їхали на схід, назустріч Сонцю, то ми, швидко переміщаючись по місячній поверхні, примушували Сонце швидше сходити. Словом, ми тут можемо керувати рухом Сонця. П'ятнадцять кілометрів за годину на Місяці легко пройти й пішки. І тоді над пішоходом, який іде з такою швидкістю по екватору на захід, Сонце стоятиме нерухомо… Це дуже зручно. Наприклад, дуже зручно йти слідом за Сонцем, коли воно от-от зайде. Ґрунт ще теплий, світла досить, але немає виснажливої спеки. Хоч наші костюми добре захищають нас від зміни температур, але різниця між світлом і тінню все-таки дається взнаки.
Ми приїхали на старе місце. Тюрін почав шукати апарат, а я, скориставшись із нагоди, пішов знову оглядати дно океану Бур. Можливо, колись на поверхні цього океану і справді бушували жахливі бурі. Хвилі були в п'ять-шість разів більші від хвиль земних океанів. Цілі водяні гори ходили тоді по цьому морю. Спалахувала блискавка, шипіла вода, гримів грім… Море кишіло велетенськими страховищами, значно більшими за найбільших тварин, що будь-коли існували на Землі…
Я підійшов до краю розколини. Вона була завширшки не менше як кілометр. Чом би не заглянути, що діється в глибині? Я засвітив електричний ліхтар і почав спускатись спадистими схилами розколини. Спускатися було зовсім легко. Спочатку обережно, а далі все сміливіше стрибав я, спускаючись глибше й глибше. Наді мною сяяли зірки. Навколо — непроглядна темрява. Мені здалося, що з глибиною температура підвищується. Проте, можливо, я зогрівся від швидкого руху. Шкода, що я не взяв у геолога термометр. Можна було б перевірити гіпотезу Тюріна про те, що ґрунт Місяця тепліший, ніж припускали вчені.
По дорозі почали траплятися дивовижні уламки скель циліндричної форми. Невже це закам'янілі стовбури дерев? Але як вони могли потрапити на дно моря, в глибоку розколину?
Я зачепився за щось гостре, мало не розірвав костюма і похолов від жаху: це ж було б смертельно. Швидко нахилившись, я обмацав рукою предмет: якісь зубці. Повернув ліхтар. Із скелі стирчала довга чорна двобічна пилка — точнісінько, як у нашої "пили-риби". Ні, "це" не могло бути коралом. Я спрямовував світло в різні боки і всюди бачив пилки, гвинтоподібні бивні, як у нарвалів, хрящові пластини, ребра… Ціле кладовище вимерлих тварин… Ходити серед цього закам'янілого знаряддя нападу і захисту було дуже небезпечно. І все ж я блукав, немов зачарований. Надзвичайне відкриття! Заради одного цього варто було зробити міжпланетну подорож.
Я вже уявляв, як у розколину спуститься спеціальна експедиція, і кістки тварин, що загинули мільйони мільйонів років тому, будуть збирати, доставляти на Кец, на Землю, в музей Академії наук, як учені реставрують місячних тварин…
А оце ось корали! Вони не в шість, а в десять разів більші від найбільших земних. Цілий ліс "гілчастих рогів". Деякі корали зберегли навіть забарвлення. Одні були кольору слонової кістки, інші — рожеві, але найбільше було червоних.
Так, значить, на Місяці існувало життя. Можливо, Тюрін має рацію, і нам пощастить знайти залишки цього життя. Не мертві останки, а залишки останніх представників тваринного і рослинного світу…
Маленький камінець, пролетівши повз мене, впав у кораловий кущ.
Це повернуло мене до дійсності. Я підвів голову догори і побачив на краю розколини миготливі вогники. Мої супутники, мабуть, уже давно сигналізували мені. Треба було повертатись. Я почав мигати їм у відповідь своїм ліхтарем, потім похапцем зібрав найцікавіші зразки в свою похідну сумку. На землі цей тягар важив би більше як шістдесят кілограмів. Значить, тут важить не більше як десять. Ця додаткова вага не дуже обтяжувала мене, і я швидко вибрався на поверхню.
Мені довелося вислухати від астронома догану за самовільну прогулянку, та коли я розповів йому про свою знахідку, він пом'якшав.
— Ви зробили велике відкриття. Поздоровляю! — сказав він. — Ми, звичайно, організуємо експедицію. Але зараз не будемо затримуватись. Вперед і вже без ніяких затримок!
Але одну затримку ми все-таки мали. Ми були вже на краю океану. Перед нами підносились "берегові" скелі, освітлені сонцем. Чудове видовище! Соколовський мимохіть затримав машину.
Внизу скелі складалися з червонястих порфірів і базальтів найрізноманітніших барв та відтінків. Ізумрудно-зелений, рожевий, сірий, синій, пальовий, жовтий кольори… Це нагадувало чарівний східний килим, що міниться всіма кольорами радуги. Де-не-де виднілися білосніжні відроги, рожеві обеліски. Виходи величезних гірських кришталів виблискували сліпучим світлом. Кривавими краплями звисали червоні рубіни. Немов прозорі квіти, красувалися оранжеві гіацинти, криваво-червоні пірони, темні меланіти, фіолетові альмандини. Цілі гнізда сапфірів, ізумрудів, аметистів… Звідкись збоку, з гострого краю скелі, бризнув цілий сніп яскравого райдужного проміння. Так сяяти могли тільки діаманти. Це, мабуть, були свіжі розломи скель, тому блиску і розмаїтості барв не потьмарив ще космічний пил.
Геолог різко загальмував. Тюрін мало не випав. Машина спинилась. Соколовський, витягаючи на ходу з мішка геологічний молоток, уже стрибав до сяючих скель. За ним я, за нами Тюрін. Соколовського охопило "геологічне" безумство. Це не була пожадливість користолюбця, який побачив коштовності. Це була пожадливість ученого, який натрапив на гніздо рідкісних копалин.
Соколовський бив молотком по діамантових брилах з несамовитістю рудокопа, що з-під обвалу пробиває собі шлях порятунку. Під градом ударів діаманти розліталися на всі боки райдужними бризками. Безумство — річ заразлива. Я і Тюрін підбирали діаманти і тут же кидали, щоб ухопити кращі. Ми набивали ними сумки, крутили в руках, повертаючи до сонячного проміння, підкидали вгору. Все іскрилось і сяяло навколо нас.
Місяцю, Місяцю! З Землі ти здаєшся одноманітно сріблястого кольору. Але скільки різноманітних, сліпучих барв відкриваєш ти для того, хто ступив на твою поверхню!..
Згодом ми не раз натрапляли на такі скарби. Дорогоцінне каміння, немов барвиста роса, виступало на скелях, шпилях гір. Діаманти, ізумруди — найдорожчі на Землі камені — не дивина на Місяці… Ми майже звикли до цього видовища. Але я ніколи не забуду "діамантової гарячки", що охопила нас на березі океану Бур…
Ми знову летимо на схід, перестрибуючи через гори та розколини. Геолог надолужує згаяний час.
Тюрін, тримаючись однією рукою за підлокітник крісла, урочисто підносить другу руку і навіть підводиться. Цим він відзначає наш перевал через межу видимої з Землі місячної поверхні. Ми вступили в країну невідомого. Жодне людське око ще не бачило того, що побачимо зараз ми. Моя увага напружується до краю.
Але перші кілометри принесли розчарування. Таке почуття буває під час першої подорожі за кордон. Завжди здається, що тільки-но переїдеш прикордонну смугу, і все стане інакшим. Проте спочатку бачиш ті самі наші берізки, ті самі сосни… Тільки архітектура будинків та одяг людей змінюються.