У ті часи, коли дерева вирішили втекти з міста, на горищі найвищого кам'яного будинку жив хлопчина, котрий над усе в світі хотів полетіти й стати Принцом хмар.
— Як ви навчилися літати? — питав він у птахів. Але ті замість відповіді весело затріпотіли крильми й полетіли за виднокіл.
— Як стати Принцом хмар? — допитувався він у вітра-всезнайка, проте той тільки засміявся і помчав далі...
Що ж залишалося хлопчині? Тільки одне — міцно притиснутися лобом до шибки вікна своєї кімнатинки в небі й вислуховувати новини, які приносили хмари з усіх кінців світу. В їхньому будинку мешкали дрібні чиновники, що приїхали в місто на заробітки і ще не мали сімей. Дітей хлопчак бачив лише за вікнами сусідніх будинків. А коли він виглядав з вікна, то дивувався безлічі дрібненьких постатей, які, мов сновиди, вешталися вулицею.
Тому й не дивно, що хлопчина вподобав хмари, надто вранішні, найнепосидючіші, які здатні перетворюватися на справжнього ведмедя, зафарбовуватися у рожевий колір. Подеколи йому здавалося, ніби хмари кличуть його з собою, але щойно починали вони пливти по небу, як відразу ж розпадалися, наче пушинки перестиглої кульбаби, й, пронизані сонячним промінням, зникали.
Ніхто не знає, скільки часу день у день простоював хлопчина біля вікна. Аж ось одного дня побачив він невеличку хмаринку, що стрімко летіла прямісінько на нього.
— Егей, непосидо! — гукнув хлопчина.— Зупинись на часинку.
— Ну й зупинилася! Чого тобі треба?
— Хочу полетіти разом з тобою і стати Принцом хмар...
— Не мели дурниць! Досі ще жоден хлопчик не навчився літати, а тим паче не став Принцом хмар. Забудь про це...— Хмаринка осудливо глянула на зніченого хлопчака, а той прошепотів:
— Як же забути про це?! Та й навіщо? Якщо є Принц хмар, котрий із сутінками спускається на землю і затіває ігри з самотніми дітьми, чому б і мені ним не стати? Все одно я завжди сам-самісінький...— Хлопчина сумно похилив голову, а хмарка ніжно погладила його по обличчю.
— Це неможливо, дурненький! Щоб стати Принцом хмар, треба спершу пройти через Золоті ворота, а це ще нікому не вдалося! — Хмарка полетіла в небо, а хлопчак надовго поринув у роздуми.
— Що сталося з нашим маленьким? — занепокоїлася мати.— Перестав їсти, всміхатися...— Вона відчула тривогу в серці, але вже на другий день забула про неї. Треба було йти в бетонні лабіринти міста й шукати, де б заробити на шматок хліба. Хлсщчак залишився сам. Чи день минув? Чи вічність? А може, лише година? Він дивився крізь вікно і зненацька почув чийсь голос:
— Допоможи мені, брате! Рятуй мене!...
"Хто б то міг бути?" — Він нахилився через підвіконня. Вулицею, як і завжди, вешталися люди. Ніхто й голови не підвів. "Може, мені вчулося?" — подумав хлопчина, коли це той самий голос знову попрохав:
— Рятуй мене, брате! Тільки не барися...
Коли хлопчик пильніше глянув на підлогу, то між дощок помітив плямисту ящірку, яка намагалася звільнити свого хвоста.
- Гроздана Олуїч — Чаїна скеля
- Гроздана Олуїч — Крісло з гірських вершин
- Гроздана Олуїч — Хмурко і Смішко
- Ще 33 твори →
"Звідки вона тут узялася?"— Хлопець здивовано здвигнув плечима. Ящірка ж знову нагадала, щоб поквапився, бо вона, Мерсада, уже ледь дихає від болю. Хлопчик обережно, двома пальцями, взяв ящірку і легенько, щоб не відірвати їй хвоста, поглянув до себе.
— Не бійся, виросте другий! — нетерпляче мовила та. Малий зчудувався: звідки вона знає його думки? Відтак, оговтавшись, потягнув ящірку сильніше.
— Нарешті я вільна! — Мала полонянка полегшено зітхнула і на радощах замахала обірваним хвостом.— Дякую тобі від імені всього Племені ящірок, і проси в мене все, чого тільки захочеш! — Вона смішно витягнула свою плескату голову, а ошелешений хлопчик ледь чутно прожебонів:
— Хто ти така? І що я можу в тебе просити?
— Я тобі вже сказала. Я — Мерсада, принцеса Племені ящірок, яким лише раз у сто мільйонів років дозволяється покидати зірку Бангалору! — В золотавих очах ящірки відбився промінець сонця, і всю кімнату відразу залило яскраве світло.
— А де ж та зірка? — Хлопчик нахилився до ящірки, однак та похитала головою.
— Не можу тобі цього сказати! Дуже далекий шлях до неї... Втім, бувай, мені вже час в дорогу. На пам'ять залишаю тобі свою шкіру, вона виконає все, чого ти забажаєш, крім безглуздя і зла. Закарбуй це собі на носі. І ще запам'ятай: мій дарунок зможе виконати лише три твої бажання! — І мала гостя зникла.
Хлопчина роззирнувся довкола, а потім мимохідь глянув на свою долоню й закляк: на ній біліла Мерсадина шкіра.
Значить, усе було наяву.
— От якби мені полетіти! — прошепотів він замріяно. І, о диво! Тієї ж миті перед ним розступилася стіна і Східний вітер, підхопивши його, поніс у небо.
— Вище, ще вище! — весело наспівував вітер.— Далеко зірка Бангалора, а ще далі Золоті ворота.
— Що ти там шепочеш сам до себе? — занепокоєно спитав малий мандрівець, але вітер не чув його слів. Вони летіли так швидко, що перестрашені хмари розступалися перед ними. Невдовзі без жодної зупинки долетіли вони до Світлого пагорба й побачили на ньому самотню стару жінку. її тіло було схоже на суцільну криваву рану.
— Допоможи мені, синку! — стала вона благати хлопчака, проте той і голови не повернув до неї. Йому, звичайно, було шкода немічну стару, але не міг же він отак просто витратити своє друге бажання. Він щодуху помчав далі на плечах вітру, а вслід їм нісся жалісливий голос старенької:
— Хлопчику, побажай, аби загоїлися мої рани!
— Радше побажав би, щоб ніколи тебе не зустрічати! — зі злістю прошепотів хлопець.
І тієї ж миті й Світлий пагорб, і стара жінка зникли, мов їх ніколи й не було.
— Тепер у тебе залишилося лише одне-єдине бажання! — засміявся хлопчику в обличчя вітер.— Ліпше було допомогти нещасній!
— Подумаєш, розумаха! Сам знаю, що ліпше! — сердито буркнув малий у відповідь.
Вітер натомість струсив його з себе і далі полетів сам. Хлопчак затремтів від страху: один-однісінький залишився він на білому світі. Коли ж прийшов до тями, то побачив перед собою височезні мідні ворота, що загородили все небо — не перестрибнеш і не обійдеш — а перед ними чатувала величезна триголова жаба. З її очей бурхав вогонь, а з горла били громи. "Настав мій кінець!" — у відчаї подумав нещасний хлопчина і заціпенів од страху, але зненацька Триголова сказала людським голосом та так голосно, що все небо затремтіло:
— Дай води!
Наляканий малий мандрівець не міг і кроку ступити. Пообіч нього байдуже пропливали хмарки: де тут знайдеш джерело чи річку?
— Дай напитися! — Триголова вперла в хлопчину свої величезні вирячкуваті очі.— Дай, бо зараз же тебе проковтну!
Тремтячи всім тілом, хлопчак уже думав про найгірше, та раптом згадав про Мерсадину шкіру й побажав, аби перед триголовим чудиськом забило джерело. І — царице небесна! Ще не доказав він останніх слів, як біля його ніг зажебоніла вода і Триголова стала жадібно її ковтати. І відразу ж шкіра ящірки злетіла з хлопчакової долоні й зникла в безвісті. "Що ж тепер зі мною буде?" — Хлопець згорьовано захлипав, а жаба суворо гримнула на нього:
— Чого сльози ллєш? Не бійся нічого: ти мені допоміг, то і я тебе не забуду. Слухай уважно. Перед собою ти бачиш лише перші, Мідні ворота. Я приставлена стерегти їх, але тебе пропущу. Однак знай, що за ними другі, Срібні ворота, і стереже їх Мати ящірок, а вона ще нікого не пропустила.
— Як же тоді я пройду? — несміливо запитав хлопчак, а Триголова так засміялася, що далеко внизу, на землі, затремтіли скелі.
— Пройдеш, не суши тим голову. Мати ящірок знає, що ти врятував її доньку. Вона допоможе тобі знайти Золотого птаха, який знає диво-пісню, і той, кому він її проспіває, стане Принцом хмар... А тепер іди, бо хоча вогонь у шлунку я погасила, проте прокинувся голод! — Триголова роззявила три пащеки, неначе три печери, і хлопчак, жахнувшись, притьмом кинувся навтьоки.
Ніхто не знає, скільки часу він біг, поки не побачив Срібні ворота, а перед ними величезну, всю у вогні, Матір ящірок. "Так виглядає смерть!" — подумав малий мандрівець і перестрашено зажмурив очі. Коли ж через якийсь час розплющив їх, то від подиву аж присів: Мати ящірок приязно усміхалася йому! А потім лагідно мовила:
— Не бійся мене, хлопчику, я не заподію тобі лиха! Велике спасибі тобі за Мерсаду, й можеш спокійно йти через Срібні ворога, однак знай: за ними — сад, а в ньому — Чорне озеро, але ти не вагайся — коли підійдеш, вода перед тобою розступиться і з'явиться вузесенька стежечка. Постарайся щонайшвидше перебігти нею озеро, бо якщо спотикнешся або забаришся, вода зімкнеться над твоєю головою. Добре затям, що це буде біг заради життя. І тільки в кінці стежки ти побачиш Золоті ворота, а перед ними Матір вітрів, яка всіх, хто насмілиться наблизитись до неї, перетворює у лід, бо вона — проклята і тому має крижане серце. А розтопиться воно лише тоді, коли хтось її, бридку й потворну, поцілує в обидві щоки. Втім, нічого не бійся! — Мати ящірок, зміряла малого мандрівця допитливим поглядом.— Не зважай на те, що її лице в струпах і виразках, що від неї дме крижаний вітер, а підбіжи, поцілуй в обидві щоки й миттю відскоч. Від твого поцілунку з її серця стопиться крига і вона звільниться від прокляття, а в віддяку одчинить перед тобою Золоті ворота.
— А далі? — Хлопчак відчув слабкість у колінах.
— Далі все залежить від тебе самого. Якщо схибиш, то будеш, мов нерозумний вітер, вічно ганяти по світу! — Мати ящірок одчинила Срібні ворота.
Тільки хлопчак минув їх, як перед ним зашумів вітами сад, далі розступилися води Чорного озера, й між високими стінами води з'явилася вузенька біла стежечка. Коли малий мандрівець ступив по ній кілька кроків, йому здалося, що ось-ось водяні стіни впадуть на нього й навічно поховають на дні озера. Проте він жодного разу не спіткнувся і щасливо дістався на протилежний бік Чорного озера.
Нарешті перед ним засяяли величезні Золоті ворота, а біля них він побачив чудисько в струпах і виразках, але з м'якими лагідними очима, в яких стояли сльози. "Невже ота потвора — Мати вітрів? — засумнівався хлопець.— Яка ж вона бридка! — Від гидливості йому навіть подих перехопило, і він уже хотів було повернути назад, але якась невидима сила, що її випромінювали очі чудиська, втримала його.— Я повинен допомогти Матері вітрів!" — Хлопчак зібрався з силами, в кілька стрибків опинився поруч потвори й квапливо поцілував її в обидві щоки.
Відразу ж щось затріщало, загриміло, заскреготала крига і...