Вона прегарна собою і на диво нагадує Сібіл Вейн. Мабуть, це спершу й привабило мене до неї. Ви ж пам'ятаєте Сібіл? Як давно те, здається, було!.. Гетті, ясна річ, не з нашого кола. Вона проста селянська дівчина. Але я щиро покохав її. Авжеж, я певний, що таки покохав. Увесь цей чарівний травень я їздив туди — ми бачилися з нею двічі-тричі на тиждень. Вчора вона зустріла мене в маленькому садку. Яблуневий цвіт падав їй на волосся, і вона сміялася... Сьогодні на світанку ми мали разом виїхати звідти. Але раптом я вирішив залишити її такою ж чистою, як уперше побачив.
— Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, — перепинив Доріана лорд Генрі. — А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили її серце. Такий був початок вашого вдосконалення.
— Ви неможливі, Гаррі! І як вам не сором таке казати? Серце Гетті зовсім не розбите. Звичайно, вона плакала й узагалі побивалася. Але зате ганьба її не зачепила. Вона може жити як Пердіта у своєму садку серед м'яти й нагідок.
— І ридати над невірним Флорізелем! — засміявся лорд Генрі, відкидаючись на спинку крісла. — Любий Доріане, який ще ви по-дитячому безпосередній! Невже ви гадаєте, що ця дівчина тепер зможе задовольнитись кимось із свого середовища? Ну, віддасться вона за якого неотесу-візника чи простого орача. І от уже саме те, що вона зустрічалася з вами, кохала вас, примусить її зневажати свого чоловіка і почуватись нещасною. З морального погляду я б не дуже високо поставив ваше велике самозречення. Навіть як на початок, це вбого. Та й чим ви певні, що ваша Гетті не спливає зараз, як Офелія, десь у ставку під ясними зорями, серед мальовничого латаття?
— Годі-бо, Гаррі, це вже зовсім! Спочатку ви берете все за жарт, а потім вигадуєте страшні трагедії! І нащо я вам розповів усе?.. Та байдуже, кажіть що завгодно, — я знаю, що правильно вчинив. Бідна Гетті! Сьогодні вранці, проїздивши верхи повз ту садибу, я бачив у вікні її обличчя, біле, мов жасминовий цвіт... Але облишмо це. І не пробуйте мене переконати, що перший мій добрий вчинок за багато років, перша крихітка самопожертви — насправді теж гріх. Я хочу стати кращим. І я таки стану... Розкажіть ліпше про себе. Що нового в місті? Я вже давно не був у клубі.
— Люди й досі ще сушать собі голови, де зник невдаха Безіл.
— Я думав, це вже їм набридло, — ледь спохмурнівши, буркнув Доріан, наливаючи собі вина.
— Ну, ну, мій любий, про це ж гомонять лише півтора місяця, а наша публіка не така жвава розумом, щоб мати більш однієї теми на три місяці. Щоправда, останнім часом їй дуже повелося. Вона мала моє розлучення, самогубство Алана Кемпбела, а тут ще таємниче зникнення художника. Скотланд-Ярд усе наполягає, що чоловік у сірому пальті, який виїхав у Париж дев'ятого листопада нічним поїздом, то й був невдаха Безіл, а французька поліція твердить, що він взагалі не прибував до Парижа. Гадаю, тижнів за два ми почуємо, що його бачили в Сан-Франциско. Дивна річ, але хто б не зник, як уже кажуть, що його бачено в Сан-Франциско. Чудове це місто — в ньому, певно, всі переваги того світу!
— А що, на вашу, думку, сталося з Безілом? — спитав Доріан, тримаючи чарку з бурґундським на світло і сам дивуючись, що може так спокійно вести про це мову.
— І не уявляю. Якщо Безіл надумав переховатись — це не моя справа. Якщо він мертвий — я не хочу й думати про нього. Смерть — це єдине, що проймає мене жахом. Я ненавиджу смерть!
— Чому ж? — знехотя запитався Доріан Ґрей.
— А тому, — почав лорд Генрі, підносячи до ніздрів позолочений флакончик з ароматичним оцтом, — що нині людина здатна пережити будь-що, окрім смерті. Смерть і вульгарність — це єдині дві речі в дев'ятнадцятому столітті, що з ними не можна примиритись. Перейдім пити каву в музичну залу — гаразд? Ви повинні заграти мені Шопена. Той, з ким утекла моя дружина, блискуче грав Шопена. Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у домі чогось наче бракує... Звичайно, подружнє життя тільки звичка, і погана звичка. Але людина жалкує, втративши навіть найгірші свої звички. І за ними чи не найбільше — то ж така важлива частка нашого єства...
Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості. Коли принесли каву, він перестав грати і, дивлячись на лорда Генрі, запитав:
— Гаррі, а вам не спадало на думку, що Безіла вбито? Лорд Генрі позіхнув.
— Безіл був знаний у широких колах і носив дешевий годинник. Чого б його мали вбивати? Та й розумом він не такий уже багатий, щоб спромогтись на ворогів. Звісно, його малярський хист — непересічний, але можна малювати, як Веласкес, і бути водночас нудним до неможливого. Бо, правду кажучи, Безіл був таки досить нудний. Лише раз він збудив у мені цікавість: це коли розповів — багато літ тому, — що до нестями обожнює вас і що ви надихаєте його в творчості.
— Я його дуже любив, — сумно мовив Доріан. — Але й справді ніхто не гадає, що його вбито?
— Та деякі газети припускають таку можливість. Проте, як на мене, це зовсім неймовірно. Звичайно, в Парижі чимало брудних притонів, тільки ж Безіл не з тих, що туди вчащають. Він анітрохи не цікавився життям, це головна його вада.
— А що б ви сказали, Гаррі, якби почули від мене, що це я вбив Безіла? — запитав Доріан, пильно стежачи за враженням від своїх слів.
— Я б сказав, любий, що ви берете на себе роль, яка вам не личить. Кожен злочин — вульгарний, так само як і кожна вульгарність — злочин. Це не ваше амплуа, Доріане, — чинити злочини. Даруйте, якщо мої слова зачіпають ваше себелюбство, але, далебі, цьому правда. Злочин належиться виключно нижчим шарам суспільства. І я ані на крихту не осуджую їх за це. Мені здається, для них злочин — те саме, що для нас мистецтво: просто засіб збуджувати відчуття.
— Засіб збуджувати відчуття? Отже, ви думаєте, що той, хто раз вчинив злочин, може й знову таке саме зробити? Оце вже ні, Гаррі!
— О, та що завгодно може бути приємним, досить лише призвичаїтись, — засміявся лорд Генрі. — Це одна з найважливіших таємниць життя. Але щодо вбивства — то це завжди вчинок хибний. Ніколи не слід робити чогось такого, про що не можна побалакати після обіду... Та даймо спокій бідному Безілові. Я б радніший визнати, що кінець його був такий романтичний, як ви гадаєте, але щось не йметься віри... А чи не звалився він собі з омнібуса просто в Сену, а кондуктор узяв та й замовчав усю справу? Їй-бо, він скінчив саме так! Ось він лежить горілиць під каламутно-зеленими водами, важкі баржі пропливають над ним, довгі водорості чіпляються йому за волосся... Я, знаєте, не думаю, щоб він міг багато ще створити путнього. Його доробок за останні років десять помітно спав на якості.
Доріан мовчки зітхнув, а лорд Генрі пройшовся по залі і погладив голову рідкісного яванського папуги, що сидів на бамбуковій жердині. Птах був великий, з сірими крильми і рожевим чубком та хвостом. Відчувши доторк тонких людських пальців, папуга струсонув білу плівку і зморщених повік на чорні склисті очі і колихнувся взад-вперед.
— Так, — вів далі лорд Генрі, обертаючись до Доріана і дістаючи з кишені хустинку, — його твори стали далеко гірші. Їм чогось ніби забракло... Ідеалу, чи що. Адже Безіл був великим малярем, поки ви з ним були великими друзями... А через що ви розійшлися? Мабуть, він вам набрид. Ну, тоді він цього вам ніколи не простив, — такі вже вони є, нудні люди... До речі, що-бо сталося з тим вашим чудовим портретом? Я, здається, ні разу й не бачив його, відколи Безіл скінчив над ним роботу. Пригадую, кілька років тому ви казали мені, що відправили його в Селбі і що дорогою він десь загубився чи то був украдений. Отож так і не знайшли його? Шкода! То був справжній шедевр. Я ще колись хотів його придбати. А таки жаль, що я не придбав. Той портрет з часу розквіту Безілового таланту. Пізніші ж його картини — це чудна суміш поганого малярства й добрих намірів, якраз те, що дає право художникові називатись типовим представником британського мистецтва... А ви давали в газети оголошення, що зникла картина? Треба було б...
— Я вже й забув. Певно, давав, — відповів Доріан. — Але мені той портрет ніколи по-справжньому не подобався. Я жалкую, що позував для нього. Мені неприємно про той портрет навіть згадувати. І навіщо ви перевели на це розмову?.. Він завжди викликає у мене в пам'яті дивні слова з якоїсь п'єси — чи не з "Гамлета"?.. Стривайте, ось оце...
Як смуток на картині —
Назовні тільки...
— І справді, той портрет якраз такий.
Лорд Генрі засміявся.
— Коли людина бере життя як митець, її серцем стає мозок, — прорік він, сідаючи в крісло.
Доріан Ґрей крутнув головою і програв кілька тихих акордів на роялі.
— "Як смуток на картині — назовні тільки..." — повторив він.
Старший співрозмовник відкинувся в кріслі і, примруживши очі, дивився на Доріана.
— А між іншим, Доріане, — озвався перегодом лорд Генрі, — "яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши... — як то там сказано?.. — свою власну душу?.."
Музика враз обірвалася, і Доріан, шарпнувшись, утупив пильний погляд у свого друга.
— Чого ви мене запитуєте про це, Гаррі?
— Друже мій, — сказав лорд Генрі, зводячи в подиві брови, — я запитав вас, сподіваючись на відповідь, та й годі. Минулої неділі я проходив через Гайд-парк. Біля самої Мармурової арки там стояв невеликий обшарпаний натовп і прислухався до якогось вуличного проповідника. Минаючи їх, я почув, як він верескливим голосом кинув оце запитання своїй авдиторії. I чомусь ці слова вразили мене своїм драматизмом. Наш Лондон дуже багатий на такі колоритні сценки. Мрячна днина, неоковирна постать християнина в дощовику, півколо хворобливо блідих облич під нерівним дашком парасольок, вода з них стікає, і ця розкішна думка, кинута у повітря істерикуватим пронизливим голосом... Знаєте, це й справді було дуже добре по-своєму, просто разюче. Хотів я був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина — ні. Але добре, що не сказав, — він, мабуть, і не зрозумів би.
— Ви помиляєтеся, Гаррі. Людина має душу, і душа ця жах яка реальна. Її можна купити, продати, проміняти.