Вона швейцарка, належить до дуже впливової родини у республіці, репутація її бездоганна, вік підхожий, стара діва — останні п'ятнадцять років доглядала за хворою матір'ю, яка недавно померла. У неї солідна освіта, і вона непогана собою.
— Судячи з твоїх слів, вона — сама довершеність,— сказав я.
— Я цього не говорив, але в неї відмінне виховання, і вона цілком могла би посісти те становище, яке ти міг би їй запропонувати.
— Але ти забуваєш одне: який їй сенс кидати своїх друзів і свій звичний побут і їхати у заслання з чоловіком сорока дев'яти років, який до того ж аж ніяк не красень?
Губернатор перервав свою розповідь і, знизавши плечима так виразно, що голова його сховалася між ними, повернувся до нас.
— Визнаю, я потворний. Моя потворність не викликає ні жаху, ні поваги, а тільки сміх, а така потворність найгірша за все. Коли люди бачать мене вперше, вони не здригаються від жаху, що якоюсь мірою було б приємно для мене, вони просто вибухають сміхом. Слухайте, коли чарівний містер Вілкінс показував мені вранці своїх тварин, то Персі, орангутанг, простягнув руки, і якби не грати клітки, він би притиснув мене до грудей, немов давно пропалого брата. Справді, коли одного разу я відвідав зоопарк у Парижі і мені сказали, що утекла одна із мавп, я квапливо пішов до виходу, бо побоювався, що мене приймуть за втікача, схоплять і, незважаючи на мої благання, посадять у мавпячий вольєр.
— Voyons, mon ami[17],— сказала його дружина низьким голосом.— Ти говориш нісенітниці. Я не кажу, що ти Алоллон, але при такому становищі у суспільстві, яке ти посідаєш, зовсім не обов'язково бути красенем. Зате в тебе є достойність, солідність, ти з тих людей, яких жінки звичайно називають симпатичний чоловік.
— Я продовжу свою розповідь. Коли я зробив це зауваження своєму другу, він відповів:
— Вчинки жінок ніколи не можна передбачити. У шлюбі є дещо таке, що приваблює їх дивовижним чином. Ти нічим не ризикуєш, пропонуючи їй свою руку. Кінець кінцем, коли жінці освідчуються, вона вважає це за комплімент. У найгіршому випадку — вона відмовиться.
— Але ж твою двоюрідну сестру я не знаю і не маю уявлення, як з нею познайомитися. Я не можу піти до неї додому і, коли мене проведуть у вітальню, сказати: "Ось я прийшов просити вас вийти за мене заміж". Вона може подумати, що я божевільний, і покличе на допомогу. Крім того, я дуже сором'язлива людина і на такий крок ніколи не зважуся.
— Пораджу тобі, як це зробити,— сказав мій друг.— їдь у Женеву і дай їй від мене коробку шоколадних цукерок. Вона буде дуже рада почути звістку про мене і з задоволенням прийме тебе. Побалакай з нею трохи і, якщо вона тобі не сподобається, попрощайся з нею, і в цьому не буде нічого поганого. А якщо вона сподобається тобі, то ми обміркуємо це діло і ти офіційно попросиш її руки.
Я був у відчаї. Здавалося, іншого виходу не було. Ми зразу пішли до крамниці, купили велику коробку шоколадних цукерок, і того ж вечора я виїхав поїздом у Женеву. Тільки-но я прибув туди, як зразу ж надіслав їй листа, у якому повідомив, що у мене є подарунок від її кузена і що я хотів би особисто вручити його. Через годину я одержав її відповідь, у якій вона писала, що з задоволенням прийме мене о четвертій годині дня. Останні хвилини перед від'їздом я провів перед дзеркалом і разів сімнадцять приміряв краватку. Рівно о четвертій годині я стояв вже біля дверей її хати. Мене зразу ж провели до вітальні. Вона чекала на мене. Її кузен сказав, що вона не потворна. Можете уявити моє здивування, коли я побачив молоду жінку, ну, скажімо, ще молоду, величаву достойністю Юнони, зовнішністю Венери і, судячи з її погляду, обдаровану розумом Мінерви.
— Ти аж надто перебільшуєш,— озвалася його дружина.— Та, гадаю, ці пани вже зрозуміли, що не можна вірити всьому, що ти говориш.
— Заприсягаюсь вам, я нічого не перебільшую. Я був такий вражений, що мало не впустив коробку з цукерками. Та я сказав собі: La garde meurt, mais ne se rend pas[18]. Я вручив їй коробку і розповів про її кузена. Я виявив, що вона жінка мила й привітна. Ми розмовляли близько чверті години. Потім я сказав собі: Allons-y[19].
Я сказав їй:
— Мадам, мушу вам сказати, що я прийшов сюди не тільки заради того, щоб вручити вам коробку цукерок,— вона усміхнулася і зауважила, що у мене, мабуть, були важливіші причини приїхати до Женеви.— Я прийшов просити вас зробити мені честь — вийти за мене заміж.— Жінка здригнулася.
— Ах, monsieur, ви збожеволіли,— сказала вона.
— Благаю вас не відповідати, поки не введу вас у суть справи,— перебив я її і, не даючи сказати ні слова, розповів усю історію. Я повідомив їй про свою об'яву у газеті "Figaro". Вона сміялася до сліз. Потім я повторив свою пропозицію.
— Ви це серйозно? — спитала вона.
— Якнайсерйозніше.
— Не буду заперечувати, що вашу пропозицію слід, мабуть, обміркувати. Мене це тішить. Ви дасте мені декілька днів на розмірковування?
— Мадам, я в цілковитому відчаї,— відповів я.— У мене зовсім немає часу. Якщо ви не погодитесь вийти за мене заміж, мені доведеться повернутися в Париж і знову читати решту півтори тисячі листів, які все ще чекають на мене.
— Цілком зрозуміло, що я навряд чи зможу вам зразу відповісти. Я знайома з вами усього лише п'ятнадцять хвилин. Мені треба порадитися з друзями і з родичами.
— А яке їм до цього діло? Ви цілком доросла жінка. Цю справу не можна зволікати. Я не можу чекати. Я сказав вам усе. Ви розумна жінка. Що можуть додати довгі розмірковування до суті справи на даний момент?
— Невже ви бажаєте, щоб я зараз же сказала "так" чи "ні"? Це обурливо.
— Саме це я і прошу. Через дві години мій поїзд відходить до Парижа.— Вона замислено подивилася на мене.
— Ви явно божевільний. Вас треба замкнути на замок заради вас самих і суспільства.
— Ну, то що? — сказав я.— Так чи ні?
Вона знизала плечима.
— Mon Dieu![20] — вона помовчала хвилинку. Я відчував надзвичайне хвилювання.— Так.
Губернатор махнув рукою у бік дружини.
— Ось вона. Через два тижні ми одружилися, і я став губернатором колонії. Я знайшов скарб, сер, це найчарівніша жінка, одна з тисячі жінок, що має чоловічий інтелект і жіноче чуття, чудова жінка.
— Припни язика, mon ami,— сказала його дружина.— Ти мене робиш такою ж смішною, як і сам!
Він повернувся до бельгійського полковника.
— Ви — холостяк, mon colonel?[21] Якщо так, то я настійно раджу вам виїхати у Женеву. Це гніздечко найчарівніших молодих жінок. Там ви знайдете жінку, якої більше ніде нема. Між іншим, Женева — чарівне місто. Не гайте ні хвилини, їдьте туди. Я дам вам листа племінницям моєї дружини.
Та підсумок цієї історії підбила його дружина.
— Справа в тому, що при шлюбі з розрахунку ви плекаєте менше надій і отже маєте менше підстав для розчарування. Якщо не заявляєте до свого партнера нерозумних претензій, то не буде і підстави для роздратування. Не шукайте ідеалу, вмійте прощати помилки другого. Пристрасть, почуття — все це чудово, але вони не є придатною підставою для одруження. Розумієте, щоб дві людини були щасливі у шлюбі, вони повинні навчитися поважати одне одного, в них повинні бути однакові умови, спільні інтереси, і якщо вони достойні люди, вміють давати і брати, жити і дозволяти жити другому, то і немає підстави, чому їх союз не може бути таким же щасливим, як і наш.— Вона помовчала.— Ну, певна річ, мій чоловік вельми чудова людина.
[1] Мсьє, що будете пити? (Франц.)