Windows on the World

Фредерік Бегбедер

Сторінка 15 з 36

Я ніколи не претендував на право втручатися у справи інших держав, але зовнішній світ зі своїми драмами тільки-но продемонстрував своє право втручатись у моє особисте життя; я не мав жодного відношення до усіх цих чужаків та їхніх сіромашних, наколотих, зґвалтованих, вкритих огидними гнойовими мухами дітей, але вони щойно ввалилися до мене в будинок, вони збираються вбити моїх хлопців. Хочу вам дещо пояснити: мене виховали у євангельській, єпископальній, методистській вірі "Вогп Again Christians^, яка у Сполучених Штатах нараховує понад 70 мільйонів послідовників, до яких належить і Джордж Волкер Буш — колишній губернатор Техасу, що нині мешкає за адресою Пен-сільванія-авеню, 1600. Наше кредо: американці — Обраний Народ. Європа — це наш Єгипет, Атлантика — це Червоне море, а Америка — Ізраїль, бачите як? Вашингтон = Єрусалим. Земля Обітова-на — це тут. "Опе Nation Under God!"2 Усі інші нас не обходять!

Ти не хотів знати їх за життя?

Вони візьмуть участь у твоїй смерті.

Лурдес так і всілася на підлогу. Вона безупинно товкмачить текст SMS-повідомлення: "Breaking News*: Другий літак урізався в Південну вежу Всесвітнього торговельного центру", і передає всім мобільний, щоб кожний міг прочитати на дисплеї. Люди реагують по-різному: більшість крізь зуби цідить "Fuck!", ще хтось сідає на підлогу, обхопивши руками голову. Ентоні дає вихід емоціям, б'ючи ногами по тонкій перегородці: врешті-решт він її пробиває! Джеффрі реве з новою силою, бризкаючи слиною на свою рожеву сорочку. Я присідаю і міцно притискаю голови хлопців до себе, аби вони не побачили, що у мене з відчаю геть опускаються руки.

— О'кей, Джеррі, Дейве, зізнаюся, це ніяка не гра.

— Та нічого страшного, тату. Не переймайся, ми це знали.

— Та ні, це дуже страшно, Джеррі. Це не гра. Розумієте? Все це відбувається насправді!

1 "Знову народжені християни" (англ.).

2 "Єдиний народ під Богом!" (Англ.)

3 Екстрені новини (англ).

— Не хвилюйся, ми це вже давно просікли, — каже Девід між двома нападами кашлю.

— Oh my goodness. Послухайте-но сюди, хлопці. Це не гра, але ми все-таки виграємо, разом, гаразд?

— Але чому літаки влітають у вежі? Вони показилися чи що?

Дивлячись на здивоване обличчя Девіда, я не можу більше стримувати сліз. Я перетворююсь на Джеффрі. Я падаю на коліна. Я стискаю зуби, витираю очі, згинаюся навпіл, я зламався.

— Блядь, як люди можуть робити таке з іншими людьми?

— Не можна казати "блядь", тату.

Джеррі відводить погляд. Йому соромно бачити мене в такому стані.

Уже більше ніж півгодини ми знаходимося на верхівці одного з найвищих у світі хмарочосів. І от тільки зараз я відчув запаморочення.

З висоти del de Paris споглядаю на столицю Франції та її старі славетні пам'ятники: єдине, що лишив нам Дядечко Сем, — це наш вік. Французи так носяться зі своєю давньою історією, наче зразкові службовці з надбавками до майбутньої пенсії. На нас тисне тягар віків. Франція, Єгипет, Англія, Іспанія, Марокко, Голландія, Португалія, Туреччина, Аравія по черзі правили планетою та колонізували Землю. Дякуємо, це ми вже проходили: добре, що здихалися колонізаторських замашок, адже такий підхід до добра не доводить. Що ж до Сполучених Штатів, то вони, зі своїм юнацьким запалом, хочуть відчути, як-то воно — бути господарями планети. Старі нації вже давно відмовилися від цієї ідеї, а у американців зворушливо коротка пам'ять: вони ж теж були колонією, хто-хто, а от вони мали б пам'ятати, як пригнічує панування іноземних держав на своїй землі.

Америка нав'язує пригніченим свою волю, залишаючи їм, як муркотіла Брижит Бардо у "Бонні й Клайді" Сержа Ґензбура, "Єдиний вихід — смерть". Ми живемо у дивні часи; війна перемістилася в іншу площину. Полем битви стали засоби масової інформації: в цьому новому конфлікті дуже важко розрізнити, де Добро, а де Зло. Важко сказати, хто добрий, а хто — поганий. Вони міняються таборами, коли ми перемикаємо канали. Телебачення приносить у світ заздрість. Раніше бідні, пригнічені або жертви колонізації не бачили щовечора у своїх нетрях багатство на екрані. Вони й гадки

не мали, що в деяких країнах є все, тоді як вони кряжаться ні за що. Революція у Франції відбулася б набагато раніше, якби у кріпаків був маленький екранчик, у якому було б видно розкіш Королів та Королев. Скрізь по світі сьогодні брудні країни розриваються між захопленням та неприйняттям, зачаруванням та відразою до чистеньких країн, стиль життя яких до них доходить через супутник, завдяки піратським декодерам із саморобними параболічними антенами — витворами народних умільців. Це явище виникло не так давно: його називають глобалізацією, але справжнє його ім'я — телебачення. Глобалізація є де завгодно — в економіці, в аудіо-відео, кінематографі, пресі, рекламі — тільки не в політиці та не в суспільстві.

Добре, на цьому зупиняюсь, бо не вважаю себе доволі компетентним, аби все аналізувати. Якщо ви хочете розв'язати геополітичний вузол тероризму, зверніться до Шп^нґлера, Ґантінґтона, Бодріяра, Адлера, Фукуями, Ревеля... Але не можу гарантувати, що все одразу стане зрозумілим.

Краєвид сьогодні вранці чудовий. Він кожного дня різний. Сьогодні, о 9.04, ліворуч від мене виблискує Ейфелева вежа, металева конструкція того самого Ґюстава, який сконструював каркас статуї Свободи. Праворуч — Будинок інвалідів, де спочиває Наполеон Бонапарт, людина, що за 15 мільйонів доларів продала американцям Луїзіану (що там не кажи, а імператор тямив у бізнесі краще, ніж алгонкінські індіанці, які віддали Манхеттен Пітеру Мінюї, гугеноту французького походження, лише за 24 бакси).Між ними, трохи далі, біліє в сонячних променях Тріумфальна арка на площі Зірки: віддалений тріумф. Усі ці кам'яні глиби такі крихкі... Я зробив те, що обіцяв: спустився вниз пішки. 56 поверхів. Спочатку більш за все докучає монотонність, перманентне запаморочення. Потім дуже швидко охоплює тривога та клаустрофобія. Один на цій сходовій клітці, я намагаюся уявити, як проживали ті хвилини сотні людей, що тоді

по

спускалися вниз. Майже всі, хто працював на поверхах, що були нижче місця вибуху літака, вийшли назовні неушкодженими. Вони не панікували, бо не знали того, що відомо мені. Вони вірили в міцність будівель. Вони не квапилися. Вони виконували інструкції пожежників, які через кілька хвилин загинуть. Вони виходили спокійно, а коли вийшли й озирнулися, то побачили, як міцні будівлі перетворюються на купу каміння.

От що добре, коли спускаєшся з вежі "Монпарнас" без доньки: до вулиці Ґете рукою подати. Можна повештатися серед секс-шопів, театрів та японських ресторанів. Незручно тільки, якщо люди впізнають мене та попрохають автограф саме тієї миті, коли я виходжу з кабінки peep-show. Просто мені незручно подавати комусь руку після того, як я тільки-но витер її серветкою. Це дурне, але щоразу я червонію і нічого не можу з цим вдіяти: клятий католицизм міцно приклеївся до мене.

Піднімаючись бульваром Едгар-Кіне, проходжу повз бар, де завжди можна зняти дівчат ("Монокль Він та Вона", дивна назва), повз відомий клуб для любителів груповухи (2+2) та численні поховальні контори. Потім йду уздовж стін цвинтаря Монпарнас, де спочивають Сартр, Бовуар, Дюра, Чоран, Бекетт, Іонеско... Монпарнас — квартал сексу, літератури та смерті; ось чому, певно, він так полюбився американцям. Входжу до огорожі цвинтаря й прямую до могили Шарля Бодлера, колишнього учня ліцею Людовіка Великого. "Помер у віці 46 років". Його невеличка біла могилка має жалюгідний вигляд поряд із сусіднім мавзолеєм знаменитого Шарля Сапе, "сенатора, великого офіцера Почесного легіону, колишнього депутата від Ізер, помер 5 травня 1857 року". Поет покоїться разом зі своїм вітчимом, генералом Опіком, та матір'ю, двічі вдовою. З іншого боку кладовища на честь Бодлера був споруджений дивний пам'ятник: лежача фігура митця, сповита стрічкою на кшталт єгипетської мумії, над якою схиляється камінний "геній зла", що спирається на балюстраду в позі роденівського "Мислителя". Згорблений, насуплений, з міцними біцепсами, геній зла сидить на своєму троні якраз навпроти вежі "Монпарнас". Здається, своїм підборіддям, що видається вперед, він кидає їй виклик. Я дістаю свій поляроїд.

Я виходжу з цвинтаря, піднімаюся бульваром і доходжу до фундації Картьє, де Поль Віріліо влаштував велику виставку, що присвячена катастрофам. Я спускаюсь бетонними сходами (знову!) й опиняюсь у підвалі, сповненому глухого механічного гуркоту.

На 109-му поверсі, з-під самого даху, на горищі Світу, я крізь стіни диму спостерігаю, як натовп тікає геть від нас. Літак урізався у Північний фасад, утім, саме з того боку найменше диму. Я підсаджую дітей, аби вони вдихнули чистого повітря. Усі шукають повітря — це якась "повітряна лихоманка". Якби-то знаття, прихопив би із собою кисневі бомби або хоча б протигази. Як би там не було, невдовзі на Заході всі гулятимуть з протигазами за спиною.

Ентоні повертається і веде очманілого Джеффрі. Він дав Джеффрі дві пігулки ксанаксу, і той тепер має дивний вигляд: наче здута боксерська груша. Ентоні здається ще сумнішим, ніж Джеффрі. Лурдес тихо плаче. Я беру її руку і гладжу, наче добре знайоме кошеня. Поступово маски спадають з людських облич. Стає все більш спекотно. Страх передається від одного до іншого, мов зараза. Варто мені лише глянути у сповнені відчаю очі Джеффрі, і я занедужаю. Намагаюсь не дивитись на хлопців, щоб вони не побачили покори в моїх очах. Ніхто не повинен здогадатись, що я втрачаю віру. Ми сидимо на підлозі перед єдиним виходом: товстими броньованими червоними протипожежними дверима із надписом "EMERGENCY ЕХІТ". Навколо чути все більше й більше стогонів та лементувань. До нас наближаються купки здичавілих розгублених створінь, що похитуються, наче зомбі. Надія — найболісніша річ у світі. Я не витримаю такого розчарування.

Матері його ковінька, а що б Брюс Вілліс робив на моєму місці? Телефон Джеффрі ловить сигнал, і він дзвонить своєму любасові. Навіть мені чути, як його коханець скиглить у слухавку. Джеффрі — гей, але носить обручку. Шлюб — яка дурість. Стоп, не можна давати волю емоціям. Треба дивитися козирем перед дітьми. У Джеррі більше не йде кров, хоч це добре.

12 13 14 15 16 17 18

Інші твори цього автора: