Історійки під екстезі

Фредерік Бегбедер

УВАГА, ЦЕЙ ТВІР РАДИМО ЧИТАТИ ТІЛЬКИ ДЛЯ 18+ АУДИТОРІЇ

МИ ВАС ПОПЕРЕДИЛИ ;)

Фредерік Бегбеде

Історійки під екстезі

Переклад М. О. Ілляшенка та О. М. Ногіної

Присвячую Дельфін

На прізвище Валлетт,

Яка живе на Мазаріні

Й займає 3 7-й кабінет.

Літня ніч добігає кінця: молода жінка відіслала всіх прислужників. От-от настане день. На небі лишилась єдина велика зірка, що застигла прямісінько над Ейфелевою вежею; на околицях ночі займається світанок.

Ален-Фурньє, 8 червня 1913 року

ОПОВІЩЕННЯ

У вісімдесятих роках у середовищі сновид-опівночників з'явився новий наркотик: MDMA, так званий "екстезі". Ця "пігулка кохання" спричиняла дивний ефект: приступи жару, поривання танцювати всю ніч під техно, потребу когось пестити, скреготати зубами, прискорене зневоднення організму, екзистенціальну нудьгу, спроби самогубства, пропозиції шлюбу. Це був сильний наркотик, який давав відчуття злетів та падінь, як на американських гірках чи в оповіданнях деяких американських письменників. Автор цієї книги його більше не вживає і навіть пробувати не радить читачам: не тільки тому, що вживання екстезі заборонено законом, [4] але й тому, що цей наркотик руйнує мозок, про що і свідчить ця збірка текстів, написаних під його впливом. Зрештою, невже нам потрібні якісь пігулки, аби розповісти про своє життя невідомим людям? Чи не для цього існує література?

Ф.Б.

Сплін в аеропорту Руассі-Шарль де Голль

Ти ковтнула? Ти ковтнула? Тиковтнулати-ковтнулатиковтнула? Хто ви? Чому ми розмовляємо удвох сантиметрах одне від одного, обличчям до обличчя? Ви точно читали мою останню книгу? Ви впевнені, що я не СПЛЮ? Хіба можливо мати такий чарівний рожевий ротик? Хіба є СЕНС у тому, щоб бути такою гарненькою, мати 21 рочок і топ розміром XXXS? Чи усвідомлюєте ви небезпеку, на яку наражаєтесь, схвально дивлячись на мене такими синіми очима?

Чому я пітнію свою долоню у вашій? Чому ваші коліна надихають мене на вигадування нових перехідних дієслів? І зрештою, [6] котра година? Скажіть, як тебе звати? Чи хочете ти зі мною побратися? Не могла б ти мені сказати, де ми знаходимося цієї миті? Що за біса ти сунула під наші язики? Чому ці лазерні промені ріжуть пелену вологого повітря? Для кого ці величезні бутлі шампанського, що свистять над нашими головами? Скільки часу має пройти, аби ми почали шкодувати, що з'явилися у цьому світі? Ти знаєш, у тебе чарівні очі, ти знаєш? Чому ви плачете? Коли ж ти мене поцілуєш? Хочете ще горілки? Коли ж ми поцілуємося знову? Чому більше не танцюєте? Хто всі ці люди? Твої друзі чи мої вороги? Не хочеш зняти свій светр, прошу вас? Скільки дітей ти хочеш? Які ваші улюблені імена?

Що будемо робити? А якщо вийти і ковтнути свіжого повітря? Ми вже вийшли? Підемо до тебе чи до мене? Може, я викличу [7] таксі? Ти хочеш йти пішки? А навіщо нам Єлисейські Поля? Що за дурість — зняти мокасини, аби телющитися по асфальту? Може, підігріємо ложечку на Вічному вогні могили Невідомого солдата? У тебе є дружок? Чому я думаю про те саме, що й ти? Ти знаєш багатьох людей, які промовляють ті самі слова одночасно? Чому цей мент на нас витріщився? Чому всі ці машини кружляють навколо Тріумфальної Арки? Чому вони не вертають додому? А ми? Чому ми не повертаємось до себе? Скільки часу ми стирчимо тут, на площі Етуаль, цілуємося при двох градусах замість того, щоб кохатися в ліжку, як усі нормальні люди?

Ти вважаєш, ми добре зробили, що поцупили його кепі? Ти переконана, що поліцейські бігають повільніше за нас? Це твій байк? Ти впевнена, що можеш вести його в такому стані? Ти не хочеш зменшити швидкість? [8]

Чому ми звертаємо на окружну? Думаєш, варто викручувати такі віражі на швидкості 180 км на годину? Хіба дозволений подібний слалом поміж вантажівок о шостій ранку? Чи настане колись завтра? Чому ми звернули до аеропорту Руассі-Шарль де Голль? Хіба життя змінюється із переміною міста? Навіщо подорожувати по світу, де все подібне? Ти не змерзла? То лише у мене змерзли яйця? Що? Через свій шолом ти не чуєш, що я кажу? То я можу кричати, що заманеться? Співати "І wanna hold your hand"(1)? Продовжувати брехати тобі, гладячи твою спину попід светром, потім груди крізь ліфчик, зрештою, мої пальці з'являються у твоїх трусиках, чорт забирай, невже навіть це не змушує тебе їхати повільніше?

(1) Пісня групи "Бітлз". [9]

Де нам лишити цей драндулет? Біля першого терміналу чи на парковці? Чому це місце для паркування має номер НР-6? "Ен-ер-шість" — це наче закодована "нерішучість", чи не так? Скільки часу діє ця пігулка? Чому автоматичні двері відкриваються ще до того, як до них доторкнешся? Чому ці тьмяні неонові лампи справляють враження, що ми стрибаємо по Місяцю? Невже ми і справді підстрибуємо на шість метрів, чи все це марево? Не могла б ти знову мене поцілувати, БУДЬ ЛАСКА? Ти не проти, якщо я спущу тобі у рота? Ти б не погодилася зачинитись зі мною у туалеті, щоб я відтра-хав твоє обличчя? Ти ковтнеш, якщо я полижу твою щілину?

Було добре? Було дуже-дуже добре? Чорт забирай, це супер, але котра зараз година? Чому ночі ЗАВЖДИ змінюються днями? [10]

Замість того, аби крокувати проти руху ескалаторами цієї плексигласової кишки — безладних труб, вибудуваних ще у сімдесятих, що нагадують прилади для штучного дихання, які запроторюють до горлянок жертв серйозних автокатастроф — хей? — я кажу, замість того, аби викидати коники в аеропорту, може, краще сісти на літак? На перший у списку "Відправлення". Немає значення куди, аби тільки не лишатись. Заради того, аби це кохання ніколи не скінчилося. Полетимо до Венесуели, чи Шрі-Ланки, чи до Білорусі, чи до В'єтнаму? Туди, де зараз сідає сонце? Бачиш, на тому стародавньому табло цокають літери: Дублін? Кельн? Оран? Токіо? Шанхай? Амстердам? Мадрид? Единбург? Коломбо? Осло? Берлін? Кожне місто — це запитання. Ти не жалкуєш за тими літаками, що відриваються від злітної [11] смуги? Чи знаєш ти, що на їхніх бортах стюардеси у блакитних формах, можливо, уже роздають налексомиленим бізнесменам перші сніданки у целофані? Чуєш ти оголошення, які відчеканює сумна дикторка після електронного джингла? Чи можу я ще трохи поцілувати тебе в губи перш, ніж піду? Хто з нас піде першим? Чому, о чооому треба прощатися?

Ти також депресуєш в аеропортах? Ти не знаходиш, що в цих місцях є своя поезія? Меланхолія від'їздів? Лірика зустрічей? Щільність повітря, зарядженого відфільтрованими емоціями? Скільки часу триває посадка? Чи виживе наше кохання без хімічних канікул? Коли вже ми нарешті припинимо фати в мовчанку, споглядаючи, як за вікнами цього порожнього кафетерію займається день? Чому всі кіоски "Преса" зачинені, а [12] автомати відеоігор — вимкнені? Ти заздриш тим середньостатистичним службовцям, що розвалились на помаранчевих диванах і, попиваючи розчинну каву, чекають на свій рейс у цих укритих лінолеумом залах очікування? Що можна думати про цього митника з жахливим запахом із рота, або про цього прибиральника, який волочить за собою смітник на коліщатах, або про цих жебраків, які хропуть на пластикових бузкових лавах? Що вони хочуть нам сказати? Що втеча неможлива? Що неможливо втекти від самого себе? Що подорожі нікуди не ведуть? Що канікули мають тривати все життя, інакше вони взагалі не потрібні? Чи не могла б ти відпустити мою руку, прошу? Ти не відчуваєш моєї потреби залишитись на самоті серед цього покинутого багажу? Чи можливе розставання без нудних страждань, навіть біля реклами "Envy" Гучі? [13]

загрузка...

І поки ми крізь сльози спостерігали, як відлітали Боїнги-747, мені не давало спокою останнє запитання: чому ми лишилися за бортом?

Немодний текст

Нью-Йорк, at last.(1) Настав час покинути легку неквапливість європейських ночей, їхню наївну розкіш. Діяти не розмірковуючи, зробити цілком безкорисливий вчинок, навмисне безумство, виправдане своєю безцільністю. Чорт, яке це задоволення — імпровізувати! Вечірка, як і життя, пройде невдало, якщо погано розпочнеться.

(1) Нарешті (англ.).

Поїхати — ось слово, яке рідко втілюється в життя. Годі мріяти про слова, їх слід проживати. Бриян спостерігає за істеричними будівлями світової столиці крізь заяложене вікно таксі. Думка залишити Париж сяйнула у нього, коли він неуважно розмовляв із [15] Мартою — маленькою, щокатою, але заможною американкою. Це вона зачепила його над прірвою, на терасі апартаментів із чудовим краєвидом, аби примусити слухати нескінченний монолог про своє застигле життя. Замість того, аби знепритомніти від нудьги, Бриян вирішив утекти, кинути місто посеред надто затяжного речення і надертися в літаку.

Ця історія починається о п'ятій тридцять ранку, але її герой у цей час був неспроможний розрізняти години. Бриян пишається своїм жалюгідним становищем, тож насилу приймає вертикальне положення. У тьмяній каламуті підозрілого бару на авеню "В" він, без сумніву, єдиний тип у смокінгу — надворі середина серпня. У порівнянні з цим дещо менше контрастує з оточенням його шарф, зім'ятий, як і сам Діамант, після безсонної [16] ночі. Він із задоволенням усвідомлює, що вдягнений у ту саму одежу, що й вісім годин тому, коли ще був по той бік Атлантики.

Повний місяць улаштувався на стрижні сяючої світлом будівлі Крайслера. Бриян, у якого скінчився цигарковий папір, приречений тепер задумливо перебирати більше ні на що не придатну травку. Сміття з переповнених баків вивалюється просто на вулицю, і чорний, який закуняв босоніж на теплих штахетах метро, практикує політику простягнутої руки. Цього ранку Бриян не блюватиме. Він залишиться при пам'яті, просто не слід змішувати алкоголь. Зрештою, проти дійсності можна боротися різними засобами, а не тільки набиратися щовечора до відключки. Інші засоби більш небезпечні, це зрозуміло. Але жадане забуття завжди залишається незмінним: час зупиняється, прийдешнє поступається місцем [17] одвічному теперішньому. І плювати він хотів на поняття місця, часу — чи настав уже день? Хто ці люди? Де джин? Навіщо цей диск? Усе розпливається, і лишається тільки з помутнілим поглядом сновигати поміж натовпу, вештатися по темних завулках, поміж жебраків та бараків, і засинати, посміхаючись: чи то головою у канаві, чи лежачи на голій бабі, якій навіть не зміг вставити.

Як би там не було, елегантність кінця віку для Брияна не є чимось прорахованим.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: