У тридцятий раз за цей ранок вона заводить пісню про "Зелену мишку, що бігає в травиці". Як мене вже дістала ця клята лічилка. Кілька хвилин Хлоя сидить непорушно і споглядає на Париж, потім вона повертається до мене: їй сподобалася собачка за сусіднім столиком. Вона йде поговорити з нею, спочатку боязливо, але вже за хвилину доволі фамільярно, показує їй панораму та пояснює:
— Це високо. А я дузе-дузе майа.
Кокер-спанієль погоджується з нею. Щоб відсвяткувати це, вона хоче зав'язати бантиком його вуха. Я підводжуся, щоб забрати її, та вибачаюсь перед господарями собаки, які нічого не помітили.
— У вас така мила донечка!
— Дякую, але за хвилину ви зміните свою думку.
— ХОЦУ лишитися з СОБАЦКОЮ!
Сцена третя: сльози, переговори, примирення. Сусіди, приголомшені галасом, дійсно змінюють свою думку. Я намагаюсь купити її мовчання, пропонуючи карамельку.
— Ні, бо з вона липка.
Я б і сам залюбки іноді поводився так, як моя донька. Наступного разу, коли мені будуть суперечити, чи то на знімальному майданчику телепередачі, чи на якомусь літературному засіданні, обіцяю: лементуватиму, кричатиму, витиму та качатимусь по підлозі. Упевнений, що цей спосіб буде надзвичайно ефективним, скажімо, в політиці. "Голосуйте за мене, інакше я голоситиму". Ось що треба було робити з Робертом Ю1!
Ми закінчили сніданок, невипитим лишився лише шоколад (цього разу він виявився надто холодним). Коли ми спускалися в ліфті, донька посміхнулася мені та прошепотіла: "Татку, я тебе люлю". Я взяв її на руки. Я прекрасно розумів, що таким чином вона лише вибачається за свою нестерпну поведінку в del de Paris. Ну то й що: я прийняв цей подарунок. Одного разу, коли в мене нестерпно розболілися зуби, я прийняв завелику дозу морфію. То були надзвичайні відчуття, але вони не витримують ніякого порівняння із цим ніжним запамороченням, коли я занурився носом у її волосся, вдихаючи аромат мигдального шампуню, сповнений вдячності.
1 Роберт Ю — з 1997 по 2002 р. депутат французького парламенту від комуністичної партії. У 2002 році він балотувався на пост президента Франції, але, набравши лише близько 4% голосів, вирішив спробувати сили в парламентських виборах і теж програв їх. Відомо, що Фредерік Беґбеде в ті часи працював стилістом комуністичної партії Франції.
Можна пройти цей шлях, затамувавши подих. Глибоко вдихнути, увійти в дим і йти вперед, витягнувши руки перед собою, навмання спуститись сходами, минути бар і повернути праворуч, пройти повз ліфти та йти далі до північної сторони. Звучить, як інструктаж для альпіністів — мені здається, наче ми здійснюємо сходження на верхівку Гімалаїв, не маючи обладнання для дихання. Швидко спускаюся до хлопців і сварю себе, що бодай на мить залишив їх. Лурдес тримає в руках залиту кров'ю серветку.
— Damn1! Знову кровотеча?
— Нічого страшного, тату, зараз припиниться, не пройде й двох...
— Підніми праву руку вгору та затисни ніздрю. Не відкидай голову назад, бо весь час тектиме в горлянку. Дякую, Лурдес, вони добре поводились?
— Звісно, але не треба удавати, наче я їхня нянька, тільки тому, що я чорна, о'кей?
— Е-е, та ні... зовсім н...
— Ентоні знайшов шлях на дах?
— Так. Ми підемо туди, тільки-но у Джеррі припиниться кровотеча. Сподіваюсь, ви зможете не дихати протягом хвилини.
Коли саме я став покидьком? Може, коли мене стали більше заводити секретарки із Austin Maxi, ніж Мері? Якої миті я зійшов з
1 Чорт! (Англ.)
wo
рейок? Після народження Джеррі чи Девіда? Здається, моє падіння почалося того дня, коли у дзеркалі шафи я побачив, що одягаюсь точнісінько як мій батько. Усе навалилося надто швидко: робота, шлюб, діти. Я більше не хотів так жити. Я не хотів ставати схожим на батька. Коли він нацуплював на себе жахливу ковбойську шляпу і гуляв у такому вигляді вулицями Остіна, я, малий, соромився його, так само як тепер Джеррі соромиться мене, коли я вдягаю бейсболку клубу "Mets".
Pater familias1 — це робота, що не передбачає перерв та вихідних; і найгірше, що готових взятися за цю роботу стає все менше й менше. Нам вдосталь показували вільних, спокусливих та поетичних чоловіків, які аж сяють від задоволення, таких собі рок-героїв, які тікають від відповідальності, кидаючись до рук створінь у трикутних бікіні. Як можна хотіти бути схожим на Лестера Бурнхама2, коли суспільство ідеалізує Джима Моррісона?
Я дуже люблю дивитися, як Кендес танцює. Вона вмикає голосніше hi-fi-систему і виляє стегнами, босоніж кружляє по килиму, її волосся розвівається, вона дивиться мені прямо у вічі й скидає футболку... Думаю, це найкраще видовище, яке я бачив у своєму житті: Кендес у бюстгальтері push-up на моєму ліжку king-size, танцює або фарбує нігті на ногах. Вона купила "сідюк" із "музикою для любовних утіх", збірку треків у стилі "лаундж", і щоразу, коли вона його ставила, я знав, що на мене чекає... Я за нею страшенно нудьгую, особливо з тієї миті, коли зрозумів, що, може, ніколи більше її не побачу.
Гаразд, діти, ідіть за татком, затамувавши подих, як у басейні, OK? Глибоко вдихаємо ротом, заходимо в димову завісу, руки витягнули уперед, проходимо повз ліфти, після бару повертаємо ліворуч, навмання піднімаємося сходами...
1 Голова родини (лат.).
2 Герой Кевіна Спейсі у фільмі "Краса по-американському".
На 110-му поверсі Лурдес вказує пальцем на плакат: "IT'S HARD ТО BE DOWN WHEN YOU'RE иР"1. No comment.
От яка перевага холостяцького життя: коли сидиш на унітазі, не треба голосно кашляти, аби заглушити "плюх".
Одного дня Мері поклала мені руку на обличчя, то була холодна рука на рожевій щоці сором'язливого закоханого. Вона сказала, що я її коханий, а я відповів, що ні, я її чоловік, отак це і сталося. Не думав, що колись мені буде потрібний хтось інший. Гаряча сльоза скотилася з мого лівого ока, зігрівши її праву руку. Я знав, що матиму дитину від цієї жінки. Я був юним, чистим, мабуть, дещо податливим, але затятим оптимістом. Щирим. Живим. Бовдуром.
— Татку! Я цілу хвилину не дихав! Це мій новий рекорд! Джеррі рахував секунди протягом усього шляху до самого даху.
— Диви на нього! Я теж так можу, затиснувши носа пальцями!
— Брехунець, я чув, як ти кашляв. Значить, ти дихав.
— А ось і ні, це ти махлював.
— Татку, ти ж бачив, що я не махлював?
— Годі, хлопці, схаменіться. Сідаймо тут та чекаймо на повернення Ентоні, який має відкрити нам ці кляті двері. Гаразд?
— Гаразд, але я не махлював.
— Махлював.
— Ні.
1 Важко бути сумним, коли ти нагорі. Гра слів: "to be dawn" — "бути сумним", але також "dawn" — "внизу", а відтак вислів можна прочитати як "важко бути внизу, коли та нагорі" (англ.).
— Так.
— Ні.
— Так.
І гадки не мав раніше, що колись-то так радітиму їхнім невпинним лайкам, що ці невинні суперечки стануть для мене наче притулком у високих горах. Наші діти як ті сенбернари. Джеффрі усівся в позі лотоса. Сльози у нього вже висохли, я усміхнувся йому. Усі по черзі: тепер плакати хотілося мені. Можна сказати, я прийняв естафету.
У Південній вежі, тій, що була ціла, усі отримали чітку вказівку: ніякої евакуації. Ніяких питань — навіщо ж підставляти голови під розплавлену металеву балку, що падає з Північної вежі. Отже, усім тим, хто спускався до виходу, "security guards" наказували повертатись до своїх офісів. Ті, хто слухняно піднявся, не були винагороджені за покірливість. Як от Стенлі Преймнат. Він повернувся до свого офісу в Fuji Bank на 81-му поверсі. Подивився у вікно. Спочатку то була сіра стрілка на обрії. І от уже видно літак за статуєю Свободи. Він поступово збільшується. Він встиг прочитати червоний надпис на фюзеляжі: "United Airlines". Аж ось літак повернувся носом й урізався прямо в нього. Було 09.02. Паскудний день, rucking паскудний день.
Коли ліфт у "Мен-Монпарнас" поїхав униз, мені здалося, наче мої нутрощі підскочили до рота. Треба було піти пішки, щоб відчути, що таке спуститись на 57 поверхів, коли над головою палає. Але ж я письменник, а не каскадер, та й донька почала б плакати вже після п'яти пройдених поверхів. Зроблю це завтра вранці.
О 9 годині 02 хвилини 54 секунди ще один "Боїнг-747", теж Бостон—Лос-Анджелес, але рейсу № 175 United Airlines, трохи нахилився ліворуч і влетів у другу вежу між 78-м та 84-м поверхами, спричинивши удар силою 0,7 бала що тривав протягом шести секунд. На борту було 65 пасажирів, з яких 9 — члени екіпажу, і його швидкість була вищою за № 11 American Airlines (930 км/год). Комп'ютерне відтворення катастрофи показало, що за такої швидкості алюмінієві крила та фюзеляж, а також сталеві двигуни пробили підпори вежі наскрізь, майже без затримки. Бетонні підлоги поверхів порозсікали літак, наче сокирою, і наступної миті самі перетворилися на пил. За оцінками деяких експертів, у той момент Південна вежа зазнала таких ушкоджень, що мала б негайно розвалитися. Утім, саме вона й рухнула першою, о 9.59.
"Срібна блискавка, що прилетіла з Півдня, палеолітичний птах, вістря списа, турецька шабля, що грає у променях ранкового сонця", — написав Рассел Бенкс у своєму щоденнику. Не дуже вдало.
Знову гуркіт грому, знову землетрус, знову вогняна куля.
Лурдес отримала від автоматизованої інформаційної служби SMS про те, що інший літак урізався в сусідню вежу. Отже, це не випадкова аварія, а терористична атака. Хто ж стоїть за нею? Багато хто міг зробити таке. Неосяжна кількість людей ненавидить Америку. Серед них є і американці. От я, скажімо, зовсім не ненавиджу решту світу. Я лише вважаю її брудною, застарілою й незрозумілою, от і все. Правду кажучи, мені на цю решту начхати. Але атакувати її немає сенсу: та частина світу сама відмирає. Божевільний абсурд... Джефф-рі знову здає, Ентоні відводить його подалі від нас. Хлопці поводяться добре. Такими слухняними я їх ніколи не бачив. Проте це не заважає їм ставити важкі питання.
— Тату, а коли ми підемо звідси?
— А мама прийде за нами?
— Щось це вже надто довго як для атракціону, хіба ні?
Цього разу це сталося. Усі ці речі, яких я не розумів, яких я не хотів розуміти, новини з далеких країв, які мене не цікавили і на які я не звертав уваги в телевізійних новинах, раптом усі ці чужі біди звалилися на мою голову, усі ці війни отруювали мені цей ранок, саме мені, а не комусь іншому, моїм, а не якимось чужим дітям, події, які я завжди ігнорував, які відбувались чорт знає як далеко від мене, ураз стали найвизначнішими в моєму бутті.