Масштаб трагедії поступово обтяжував наші плечі. Ми всі враз стали горбанями. Коротше кажучи, коли третій літак упав на Пентагон, ми позатуляли пельки. Бісова доля, небо буквально впало їм на голови. Що було далі, ви знаєте: після зруйнування спочатку Південної, а потім і Північної веж, о 16.30 за французьким часом повітря просякнулося світовою скорботою. Я зблід, не пам'ятаю, чи попрощався я з Франсуазою Берні, коли спускався сходами. Певно, додому я повертався пішки. Раптом на вулиці Сент-Андре-дез-Ар задзеленчав мобільний. То був Ерік Лоран, колега-романіст, який друкується у видавництві Editions de Minuit. Він щойно закінчив книгу, дія в якій відбувається якраз у Штатах (всупереч назві — "Руками не торкати" — рекомендую прочитати). Тепер він шукає роботу й пропонує свої послуги для моєї літературної передачі. Не знаю чому, але він ще був не в курсі щодо останніх подій.
— Вибач, Еріку, я зараз якось не в гуморі... Дивний день...
— Та ну? А що таке? З тобою все гаразд?
— Е-е, та таке, зруйновані дві вежі у World Trade Centre, повсюди ці літаки й вибухи, Пентагон у вогні, все це...
— Та не жени біса, я ж серйозно, якщо в тебе є вільне місце, я подам свою кандидатуру. Розумієш, у мене тут із капустою справи кепські.
І він мав рацію, що не повірив мені. Мені ніхто не довіряє, що б я не робив, навіть коли я кажу правду. А все через те, що я розбагатів, критикуючи багатих. Я виглядав циніком, що завжди насміхається над цинізмом. Навіть коли я казав "я тебе кохаю", мені ніколи не вірили. Наступне, що я зробив, — подзвонив доньці, просто хотів дізнатися, де вона. Хлоя була поза зоною досяжності, мати вимкнула її мобільний. Довелося чекати з півгодини, доки не передзвонила її няня: маленька була на виставі лялькового театру й дивилася "Трьох поросят". Мені пощастило: того дня ніякий "боїнг" не розбився в Люксембурзькому саду. По телефону Хлоя розповіла мені про виставу:
— Це історія про вовка, який хотів з'їсти поросят, але поросята сховались у кам'яному будиночку і вовк не зміг з'їсти їх.
І я подумав, що даремно ми змалечку втовкмачуємо в дитячі голівки цю брехню.
Концерт для кашлю, чхання, скреготу в горлі та удушення
Дивно, що це не спало на думку жодному авангардному музиканту. Навіть Джонові Кейджу? А в нього ж таке промовисте прізвище1. Ми даємо концерт для кашлю у прозорій клітці. Я згадую мандрівку на острів Реюньйон, куди ми з Мері взяли дітей, щоб показати їм діючий вулкан. Вулканічна сіра, задушлива спека, Джеррі та Девід кашляють й плюються; мені здається, що я знову повернувся туди. Всесвітній торговельний центр — вулкан, що вивергається. Після того як ми повернулися до Windows on the World (107-й поверх), я бачу лише один вихід: позатикати куртками та піджаками всі виходи, закрити протипожежні двері, в усі отвори сунути змочені серветки, затулити столами вентиляційні ґрати і чекати на допомогу. У північно-західному куті ресторану (де найменше диму) гуртуються клієнти Risk Water Group. Дехто вхопився за колони і висовує голову у вікно. Якщо підтягтися й щільно притулитися одне до одного, там можуть уміститися ще три або й навіть чотири людини. Я вилажу на стіл і піднімаю Джеррі та Девіда, щоб вони по черзі могли подихати свіжим повітрям. У великій залі та перед баром дим стелиться підлогою, наче пласт ґрунтових вод.
Клієнти починають усвідомлювати, що вони тут всерйоз застрягли. Розпорядницю ресторану та шеф-кухаря закидали питаннями. Що написано в інструкціях з евакуації? У вас немає плану-схеми бу
1 Клітка (англ.).
дівлі? Вони ледь не до бійки намагаються пряснити, що самі в такому ж лайні, як і ми. Товста пуерториканка-офіціантка на ім'я Лурдес допомагає мені підносити дітей до вікна.
— Не хвилюйтесь, — каже вона, — вони нас скоро знайдуть. Я була тут під час вибуху бомби у 1993 році. Чуєте поліцейські гелікоптери?
— Але як ви їм пропонуєте нас підібрати? Це ж надто небезпечно, вони не підлетять близько до фасаду!
— Well, у 93-му багато кого евакуювали через дах.
— Damn it! You re right! Gimme a hug!1 Я обіймаю її та забираю хлопців.
— Ідіть за мною, Лурдес. Минулого разу ми пішли не тим шляхом: замість того, аби спускатися, треба було підійматися! Діти, ходімо, гра продовжується: усі на дах!
І ось ми учотирьох знов прямуємо до задимлених сходів. Джеррі та Девід відновили сили на свіжому повітрі та бавляться своїми серветками у Біттлджуса. Але чорношкірий охоронець не пускає нас до сходів.
— Неможливо, там усе палає.
— Є інший шлях на дах?
— Ентоні, — каже Лурдес, — remember 93! We've got to get to the roof2. Вони мають прилетіти і зняти нас з даху. Якщо це так, то вони, мабуть, уже чекають на нас!
Ентоні замислився. У нього на руці опік другого ступеня, але він думає. У нього сорочка розірвана на шмаття, але він думає. І я знаю, що він зараз думає: діло вакса, але я не повинен їх розчаровувати.
— О'кей, follow me3.
Ми крок у крок ідемо за ним лабіринтом кухонь та офісів найвищого ресторану в світі. Він обминає заблоковані сходові клітки, про
1 Чорт забирай! Ваша правда! Обіймімося! (Англ.)
2 Згадай-но 93-й! Нам треба потрапити на дах! (Англ.)
3 Гаразд, йдіть за мною (англ.).
ходить коридорами, що заставлені коробками з французьким вином, і показує нам залізну драбину. Джеррі й Девід тішаться, наче по-казилися. Із серветками на обличчях вони скидаються або на бандю-ків з великої дороги, або ж на українських селючків. Ми підіймаємося на 108-й поверх. Не нам єдиним така думка спала на розум. Невдовзі нас уже двадцять, шукаємо вихід на дах. Я весь час, мов скажений, продовжую натискати 911, аби попередити рятувальників. Джеррі питає, чому я постійно пишу на мобільнику сьогоднішню дату: 911, 911,911. Nine eleven.
— Це збіг, любий. Простий збіг.
— Що таке збіг? — питає Девід.
— Це коли речі, що схожі одна на одну, трапляються одночасно, а всі вважають, що то спеціально сплановано, але насправді це не так, так трапилось випадково, збіг обставин, так, тату? — каже Джеррі.
— Так, саме так. Це простий випадок, а легковірні люди вбачають у цьому якісь знаки. От, наприклад, якісь наївні бовдури могли б вважати цей збіг номера служби порятунку та сьогоднішньої дати якимось таємним повідомленням... Ніби хтось про щось намагався їх попередити. Але, звісно, це все bullshit1, не треба перебільшувати простий збіг обставин.
— A "bullshit" — це погане слово? — питає Девід.
— Так, — відповідає Джеррі.
— Тоді не можна казати "bullshit", тату.
1 Лайливий вираз, дослівно — "бичаче лайно", уживається у значенні "брехня" (англ.).
У del de Paris інструкції з евакуації лишилися такими ж, якими були до Одинадцятого вересня: спокійно по черзі спускатися сходами. А якщо сходи зруйновані, задимлені, розпечені вкрай, перетворені на духовку? Е-е,тоді спокійно чекати на смерть від опіків, удушення або спопеління. Дуже добре, дякую. Проходи, що ведуть на дах, завжди зачинені, щоб усілякі пройдисвіти не могли тут бенкетувати уночі. Таке вже траплялось: кілька років тому ціла банда волоцюг влаштувала пікнік на верхівці вежі. Відтоді тут ретельно пильнують за пересуваннями молодиків, бодай вони хоч трошки напідпитку.
— Як би там не було, — проголосив мені член служби безпеки, — якщо "Боїнг-747" уріжеться у вежу "Монпарнас", вона одразу розвалиться навпіл, тож ваші питання автоматично відпадають.
Оце так заспокоїв. Аби переключитися, починаю ламати голову над семантичним питанням: яке дієслово краще вжити, щоб описати, як літак сідає на будівлю? "Приземлятися" не підходить, адже літак не торкається землі (та ж проблема і в англійській: "to land" передбачає наявність ґрунту під колесами). Пропоную "прибудівляти-ся". Наприклад: "Пані та Панове, говорить головний пілот. Ми наближаємось до пункту призначення нашого польоту, отже, невдовзі ми прибудівлимося в Парижі. Будь ласка, складіть столики та поверніть спинки крісел у вертикальне положення. Просимо вас застібну-ти паски безпеки. Сподіваємось, вам сподобалась подорож із авіакомпанією Mr France, і шкодуємо, що більш ніколи не побачимо вас ані на борту нашого літака, ані деінде. Приготуйтесь до привежіння".
Тим не менш, удень на дах піднятися можливо. На відміну від Північної вежі Всесвітнього торговельного центру, на вежі "Монпарнас" вас пустять туди на екскурсію за 8 євро. Тож ви можете доїхати на ліфті до 56-го поверху в компанії кількох японців у чорному та вусатого охоронника в морському блейзері з позолоченими ґудзиками. (Колись давно мене теж так вдягали: у фланелеві штанці, що весь час викликали свербіння, та капітанську куртку. І я строїв таку саму серйозну міну.) На 56-му можна оглянути невеличку експозицію, присвячену Парижеві, і, зрештою, насолодитися панорамним краєвидом. Мій погляд крізь скло ковзає по цвинтарю Монпарнас, я намагаюсь роздивитися могилу Бодлера, білий камінчик серед кам'яного саду. Ліворуч — Люксембурзький сад, моя юність, що давно минула і яку я марно намагаюсь утримати, не переїжджаючи із квартири, наче відсутність руху в просторі сповільнює рух у часі. Я вже ніяк не юний, я лише надто стаціонарний. У нудному кафетерії ("Бельведер Кафе") втомленим провінціалам подають кухлі з гарячими напоями. Щоб вийти на дах, треба ще піднятися сходами, які пахнуть жавелевою водою (пригадується басейн, галасливі уроки, мокрі купальники під рушниками та смердючі ноги). Хекаючи, я долаю останні сходинки, і позначки висоти на стіні стають винагородою за мої зусилля ("201 м, 204 м, 207 м"). Крізь металеві двері потрапляєш до неба. Вітер гуде у ґратах. Звідси можна побачити, як з Орлі злітають літаки. У центрі бетонного даху намальоване біле коло, щоб гелікоптери могли "прибудівлитися". Якби було бажання, я міг би кинути щось на голови перехожих. Мене б заарештували за вандалізм, або за спробу вбивства, або ж за нанесення ненавмисних поранень, що призвели до передчасної смерті постраждалого, або ж за небезпечну для суспільства шизофренію, за безпричинну істерію, за нестримну навіженість. Удалині Сакре-Кер потопає в рожевому серпанку. Афіша намагається потішити каламбуром: "Звідси можна кинути оком на Париж". Я теж так можу: мене звуть Фредерік Бельведер. Знову спускаюсь у del de Paris.