– Страхопуд – із суцільного золота, Тік-Так – теж.
Я тільки не знаю точно, що стало із Залізного Дроворуба, бо Король Номів сказав просто, що його обернено в щось дуже кумедне.
Озма завзято допомагала Курці в її розшуках, і скоро Страхопуд та Механічний Чоловік, які були оздобами з блискучого золота, знайшлись і вернулись у свою звичайну подобу. Та хоч скільки вони шукали, а ніде не знайшли кумедної оздоби, яка б могла бути оберненим Залізним Дроворубом.
– Тут можна зробити тільки одне, – сказала нарешті Озма. – Вернутись до Короля Номів і примусити його сказати, в що обернено нашого друга.
– А як не скаже? – засумнівалась Біліна.
– Повинен сказати, – твердо мовила Озма. – Король не повівся з нами чесно, бо під личиною справедливості й добродушності він заманив нас усіх у пастку, і ми були б зачаровані навіки, якби наша мудра й кмітлива приятелька, Руда Курка, не знайшла способу врятувати нас.
– Король – негідник, – сказав Страхопуд.
– Його сміх гірший, ніж у іншої людини лайка, – озвався, здригнувшися, рядовий.
– Я га-дав, що він чес-ний, але я по-ми-лився, – зауважив Тік-Так. – Мої дум-ки зви-чайно пра-виль-ні, але з вини "Ко-валя, Бля-ха-ря й Ком-панії" вони ча-сом зби-ва-ють-ся на хиб-ні стеж-ки або не діють як тре-ба.
– Та ні, "Коваль, Бляхар і Компанія" зробили тебе добряче, – сказала Озма. – Гадаю, їх не слід ганити за те, що ти вийшов не зовсім досконалий.
– Дякую, – мовив Тік-Так.
– Ну, то ходімо назад до Короля Номів, – сказала Біліна своїм різким голоском. – Послухаємо, що він скаже.
І вони рушили до входу: Озма попереду, а за нею Королева зі своїм почтом із юних Принців та Принцес. Далі йшов Тік-Так, за ним – Страхопуд із Біліною, що сиділа на його напханому соломою плечі.
Двадцять шість Офіцерів і Рядовий замикали шеренгу.
Коли вони дійшли до передпокою, двері перед ними розчинились, але всі вони зупинились і втупили очі в склеписту печеру з виразом подиву й досади на обличчях. Бо в залі було повно закутих у панцери воїнів Короля Номів, що стояли вишикувані лавами. Електричні світильники над їхніми лобами яскраво світили, бойові сокири були підняті, наче для удару по ворогові, та воїни лишались нерухомі, наче статуї, чекаючи наказу.
А посеред того грізного війська сидів на своєму кам'яному троні маленький Король. Але він не усміхався й не сміявся. Ні, його обличчя було перекривлене від люті, аж страх дивитись.
СТРАХОПУД ВИГРАЄ БІЙ
Коли Біліна ввійшла до палацу, Дороті й Еврінг сіли дожидати її успіху чи невдачі, а Король Номів усівся на троні й якусь часину курив свою люльку в веселому, вдоволеному настрої.
І враз задзленечав дзвінок над троном, який озивався щоразу, коли бували розвіяні чари. Король сердито тіпнувся й вигукнув:
– Трам-тарарам.
Коли дзвінок задзеленчав удруге, Король злісно вигукнув: "Анциболото!" – а за третім дзвінком заверещав розлючено: "Рондодендрондо!" – це, очевидно, якесь страхітливе слово, бо ми навіть не знаємо, що воно означає.
Відтоді дзвінок дзеленчав раз за разом, але король уже так запінився з люті, що не міг вимовити й слова, а сплигнув із трону й почав гасати по залі, наче шалений, нагадуючи Дороті іграшку-фуркалку.
Дівчинку, навпаки, кожен дзвінок спочатку сповнював радістю, бо ж він повідомляв, що Біліні вдалось обернути якусь оздобу на живу людину. Крім того, Дороті була зчудована Біліниним успіхом, бо вона й уявити не могла, як це Руда Курка спромоглась так точно вибирати потрібні предмети з усієї неоглядної безлічі речей, якими були захаращені всі покої палацу. Та коли вона нарахувала десять сигналів, а дзвінок іще не вмовк, вона зрозуміла, що до своєї природної подоби вертається не тільки королівська родина країни Ев, а й Озма та її супутники, і охопила така радість її, що вона тільки весело сміялась, дивлячись на злісні вибрики Короля.
Можливо, маленький Владар і не міг би розлютитися ще дужче, проте сміх дівчинки довів його майже до нестями, і він заревів на неї, мов дикий звір.
А потім, збагнувши, що зараз будуть розвіяні всі його чари, а жертви всі до одної дістануть волю, він раптом підбіг до маленьких дверей, що вели на балкон, і пронизливо свиснув, викликаючи своє військо.
І зразу те незліченне військо вилилося із золотих та срібних дверей і помарширувало вгору крученими сходами, до тронної зали, під проводом суворого Нома, що був його командувачем. Майже заповнивши залу, вони вишикувалися в тій великій печері, а потім застигли, чекаючи наказів.
Дороті притислась до стіни, коли ввійшли воїни, й стояла там, тримаючи за руку малого принца Еврінга, а величезний Лев припав до підлоги біля неї з одного боку й страхітний Тигр – із другого.
– Хапайте дівчисько! – загорлав Король на Командувача війська, і гурт вояків слухняно кинувся вперед. Та й Лев, і Тигр загарчали так люто й вискалили міцні гострі зуби так грізно, що вояки злякано сахнулись назад.
– Не зважайте на них! – крикнув Король Номів. – Вони не можуть вистрибнути з того місця, де стоять!
– Але ж вони можуть укусити того, хто спробує торкнутись до дівчини, – відказав Командир.
– Я їм не дозволю! – запевнив Король. – Я ще раз зачарую їх, і вони не зможуть розціпити щелепи.
Він зійшов із трону, щоб накласти на звірів свої чари, але саме в ту мить Кобилиця підбігла до нього ззаду й щосили хвицнула гладкого владаря обома дерев'яними задніми ногами.
– Ой! Вбивають! Зрада! – зарепетував Король, якого жбурнуло на гурт вояків і добряче потовкло. – Хто це зробив?
– Я, – злісно проіржала Кобилиця. – Ви краще не чіпайте Дороті, а то ще раз хвицну!
– Це ми ще побачимо, – відказав Король, помахав рукою на Кобилицю й вимовив чарівне слово. – Ага! Зараз побачимо, як ти рухатимешся, дерев'яна розкаряко!
Та, незважаючи на всі чари, Кобилиця рухалась; і рухалась вона до Короля так швидко, що він не встиг відскочити. Гуп! – гупнули об його круглий тулуб дерев'яні копита, Король злетів у повітря й упав на голову своєму Воєначальникові, а звідти плазом хряпнувся додолу.
– Овва! – сказав Король сторопіло, сидячи на підлозі. – Цікаво, чого це мій чарівний пояс не подіяв?
– Бо ця почвара дерев'яна, – нагадав Воєначальник. – А ваші чари на дерево не діють, ви ж самі знаєте.
– А, я про це й забув, – сказав Король, підвівся й пошкутильгав до трону. – Ну дарма, не чіпайте дівчиська. Воно від нас не втече.
Воїни, досить-таки збиті з плигу цією пригодою, знов вишикувались, а Кобилиця прогарцювала через залу до Дороті й зайняла позицію біля Голодного Тигра.
В ту мить двері, що вели до палацу, відчинились, і перед очима всіх з'явились люди з Еву й люди з Озу. Вони сторопіло зупинилися, побачивши воїнів та розгніваного Короля Номів, що сидів посеред них.
– Здавайтеся! – гучним голосом закричав Король. – Ви мої бранці.
– Овва! – відрубала Курка зі Страхопудового плеча. – Ви ж обіцяли мені, що випустите мене й моїх друзів без перешкод, коли я вгадаю їх. А ви завжди дотримуєте обіцянок.
– Я сказав, що випущу вас без перешкод із палацу, – відказав Король. – І таки випустив, але не зі своїх володінь. Ви мої бранці, і я вкину вас усіх у свою підземну в'язницю, де горять вулканічні вогні й повсюди тече розтоплена лава, а повітря гарячіше за синій вогонь.
– Ну, коли так, то мені кінець, – скрушно мовив Страхопуд. – Один малесенький вогник – байдуже, синій чи зелений, – і з мене лишиться жменька попелу.
– То ви здаєтеся? – спитав Король.
Біліна шепнула щось на вухо Страхопудові, і той усміхнувся й засунув руки в кишені на курточці.
– Ні! – хоробро відповіла Озма Королю. А потім звернулась до свого війська: – Вперед, мої браві вояки, і бийтесь за свою Правительку й за себе до смерті!
– Пробачте мені, ясновельможна Озмо, – відказав один з Генералів, – але я відчув, що й сам, і всі мої брати-офіцери хворі на серце, і найменше хвилювання може вбити нас. А в бою ми легко можемо схвилюватись. Чи не краще для нас уникнути цієї грізної небезпеки?
– Вояки не повинні хворіти на серце, – сказала Озма.
– Гадаю, що рядові вояки й не хворіють, – пояснив інший Генерал, глибокодумно підкручуючи вуса. – Коли Ваша ясновельможність бажає, ми накажемо нашому рядовому атакувати отих вояків.
– Накажіть, – погодилась Озма.
– Вперед! – в один голос закричали всі Генерали.
– Вперед! – заволали Полковники.
– Вперед! – загорлали Майори.
– Вперед! – скомандували Капітани.
Тоді Рядовий нахилив списа й кинувсь, як шалений, на ворога.
Командир Номів був такий ошелешений цією несподіваною атакою, що забув скомандувати своїм воїнам відбити її, і десятеро Номів у першій шерезі, які стояли навпроти списа Рядового, попадали додолу, наче іграшкові солдатики. Спис не міг пробити сталевих панцерів, тому вояки поспиналися знов на ноги, але Рядовий тим часом повалив другу шерегу.
Тоді Командир Номів рубонув по спису Рядового бойовою сокирою, перебив ратище й вибив його з рук, і Рядовий не міг більше битися.
А Король Номів устав з трону й протиснувся крізь своїх воїнів наперед, аби бачити, що там діється. Та коли він з'явився перед Озмою і її друзями, Страхопуд, ніби розбуджений до дії відвагою Рядового, вихопив з правої кишені одне з Біліниних яєць і пожбурив ним прямо в голову маленького Владаря.
Яйце влучило тому в ліве око, розбилось і залило обличчя, чуприну та бороду своїм липким вмістом.
– Рятуйте! Рятуйте! – верещав Король, згрібаючи пальцями з обличчя білок і жовток.
– Яйце! Яйце! Тікай, хто хоче жити! – заволав Командир Номів сповненим жаху голосом.
Ох і тікали ж вони! Намагаючись уникнути смертельної отрути з жахливого яйця, Воїни-Номи збивали один одного з ніг, перечіпались, падали, і ті, котрим не щастило пропхатись на кручені сходи, падали з балкона у велику печеру внизу, валячи додолу тих, котрі стояли вишикувані там.
Король іще стояв і кричав "рятуйте", а в його тронній залі вже не лишилося жодного Воїна, і перше ніж Владар спромігся протерти від жовтка ліве око, Страхопуд уліпив друге яйце йому в праве, зовсім засліпивши його. Король не міг тікати, бо не бачив, куди бігти, а тому стояв на місці й кричав, і репетував, і верещав у ганебному переляку.
Поки все це діялося, Біліна перелетіла до Дороті, сіла Левові на спину й квапливо зашепотіла дівчинці на вухо.
– Зніми з нього пояс! Зніми з Короля Номів пояс із самоцвітами! Він розщібається ззаду.