І всі вони побачили, що він, сміючись, трясеться, наче драглі.
Озмі й Дороті зразу полегшало на серці, коли вони побачили, що Король Номів такий веселун, а ще за хвильку він махнув правою рукою, й обидві дівчинки побачили біля себе по м'якому стільцю.
– Сідайте, любі мої, – сказав Король, – і розкажіть, чому ви прийшли так іздалеку побачитися зі мною. І що я можу зробити, щоб ви були щасливі?
Поки вони сідали, Король Номів узяв у руку люльку, витяг з кишені червону жарину, поклав її в чашечку люльки й почав пахкати хмарками диму, що завивались у кільця над його головою. Дороті подумала, що від цього маленький Владар став іще дужче скидатися на Діда Мороза, але Озма вже заговорила, і всі уважно прислухались до її слів.
– Ваша величносте, – сказала вона, – я Правителька країни Оз і прийшла просити вас, щоб ви відпустили добру Евську Королеву та її десятьох дітей, яких ви зачарували й тримаєте як бранців.
– Ні, ні, тут ви помиляєтеся, – відповів Король. – Вони не бранці мої, а раби, куплені в Евського Короля.
– Але ж це негоже, – сказала Озма.
– Згідно з Евськими законами Король не може вчинити негоже, – відказав Владар, проводжаючи поглядом димове кільце, щойно видмухнуте з рота. – А тому він мав цілковите право продати свою родину мені навзамін за довге життя.
– Так ви ж ошукали його, – втрутилася Дороті. – Бо Король країни Ев не мав довгого життя. Він стрибнув у море й утопився.
– А це не моя провина, – сказав Король Номів, схрестивши ноги й задоволено всміхаючись. – Я дав йому довге життя, як і слід було, але він сам його знищив.
– То яке ж це довге життя? – спитала Дороті.
– А ось уяви собі, моя люба, – відказав Король, – що я проміняв тобі гарну ляльку за твій кучерик, а ти, одержавши ляльку, взяла й розбила її на шматочки, знищила. Ти можеш сказати, що я не давав тобі гарної ляльки?
– Не можу, – відповіла Дороті.
– А могла б ти, коли чесно, просити, щоб я вернув тобі кучерик тільки тому, що ти розбила ляльку?
– Не могла б, – знову відповіла Дороті.
– Певне що ні, – погодився Король. – Отож і я не віддам Королеви та її дітей тільки тому, що Король Еву знищив своє довге життя, стрибнувши в море. Вони належать мені, і я лишу їх собі.
– Але ж ви ставитесь до них жорстоко, – сказала Озма, дуже засмучена відмовою.
– Чому це? – спитав Король.
– Бо зробили їх рабами, – пояснила вона.
– Жорстокість, – відказав Владар, пускаючи з рота пасма диму й дивлячись, як вони пливуть у повітрі, – це річ, із якою я не можу миритись. Тому я, бачачи, що Королева та її діти тендітні й зніжені, не примусив їх тяжко працювати, як працюють раби, а обернув її на різні оздоби й розмістив по багатьох покоях мого палацу. І вони, замість надсаджуватись на роботі, лише прикрашають собою мій палац, тому я гадаю, що поставився до них дуже ласкаво.
– Але ж яка жахлива їхня доля! – поважно вигукнула Озма. – А Королівству Ев дуже потрібна королівська родина, бо ним нема кому правити.
Якщо ви їх відпустите на волю й вернете їм давню подобу, я дам вам за кожну прикрасу десять.
Король Номів споважнів.
– А як я не погоджуся? – спитав він.
– Тоді, – рішуче мовила Озма, – я зі своїми друзями й військом завоюю ваше Королівство й примушу вас виконати моє бажання.
Король Номів зареготав – сміявся, поки не почав задихатись; а задихався, поки не почав кашляти; а кашляв, поки його обличчя не стало з сіро-бурого яскраво-червоним. А потім утер очі хусточкою кольору скелі й знову споважнів.
– Ви й гарненька, і смілива, люба моя, – мовив він до Озми. – Але ви погано розумієте, за яке тяжке діло взялися. Ходімо зі мною на хвилинку.
Він підвівся, взяв Озму за руку й повів її до маленьких бічних дверей. Відчинив їх, і вони вийшли на балкон, з якого відкривався дивовижний краєвид Підземного Світу.
Під горою на багато миль тяглась велетенська печера, і, куди не глянь, яскраво горіли печі та ковальські горна, а Номи-Майстри кували коштовні метали або шліфували іскристі самоцвіти. В усіх стінах печери, скільки сягало Озмине око, тяглися рядами тисячі золотих і срібних дверей, врізаних у суцільний камінь.
Поки дівчинка з Озу зачудовано дивилась на це видовище, Король Номів пронизливо свиснув, і зразу всі золоті та срібні двері повідчинялися. З кожних дверей виступили щільні лави Номів-Вояків. Їх було так багато, що вони скоро заповнили все незміренне підземелля й змусили ретельних майстрів покинути роботу.
Хоча все це незліченне військо складалося з сіро-бурих номів, присадкуватих і товстих, вони мали на собі оздоблені самоцвітами блискучі панцери з полірованої криці. Над чолом кожен мав яскравий електричний світильник, а в руках вони мали гострі списи, мечі та бойові сокири з міцної бронзи.
Очевидно було, що вони добре вимуштрувані, бо стояли рівними шерегами, ряд за рядом, зброю тримали прямо й так, як треба, ніби чекаючи лиш наказу спрямувати її на ворогів.
– Це тільки невелика частина мого війська, – сказав Король Номів. – Жоден правитель на землі ще не важився воювати зі мною і жоден ніколи не наважиться, бо я занадто могутній.
Він знову свиснув, і зразу весь військовий парад всотався в золоті та срібні двері й зник з очей, а майстри знов узялись до роботи коло печей.
Потім сумна й розгублена Озма вернулась до своїх друзів, а Король Номів спокійно всівся на своєму кам'яному троні.
– Дурні б ми були, якби почали битися, – сказала дівчинка Залізному Дроворубові. – Бо наших двадцятьох сімох сміливців знищили б умить. А тепер я не знаю, що й діяти.
– Спитайте Короля, де в нього кухня, – порадив Тигр. – Бо я голодний, як собака.
– Я можу стрибнути на Короля й роздерти його на шматки, – запропонував Лев-Боягуз.
– Спробуй, – сказав Владар, припалюючи люльку другою жариною, яку вийняв з кишені.
Лев припав до землі й спробував стрибнути на Короля Номів, але тільки трішечки підскочив у повітря й упав на те саме місце, неспроможний наблизитись до трону хоч на палець.
– Мені здається, – зауважив Страхопуд у задумі, – що найкраще буде улестити його величність, щоб випустив своїх рабів, коли вже він такий великий чародій, що з ним годі боротися.
– Оце найрозумніші слова з усіх, що я чув від вас, – сказав Король. – Це безумство – погрожувати мені, але я такий м'якосердий, що не можу встояти, коли мене вмовляють або влещують.
Якщо ви справді хочете досягти чогось своїм прибуттям, люба моя Озмо, вам доведеться власкавити мене.
– От і добре, – мовила Озма вже веселіше. – Будьмо друзями й поговорімо по-дружньому.
– Атож, – погодився Король з веселими іскринками в очах.
– Мені дуже хотілося б, – провадила вона, – визволити Королеву країни Ев та її дітей, що тепер служать прикрасами в палаці Вашої величності, й вернути їх їхньому народові. Скажіть мені, як це можна зробити.
Король на хвильку замислився, потім спитав:
– А ви згодні самі чимось ризикнути, щоб визволити цих людей?
– Так, згодна! – палко вигукнула Озма.
– Тоді, – сказав Король, – я пропоную вам таке: ви самі, без нічиєї допомоги, обійдете весь мій палац і пильно роздивитесь усе, що є в покоях.
Тоді я дозволю вам доторкнутися до дев'ятьох різних предметів, вимовляючи в ту мить слово "Ев", і коли один з них, чи й не один, виявиться перетвореною в прикрасу Королевою країни Ев або котримсь із її дітей, той предмет негайно набуде своєї давньої подоби й зможе без жодних перешкод покинути мій палац і Королівство у вашому товаристві. Таким чином ви можете визволити всіх одинадцятьох; та коли ви не вгадаєте всіх предметів і котрісь із рабів лишаться прикрасами, тоді кожен з ваших друзів і помічників теж зможе по черзі ввійти до палацу з тим самим привілеєм, який я надаю вам.
– О, дякую вам! Дякую вам за вашу доброту! – палко сказала Озма.
– Я тільки ставлю одну умову, – додав Король Номів з іскринкою в очах.
– Яку ж це? – спитала вона.
– Коли жоден із предметів, до яких ви доторкнетеся, не виявиться перетвореним членом королівської родини Еву, тоді ви не тільки не визволите їх, а й самі будете зачарована й перетворена в якусь прикрасу. Так буде справедливо; оце й є той ризик, на який ви погодились.
ОДИНАДЦЯТЬ СПРОБ
Вислухавши цю умову, поставлену Королем Номів, Озма вмовкла й замислилась, а всі її друзі пригнічено дивилися на неї.
– Не робіть цього! – вигукнула Дороті. – Коли не вгадаєте, то самі станете рабинею.
– Але ж я можу вгадувати одинадцять разів, – відказала Озма. – Я напевне вгадаю хоч один предмет із одинадцятьох, а коли вгадаю, то визволю когось одного з королівського роду й буду в безпеці сама, потім може спробувати решта вас, і скоро ми визволимо всіх поневолених.
– А що як схибимо? – спитав Страхопуд. – Гарненька вийде прикраса з мене, правда?
– Ми повинні не схибити! – відважно гукнула Озма. – Ми приїхали з такої далечі, щоб визволити цих бідолах, і якщо відступимо тепер, це буде слабкість і боягузтво. Тому я приймаю умову Короля Номів і зразу ж іду до королівського палацу.
– Ну, то ходімо, люба моя, – сказав Король, злазячи з трону не без труднощів, бо він був гладкий. – Я покажу вам дорогу.
Він підійшов до стіни печери й помахав рукою.
Зразу ж у стіні з'явивсь отвір, крізь який сміливо пройшла Озма, на прощання всміхнувшися друзям.
Вона опинилась у розкішній залі, прекраснішій і розкішнішій за все, що вона бачила в житті. Стеля складалася з великих арок, що здіймались високо над головою, а всі стіни й підлога були з полірованого мармуру, вишукано підфарбованого в різні кольори. Підлогу встеляли товсті оксамитові килими, важкі шовкові завіси закривали арки, що вели до інших покоїв палацу. Меблі були зроблені з рідкісного, вкритого різьбленням старовинного дерева й обтягнені гладеньким атласом; весь палац був освітлений таємничим рожевим сяйвом, що лилося не з якихось певних місць, але заливало кожну кімнату м'яким і приємним світлом.
Озма переходила з покою в покій у захваті від того, що бачила. Вона була сама: Король Номів, впустивши її, лишився біля входу, вхід зачинився, і в усіх розкішних покоях, здавалося, не було більше нікого.
На камінах, на численних полицях, поличках і консолях, на столах громадились усілякі прикраси, зроблені, як видно, з усіляких металів, зі скла, з порцеляни, мармуру та іншого каменю.