– Я сама колись їхала на ньому й трималась отак.
Озма вчепилась у гриву, Лев припав до стежки й пильно стежив очима за розмахами молота, поки вловив ту мить, коли він тільки починає підніматись.
І ось – іще ніхто й подумати не встиг, що він готовий, – Лев несподівано стрибнув прямо між ноги залізного велетня, і перше ніж молот ударив об землю, Лев і Озма були вже в безпеці по той бік.
Другим стрибнув Тигр. Дороті сіла на нього, й руками обхопила його смугасту шию, бо він не мав гриви, за яку можна вчепитись. Тигр теж плигнув прямо й несхибно, як стріла з лука, і Дороті ще не стямилась, як уже стояла в безпеці поруч Озми.
Далі кинувся Страхопуд на Кобилиці й проскочив на волосинку від страшного молота, що вже падав згори.
Тік-Так підійшов упритул до того місця, де молот ударяв об землю, і як тільки він піднявся для наступного^ удару, спокійно ступив уперед і встиг пройти. Його прикладом скористався Залізний Дроворуб і теж безпечно пройшов під велетенським молотом. Та коли настала черга двадцяти шести офіцерів і рядового, в них затрусились жижки, і вони не могли ступити й кроку.
– В бою ми напрочуд відважні, – сказав один з генералів, – і вороги жахаються нас. Але війна – одна річ, а це – інша. Коли ж ідеться про те, що тебе гепнуть по голові залізною довбнею й розплетуть на коржик, ми, звичайно, заперечуємо.
– А ви бігцем, – порадив Страхопуд.
– У нас так трусяться жижки, що ми не можемо бігти, – відповів один з капітанів. – Якщо ми спробуємо, то напевне всі будемо розтовчені на порох.
– Гаразд, гаразд, – зітхнув Лев-Боягуз. – Я бачу, друже Тигре, що нам доведеться знову зазнати великої небезпеки, рятуючи це хоробре військо.
Ходімо, зробимо що можемо.
Озма й Дороті вже злізли з їхніх спин, і Лев та Тигр стрибнули під жахливим молотом назад, а вернулись із двома генералами, що вчепилися їм за шиї. Цей зухвалий стрибок туди й назад вони повторювали ще дванадцять разів, поки всі генерали й офіцери були пронесені між велетневими ногами й безпечно приземлились на другому боці. За цей час звірі дуже стомились і хекали так, що з їхніх пащ звисали язики.
– А що ж буде з рядовим? – спитала Озма.
– Та лишіть його стерегти колісницю, – порадив Лев. – Я виморивсь і вже не проскочу під молотом.
Офіцери зразу запротестували: їм потрібен рядовий, бо інакше ніким буде командувати. Але ні Лев, ні Тигр не стрибнули по нього, й Страхопуд послав Кобилицю.
Чи то дерев'яна коняка була необережна, чи то вона не розрахувала як слід, коли молот падатиме, але страшна зброя гахнула її прямо по голові й гупнула нею об землю так, що рядовий підлетів високо в повітря й упав на одну з велетневих чавунних рук. Там він розпачливо учепився в неї й разом з рукою підносився й опадав за кожним ударом.
Страхопуд кинувся рятувати свою Кобилицю, і йому теж розтовкло молотом ліву ногу, перше ніж він устиг витягти в безпечне місце Кобилицю.
Роздивившись, вони побачили, що Кобилиця геть приголомшена ударом: хоча молот і не зміг розбити вузлуватого, сучкуватого оцупка, з якого було зроблено Кобилицину голову, та обоє вух відламались, і вона мусила лишатися глухою, поки їй не зроблять нові вуха. Ліве коліно теж тріснуло – довелося зв'язати його мотузком.
Біліна пролетіла під молотом, і тепер лишилось визволити тільки рядового, що гуцикав на велетневін руці високо в повітрі.
Страхопуд ліг плазом на землю й гукнув воякові, щоб той стрибав на нього: адже він м'який, бо напханий соломою. Рядовий справді вичекав, поки рука опуститься найнижче, і зумів стрибнути так, що приземлився прямо на Страхопуда. При цьому він не зламав собі жодної кістки, а Страхопуд запевнив, що навіть не відчув нічого.
На той час Залізний Дроворуб уже приробив Кобилиці нові вуха, і весь загін рушив далі, зоставивши велетня позаду далі трамбувати землю.
КОРОЛЬ НОМІВ
Що далі вони посувались до гори, яка стояла на кордоні Королівства Ев і загороджувала їм дорогу, то темніша й похмурніша робилась та дорога, бо високі шпилі обабіч неї затуляли її від сонця. Було там і дуже тихо, бо ліс лишився далеко позаду, кругом самі голі скелі, й не співали пташки, не цокотіли вивірки.
Озма й Дороті були трохи пригнічені цією тишею, всі інші теж були мовчазні й поважні, крім самої лише Кобилиці: та, везучи на собі Страхопуда, мугикала химерну пісеньку з таким приспівом:
Дубовий кінь в дубовий ліс
Дубову голову поніс.
Коб не дубова голова,
Ще більші вмів би він дива.
Але ніхто її не слухав, бо вони вже підходили до володінь Короля Номів, і його розкішний підземний палац був, напевне, десь недалеко.
Раптом вони почули глузливий сміх і ту ж мить зупинилися. Та їм однаково довелось би за хвилину зупинятись, бо дальшу дорогу перегороджувала величезна гора, а стежка добігала до прямовисної кам'яної стіни й там кінчалась.
– Хто це реготав? – спитала Озма.
Відповіді не було, але в присмерку вони бачили якісь дивні постаті, що сновигали на тому камені.
Ті створіння самі були дуже схожі на камінь – того самого кольору й такі вугласті та тріщинуваті, наче їх відкололи від узбіччя гори. Вони тулились до крутої скелі, дивлячись на наших друзів, і сновигали вгору-вниз, туди-сюди без будь-якого ладу, що аж в очах мигтіло. Здавалося, що їм не треба стояти. на чомусь ногами: вони липли до поверхні скелі, як муха до шибки, й ні на мить не зупинялись.
– Не зва-жайте на них, – сказав Тік-Так, коли Дороті сахнулась назад. – Це тіль-ки Ho-ми. Чи Гно-ми.
– А хто такі Номи? – спитала дівчинка трохи злякано.
– Це гір-ські духи, во-ни слу-жать Ко-ро-лю Но-мів, – відповів Механічний Чоловік. – Але вони нам не зроб-лять ні-чого по-га-ного. Вам тре-ба по-кли-кати Ко-роля, бо без нього ви ні-коли не знай-де-те входу до на-лацу.
– Покличте ви, – сказала Дороті Озмі.
Саме тоді Номи зареготали знову, і той регіт був такий нелюдський та моторошний, що двадцять шестеро офіцерів скомандували рядовому "налівокругом!" – і кинулись тікати скільки духу.
Залізний Дроворуб зразу побіг за своїм військом, гукаючи: "Стій!" – а коли вони зупинилися, спитав:
– Куди це ви?
– Я… я згадав, що забув свою щіточку для зубів, – відказав один з генералів, тремтячи зі страху. – От ми й вертаємось по неї.
– Як же ви пройдете? – здивувався Залізний Дроворуб. – Адже велетень з молотом повбиває вас!
– Ой! А я й забув про велетня, – сказав Генерал, побліднувши.
– Ви, здається, багато чого забули, – зауважив Залізний Дроворуб. – Сподіваюся, ви не забудете, що ви хоробрі люди.
– Нізащо! – вигукнув Генерал, ударивши себе в гаптовані золотом груди.
– Нізащо! – вигукнули всі інші офіцери, обурено б'ючи себе в груди.
– Щодо мене, – лагідно мовив рядовий, – то я мушу слухатися своїх командирів: як накажуть тікати, я тікаю, накажуть битися – б'юся.
– Слушно, – відказав Залізний Дроворуб. – А тепер вертайтеся всі до Озми й слухайтесь її наказів. Та якщо ви знов кинетесь тікати, я переконаю її, щоб вона розжалувала всіх двадцятьох шістьох до рядових, а рядового зробила вашим генералом.
Ця жахлива погроза так їх налякала, що вони зразу вернулися туди, де стояла поряд із Левом-Боягузом Озма.
Тоді Озма гучно закричала:
– Я велю, щоб Король Номів з'явився перед нами!
Відповіді не було – тільки метушливі Номи на стіні знову глузливо засміялись.
– Вам не слід ве-літи Ко-ролю Номів, – сказав Тік-Так, – бо ви не пра-вите ним, як своїм на-родом.
Тоді Озма покликала знову:
– Я вимагаю, щоб Король Номів з'явився перед нами.
Знову їй відповів тільки глузливий сміх, а примарні Номи й далі сновигали по кам'яній стіні.
– Спро-буй-те по-про-сити, – сказав Тік-Так Озмі. – Коли він не з'я-вив-ся на вашу ви-могу, то, може, вислу-хає ваше про-хання.
Озма гордо оглянулась навколо.
– Ви хочете, щоб ваша Правителька просила цього злого Короля Номів? – спитала вона. – Невже Озма з Озу принизиться перед цим створінням, що живе в підземному королівстві?
– Ні! – гучно закричали всі, а Страхопуд іще додав:
– Якщо він не з'явиться, ми відкопаємо його з його ж печери, мов лисицю, й покараємо за впертість. Але наша люба Правителька повинна завжди зберігати свою гідність, як я зберігаю свою.
– А я не боюсь попросити його, – озвалася Дороті. – Я ж тільки маленька дівчинка з Канзасу, а в нас удома стільки гідності, що ми не знаємо, куди її дівати. Я сама покличу Короля Номів.
– Поклич, – сказав Голодний Тигр. – А коли він зробить із тебе котлету, я залюбки з'їм тебе завтра на снідання.
Дороті ступила вперед і мовила:
– Будьте ласкаві, пане Королю Номів, вийдіть зустріньтеся з нами.
Номи знов засміялись, але з-під гори почувся негучний рик, і їх усіх наче вітром змело.
Потім у скелі відчинилися двері й чийсь голос сказав:
– Увійдіть!
– А це не пастка? – спитав Залізний Дроворуб.
– Дарма, – відказала Озма. – Ми прийшли сюди врятувати сердешну Евську Королеву та її десятьох дітей, і доведеться ризикувати ради цього.
– Ко-роль Номів чес-ний і доб-рий, – утрутився Тік-Так. – Може-те йому віри-ти, він не вчинить не по прав-ді.
Озма пішла попереду, рука в руку з Дороті вони минули кам'яну арку дверей і вступили в довгий прохід, освітлений вправленими в стіни самоцвітами, а за тими самоцвітами горіли світильники.
Ніхто їх не супроводив, не показував їм дороги, але все товариство само просувалося тим ходом, поки вийшло в круглу, з високим склепінням, розкішно прибрану печеру.
Посеред тієї зали стояв витесаний із суцільного каменя грубий трон, поспіль усипаний великими рубінами, діамантами й смарагдами. А на тому троні сидів Король Номів.
Цей могутній Владар Підземного Світу був маленький товстенький чоловічок у сіро-бурих шатах достоту під колір каменю, з якого був витесаний його трон. Кущуватий чуб і пишна борода мали той самий колір, обличчя теж. Корони на голові Король не мав, і єдиною оздобою на ньому був пояс із рясними самоцвітами, що оперізував його пухкий стан. Саме обличчя здавалося лагідним і добродушним, і коли Озма та Дороті стали перед ним з усіма своїми супутниками, що вишикувались за рангом позаду, його веселі очі звернулись на них.
– Та він же достоту як Дід Мороз – тільки колір не той! – шепнула Дороті до своєї сусідки, та Король Номів почув ці слова й голосно засміявся.
Червоні в нього щоки, й коли він засміється.
Живіт його кругленький, немов драглі, трясеться,
– приємним голосом проказав віршика Владар.