Каліф-чорногуз

І

Одного чудового дня, коли сонце було вже на вечірньому прузі, каліф багдадський Хасід гарненько сидів собі на тахті. У полудень так парило, що, зморений спекою, він трохи подрімав, а тепер, після сну, був благодушний і веселий. Попихкуючи, каліф курив з довгої, рожевого дерева, люльки і помалу сьорбав каву, що приніс раб. Все йому було до смаку, і, вдоволений, він раз у раз погладжував бороду. Хоч би хто глянув тоді на каліфа, одразу зрозумів би, що тому справді добре на серці.

А в такі хвилини з ним легко було говорити про що завгодно: каліф був справедливий, милостивий і до людей приязний. Тому-то великий візир Манзор щодня одвідував свого каліфа саме в таку пору. І того дня Манзор прийшов також надвечір, тільки, всупереч звичаю, був чимось заклопотаний.

Каліф одвів трохи від уст люльку і спитав:

— Чого це ти, пане великий візир, такий смутний та невеселий сьогодні? Великий візир склав навхрест руки на грудях, вклонився і відповів:

— Пане-господарю! Чи смутний я, чи ні, того не знаю, але бачив я у крамаря, який стоїть на вулиці коло твого палацу, такі гарнісінькі речі, що мене аж за серце взяло, чому-то я не маю зайвих грошей!

Каліф уже давно збирався чим-небудь потішити свого великого візира і тому звелів одному з чорних рабів спуститися униз і привести того крамаря. Незабаром раб повернувся разом з крамарем. Це був невеличкий гладкий чоловік з темно-смуглявим обличчям і в пошарпаній одежині. Він приніс з собою скриньку, де було багато всякого розмаїтого краму: персні, намиста, дорогі з оздобою пістолі, срібні чарки, черепахові гребінці. Каліф і візир все передивились, і кінець кінцем каліф купив собі і візирові по доброму пістолю, а для візирової дружини — гребінчика. Коли крамар уже збирався зачинити свою скриньку, каліф побачив якийсь маленький прискриночок і спитав, чи немає там якого краму. Крамар зараз же розчинив прискриночок і витяг звідти табакерку з якимось чорним порошком. Був там ще довгий аркуш паперу, так чудернацьки списаний, що ні каліф, ні Манзор не здолали його прочитати.

— Обидві ці штуки дісталися мені від одного купця, а сам він знайшов їх на вулиці святого міста Мекки,— сказав крамар,— і я сам не знаю, що там є. Вам би я віддав їх за безцінок, бо мені вони ні до чого.

Каліф, який любив збирати всякі стародавні рукописи, дарма що не міг їх прочитати, купив табакерку і рукопис і відпустив крамаря.

Йому дуже кортіло довідатися, що на тому аркуші написано, і він спитав візира, чи не знає той когось, хто б добрав у цьому толку.

— Ласкавий пане й господарю! — відповів візир.— При великій мечеті живе один учений чоловік на ймення Селім, він знає всі мови. Звели йому прийти сюди. Може, він розбере ці таємничі закарлючки.

Зараз же було приведено вченого Селіма.

— Селіме,— сказав йому каліф,— кажуть, що ти дуже вчений. Ану, поглянь на цей папір, чи зумієш ти його прочитати? Як зумієш, то подарую тобі нову святкову одежу; якщо ж ні — то заробиш дванадцять разів по пиці та двадцять і п'ять палок у п'яти, бо, виходить, задарма тебе люди звуть "ученим Селімом".

Селім вклонився й промовив:

— Твоя воля, господарю!

Довго він розглядав рукопис і нарешті вигукнув:

— Це по латині, мій пане! Звеліть мене повісити, коли це неправда.

— Кажи ж,— звелів каліф,— коли по-латині, то про що там пишеться?

Селім почав перекладати:

— "Ти, хто знайшов цей папір, дякуй Богові за його ласку. Хто понюхає з цієї табакерки й промовить при тому "мутабор", той може перекинутись на яку схоче тварину і буде розуміти мову кожної з них. Як схоче він знову прийняти людське обличчя, то нехай тричі поклониться на схід сонця і промовить те саме слово. Однак стережися: поки ти перекинутий, не засмійся, а то зникне те чарівне слово з твоєї пам'яті, і ти довіку зостанешся твариною".

Почувши про отаке диво, каліф був дуже задоволений. Він звелів ученому присягтися, що той нікому не розкриє цієї таємниці, подарував йому дуже гарну нову одежину і пустив додому. А візирові своєму сказав:

— Це зветься — добре купити, Манзоре! Який я радий, що зможу стати твариною! Завтра раненько приходь сюди до мене. Ми разом підемо в поле, нюхнемо з табакерки і тоді послухаємо, про що говорять у воді й повітрі, в гаях і степах!

II

На другий день, тільки-но каліф управився одягтись і поснідати, як уже прийшов великий візир, щоб за каліфовим наказом піти з ним разом на прогулянку. Каліф запхнув табакерку з чарівним порошком за пояс і, звелівши своєму почтові залишатися на місці, рушив у дорогу вдвох із великим візиром. Спочатку вони йшли нескінченними садами каліфа, даремно вишукуючи якусь живу тварину, щоб спробувати, які-то з них мастаки на звірячу мову. Не зустрічаючи нічого путнього, візир сказав каліфові, що, на його думку, найкраще було б піти за сади, аж до ставу, де він часто-густо бачив чорногузів. Своєю поважною поведінкою і чудним клекотом вони завжди привертали його увагу.

Каліфові сподобалася думка візира, і вони рушили далі. Прийшовши до ставу, вони побачили там одного чорногуза, що, шукаючи жаб, никав туди й сюди і раз у раз щось лопотів сам собі. А вгорі тим часом ширяв другий чорногуз: він спускався на цю саму місцину.

— Клянуся своєю бородою, найласкавіший пане,— промовив великий візир,— зараз ці обидва цибаті розпочнуть між собою цікаву балачку. Що, коли б нам поробитися чорногузами?

— До діла сказано! — зауважив каліф.— Тільки спершу ще раз треба пригадати собі, як знов набрати людського вигляду... Ага, так: тричі поклонитися на схід сонця і промовити "мутабор" — тоді я знову буду каліфом, а ти візиром. Тільки ж, боронь Боже, нас сміятися, бо тоді ми пропали!

Поки каліф говорив, другий чорногуз опинився в нього над головою і почав спускатися на землю. Швиденько вийняв каліф з-за пояса табакерку, сам потягнув добру понюшку, потім і візирові дав так само добре понюхати. Після цього обидва гукнули: "Мутабор!"

Тоді ноги у них постискалися, поробилися тонкими та червоними, гарні жовті туфлі каліфа та його супутника стали неоковирними лапами чорногуза; руки поперевертались на крила, шия витяглась із плечей і стала, мов дуга, кривою й довгою; борода зовсім зникла, а все тіло вкрилося м'яким пір'ям.

— Який у вас, пане візир, чудовий дзьоб! — промовив каліф, отямившись від здивування.— Клянуся бородою Магомета, нічого подібного не доводилось мені бачити за все моє життя.

— Красненько дякую,— відповів великий візир і вклонився каліфові.— Та дозволю собі запевнити вашу величність, що й ви чорногузом виглядаєте чи не ліпше, ніж каліфом. А коли є у вас охота, то ходімо послухаємо розмову наших нових родичів і перевіримо, чи таки справді ми тямимо чорногузячу мову.

Тим часом другий чорногуз уже спустився додолу. Він почистив дзьобом ноги, пригладив на собі пір'я і пішов до першого чорногуза. Новоспечені чорногузи хутенько подалися до них і, наблизившись, на свій превеликий подив, почули і зрозуміли таку розмову:

— Добридень, пані Цибата! Так рано, а ви вже на луці?

— Спасибі вам, люба Цокотухо! Я тут собі трошки на сніданок спромоглася. Може б, і ви з'їли четвертинку ящірки? Чи, може, вам більше до вподоби ніжне жаб'яче стегенце?

— Дуже вам дякую! Щось у мене сьогодні немає ніякого апетиту. Я прилетіла сюди зовсім в іншій справі. Сьогодні у мого татуся будуть гості, і мені доведеться перед ними танцювати; то я й надумала трошки наломитися тут на просторі.

По тій мові молода чорногузка пустилася химерно вибрикувати вподовж луки. Каліф і Манзор аж дзьоби пороззявляли, дивлячись на неї. А коли вона прибрала картинну позу, стала на одній нозі й затріпотіла крилами, то обидва ніяк не могли стриматись, і в них з дзьобів вирвався такий непереробний регіт, що вони довго не могли спинитися.

Каліф опам'ятався перший.

— Оце так штука! — вигукнув він.— Такої розваги ні за які гроші не побачиш! Шкода, що нерозумні тварини злякалися нашого сміху, а то б, мабуть, ми ще почули їхні співи!

Раптом великий візир згадав, що, поки вони перевертні, їм не можна сміятись, і з жахом сказав про це каліфові.

— Еге! — вигукнув той.— Клянуся Меккою і Медіною[1], це буде погана справа, якщо доведеться мені зостатися чорногузом! Ану спробуй пригадати те дурне слово, бо я щось ніби забув його.

— Нам треба поклонитися тричі на схід сонця і при тому промовити: "Му-му-му".

Обидва нетяги поставали лицем до схід сонця і так старанно кланялися, що аж черкали дзьобами по землі. Та — лишенько! — чарівне слово без сліду зникло з їхньої пам'яті. І хоч скільки бив поклони каліф, хоч скільки силкувався великий візир промовляти при тому своє "му-му-му", ніщо не допомагало, і обидва горопахи, Хасід та його візир, як були, так і лишилися чорногузами.

III

Сумно никали зачаровані каліф та візир по полях і болотах, не знаючи, як здихатися такої напасті. Вискочити з чорногузячої шкури вони не могли; так само нічого було й думати про повернення в Багдад, щоб назвати себе. Бо хто ж таки повірив би якомусь чорногузові, що він каліф? А якби хтось і повірив, то навряд чи схотіли б жителі Багдада мати каліфом чорногуза.

Так тинялися вони без пуття багато днів підряд, харчуючись сяк-так городиною і ледве пережовуючи їжу довгими дзьобами. До м'якого харчу — ящірок та жаб — не було в них ніякісінького апетиту: вони боялися, щоб ці ласощі не зашкодили їхнім шлункам. Єдиною втіхою в їхньому злиденному становищі було те, що вони вміли літати; тож каліф і візир літали над Багдадом, сідали на дахи й дивилися, що там діється без них.

У перші ж дні вони помітили великий неспокій і сум на вулицях. Та вже десь на четвертий день після того, як каліф і візир були зачаровані, побачили вони, сидячи на каліфовому палаці, бучну процесію. Грала музика, торохтіли бубни, і якийсь чоловік, вдягнений у розкішну, оксамитову з золотом мантію, їхав верхи на розцяцькованому коні, а довкола йшов блискучий почет і вирував людський натовп. Пів-Багдада бігло за ним, і всі вигукували: "Слава Мізрі, володареві Багдада!"

Чорногузи перезирнулися між собою, і каліф Хасід промовив:

— Тепер ти збагнув, пане візир, для чого я зачарований? Цей Мізра — син мого запеклого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину поклявся помститися мені.