Я відчував, що Леслі не погоджується зі мною, але слухала вона уважно. Перш ніж устигла відповісти, ми разом опинилися біля каси.
У теплому вестибюлі я забрав руку і більше не торкався Леслі.
Фільм, який ми дивилися того вечора, до кінця року нам довелось переглянути ще одинадцять разів. Ішлося про велику волохату блакитнооку істоту з іншої планети, пілота космічного корабля, з яким сталась аварія. Цей пілот звався Вукі. Ми полюбили його, наче й самі були такими ж забродами з космосу, яким приємно побачити на екрані свого кумира.
Наступного разу, коли я прилетів до Лос-Анджелеса, Леслі зустріла мене в аеропорту. Щойно я вибрався з кабіни й стрибнув на землю, вона простягла мені перев'язаний стрічкою пакет.
– Я знаю, що ти не любиш дарунків, – сказала вона, – і тому ось візьми цей сувенір.
– Я ніколи не дарую тобі нічого, – замість привітання прохрипів я. – Це свого роду подарунок від мене: я ніколи нічого тобі не даруватиму. Навіщо ж?..
– Ти розгорни, – попрохала вона.
– Гаразд, один тільки раз, востаннє, але...
– Розгорни, – нетерпляче повторила вона.
То була маска Вукі, виготовлена з латексу та хутра. Маска повністю закривала голову та плечі, в ній були дірки для очей і напівроззявлена паща – досконала подобизна нашого кіногероя. Я вигукнув:
– Леслі!.. Маска мені сподобалася.
– Тепер ти залоскочеш усіх своїх подружок. Надінь маску.
– Хочеш, щоб я тут, в аеропорту, на людях...
– Ну ж бо, надінь! Дня мене. Надінь, будь ласка.
Своїми чарами вона розтопила кригу. Я надів маску, аби догодити їй, кілька разів проревів, як справжній Вукі, й вона сміялась аж до сліз. Під маскою я теж сміявся, ловлячи себе на думці, якою дорогою стала для мене Леслі.
– Ходімо, Вукі, – сказала вона, втираючи сльози, й ненароком ухопила мене за руку. – Ми можемо спізнитися.
Дотримуючи обіцянки, вона повезла мене з аеропорту до студії кінокомпанії "Метро Голдвін Маєр", де того дня закінчувала зніматись у телефільмі. Поки ми їхали, я помічав, як люди з острахом глипають на мене, тож зняв маску.
Для тих, хто ніколи не бував на знімальному майданчику, це все одно, що отримати запрошення на супутник Хаос, який обертається навколо планети Останній Термін. Кабелі, кронштейни, крани, камери, візки, платформи, драбинки, підвісні ходи, прожектори... стеля настільки щільно інкрустована величезними прожекторами, що, можу закластися, ледь витримувала навантаження. Й усюди снували люди, борсалися з апаратурою, регулювали її, стриміли вгорі на обладнанні, чекаючи наступного дзвінка, спалаху світла.
Леслі з'явилася зі своєї гримерної в сукні золотавого кольору, наче зшитій з металевих пластинок, і так легко прослизнула до мене повз усі кабелі та пастки, підступно розкидані по підлозі, наче то були лише візерунки на килимі.
– Тобі звідси все видно?
– Авжеж. – Мені було ніяково під поглядами робітників студії, що не зводили з неї очей. Вона ж зовсім не звертала на них уваги. Я знервовано переступав з ноги на ногу, наче кінь з неосяжних прерій, що потрапив у тропічні джунглі. Леслі почувалася як удома. Мені здалось, температура піднялася на сотню градусів. А Леслі залишалася незворушною й осяйною.
– Невже це тобі посильно? Як ти входиш у роль, коли навколо стільки очей? Мені завжди здавалося, що це дуже індивідуальна робота.
– Обережно! Дайте пройти! – Двоє робітників поспіхом тягли декорацію з деревами, і якби Леслі не торкнулася мого плеча, шоб я відступив на крок, я, напевно, провалився б крізь намальовану на полотні вулицю.
Леслі поглянула на мене, обвела поглядом те, що в моїх очах було хаосом.
– Доведеться зачекати, поки вони влаштовуватимуть обладнання, – сказала вона. – Я сподіваюся, ти не нудьгуватимеш.
– Щоб я нудьгував? Та я в захопленні! А ти така ж спокійна, як завжди. Невже не нервуєш?
Електрик з помосту над нами поглянув униз і гукнув комусь під дахом павільйону:
– Джордже, сьогодні уже добре видно пагорби! Вони чудові! О, привіт, міс Перріш. У вас там, унизу, все гаразд?
Леслі підвела голову й притисла виріз сукні до грудей.
– Егей, хлопці, не витріщайтеся, – засміялася вона. – Вам більше нічого робити?
Електрик підморгнув мені й похитав головою:
– Винагорода за роботу!
Леслі й далі розмовляла зі мною, наче нічого й не трапилося:
– Продюсер нервує. Ми відстаємо від графіка на півтора дня. Щоб надолужити час, напевно доведеться працювати до пізньої ночі. Якщо втомишся, а мені буде ніколи, їдь до готелю, а я зателефоную, якщо звільнюся не надто пізно.
– Навряд чи втомлюсь. Якщо тобі треба все повторити, не маєш зараз права гаяти час зі мною...
Вона всміхнулася:
– Не турбуйсь. Я вже повинна йти. Розважайся.
Чолов'яга біля камери вигукнув:
– Перша група! На свої місця, будь ласка!
Чому вона зовсім не хвилюється за власну роль? Мені ледве щастить запам'ятовувати те, що я пишу сам. Чому ж не хвилюється вона? Адже їй стільки всього доводиться тримати в голові.
Почалося знімання. Один епізод, ще один, потім ще. Леслі жодного разу не підгледіла до сценарію. Спостерігаючи за нею на майданчику, я почувався таким собі дружнім привидом. Вона не вгавила жодної репліки.
Спостерігати за її роботою, – все одно, що стежити за добрим другом, якого ти досі не знав. Мене охопило дивне тепле почуття: там у центрі майданчика, в сяйві прожекторів, перед камерою моя рідна сестра!
Чи змінилося моє ставлення до неї після того, як я побачив її на майданчику?
Так. Відбувалося щось незбагненне. Леслі володіла майстерністю й силою, яких я не осягнув і ніколи вже не осягну. Якби не була актрисою, вона подобалася б мені не менше. Але тому, що Леслі нею була, вона мені ще більше сподобалась. Я завжди переповнювався терпким і гострим почуттям, коли зустрічався з людьми, які знаються на чомусь, чого не вмію я. Те, що Леслі виявилася однією з таких людей, неабияк мені тішило.
Наступного дня в її кабінеті я запитав:
– Можна скористатися твоїм телефоном? Хочу зателефонувати до Гільдії письменників...
– П'ять, п'ять, нуль, один, три нулі, – автоматично відповіла вона й підштовхнула телефон у мій бік і далі переглядаючи фінансові пропозиції з Нью-Йорка.
– Що таке?
Леслі звела очі:
– Це номер телефону Гільдії письменників.
– І ти пам'ятаєш цей номер?
– А що хіба?
– Яким чином?
– Я зберігаю в пам'яті багато номерів, – вона повернулася до вивчення пропозицій.
– Що означає "я зберігаю в пам'яті багато номерів"?
– Просто я справді пам'ятаю багато номерів, – Леслі любо всміхнулася.
– А що, якби я захотів подзвонити... скажімо, на кіностудію "Парамаунт"? – недовірливо запитав я.
– Чотири, шість, три, нуль, один, два нулі.
Я поглянув на неї спідлоба.
– А якийсь пристойний ресторан?
– "Меджік-пен" – добрий ресторан. Там є зал, де не палять. Два, сім, чотири, п'ять, три двійки.
Я взяв до рук телефонний довідник і став гортати сторінки.
– Гільдія кіноакторів, – сказав я.
– Вісім, сім, шість, три, нуль, три, нуль.
Усе правильно. Я почав здогадуватися:
– Ти ж не... Леслі, а як учорашній сценарій! Ти не хочеш сказати, що в тебе абсолютна зорова пам'ять? Ти ж не могла запам'ятати... ввесь телефонний довідник?
– Ні. У мене не фотографічна зорова пам'ять, – заперечила вона. – У мене не виникає зорових образів, я просто пам'ятаю. Мої руки запам'ятовують цифри. Запитай мене ще якийсь номер і поспостерігай за руками.
Я відкрив здоровезний довідник і навмання перегорнув сторінки.
– Лос-Анджелес, приймальня мера.
– Два, три, три, один, чотири, п'ять, п'ять.
Пальці її правої руки забігали, наче вона перебирала кнопки телефону. Але у зворотному порядку: вона відпускала кнопки, а не натискала їх.
– Актор Денніс Вівер.
– Один з найприємніших людей у Голлівуді. Домашній телефон?
– Так.
– Я пообіцяла, що нікому його не даватиму. А як щодо крамниці "Гарне життя", що належить його дружині?
– Гаразд.
– Дев'ять, вісім, шість, вісім, п'ять, сім, нуль.
Я глянув у довідник. Аякже, знову правильно.
– Леслі, ти мене лякаєш!
– Не лякайся, Вукі. Такі в мене здібності. Коли була маленькою, я запам'ятовувала музику, усі номери автомобілів у нашому містечку. А коли переїхала до Голлівуду, запам'ятовувала сценарії, танцювальні па, номери телефонів, розклади, розмови, – усе на світі. Номер твого красивого, жовтенького реактивного літака – 155Х. Твій номер телефону у готелі: два, сім, вісім, дві трійки, дві четвірки, кімната двісті вісімнадцять. Коли вчора ввечері ми виходили зі студії, ти сказав: "Нагадай, щоб я розповів тобі про свою сестру", а я сказала: "Можна, я нагадаю вже зараз?" – ти відповів: "Добре, можеш, бо я справді хочу розповісти тобі про неї". Я запитала: "А я знайома?.."
Вона замовкла й засміялася, помітивши мою розгубленість:
– Річарде, ти дивишся на мене, наче перед тобою химера.
– Так воно і є. Але ти мені все одно подобаєшся.
– Ти мені також, – відповіла вона.
Пізніше, того ж дня я працював над телевізійним сценарієм, – переписував кілька останніх сторінок, клацаючи на друкарській машинці Леслі, поки вона в садку доглядала квіти. Навіть у цьому ми були геть різними. Самі по собі квіти дуже гарні, що правда, то правда. Але витрачати на них стільки часу, ставити їх у залежність від себе, поливати, підживлювати й робити все інше, чого вони потребують... така залежність не для мене. Я б ніколи не став садівником, а вона б ніколи не відмовилася від цього заняття.
У її кабінеті поміж рослинами містилися полиці з книжками. На їхніх обкладинках відображався серпанок особистості Леслі. Над письмовим столом висіли важливі для неї висловлювання:
Наша країна або має рацію, або помиляється. Якщо вона має рацію, нехай стоїть на своєму. Якщо помиляється, її необхідно виправити.
Карл Шурц
Палити заборонено. Тут і всюди.
Гедонізм – це серйозно.
Я потерпаю за долю своєї країни, коли згадую, що Бог – це справедливість.
Томас Джефферсон
Уявіть собі, що оголошено війну, а ніхто не з'явився на поле бою.
Автором останнього вислову була сама Леслі.
Вона наклеїла його на бампер свого автомобіля. Цей вислів підхопили учасники руху за мир і зі швидкістю телебачення поширили в усьому світі.
Я розглядав вислови в перервах між абзацами свого сценарію, дедалі більше дізнаючись про неї з кожним скреготом лопати, клацанням садових ножиць, шерхотом граблів, що чулося з садка на тлі сичання води з труб і шлангів.