лискавками i громами, якi зачаровують i лякають нас? Там, на iншому боцi земної кулi, я затамовую подих i чекаю на ваш присуд, точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в моїй країнi.
23 сiчня1989 року. Рiчард БАХ. Iстсаунд, Вайомiнг, США
1
1. I прийшов на землю Учитель,
що народився на святих просторах Iндiани
й зростав на таємничих пагорбах
на схiд вiд Форт-Уейна.
2. Учитель пiзнавав цей свiт
у громадськiй школi Iндiани,
а коли пiдрiс, опанував професiю
автомобiльного механiка.
3. А втiм, Учитель мав знання
i з iнших рук, i з iнших шкiл,
i також iз попереднiх своїх життiв.
Вiн пам'ятав про це, i та пам'ять
робила його мудрим i сильним,
i люди вiдчували його силу
й приходили до нього за порадою.
4. Учитель вiрив у свiй хист
допомагати й собi i всьому людству,
а що вiн вiрив сам, то й iншi
бачили його силу i приходили до нього
з надiєю загоїти свої недуги
та позбутись життєвих злигоднiв.
5. Вiрив Учитель, що кожна людина має право
думати про себе як про сина божого,
щиро вiрив, що саме так i є, отож
у майстернях та гаражах, де вiн працював,
завжди товпилися тi, хто прагнув
його науки та дотику його руки,
а на вулицях чекали юрби тих, хто сподiвався,
що, коли вiн їх минатиме, на них впаде його тiнь
i життя їхнє одразу змiниться.
6. День крiзь день майстри та власники майстерень
плекали надiю, що Учитель покине свiй iнструмент
i подасться геть, бо юрмились навколо нього
такi гурти людей, якi не залишали нi йому,
нi iншим механiкам мiсця
для лагодження автомобiлiв.
7. Врештi, так i сталося: подавсь вiн поза мiсто,
i почали називати його Месiєю i чудотворцем;
а що всi у це вiрили, то так воно й було.
8. Коли пiд час його розмови з людьми налiтала буря,
на голови слухачiв не падало жодної краплини;
i останнiй у натовпi чув його слова так же ясно,
як i перший, незважаючи на блискавки чи грiм у небесах.
I вiн завжди повiдав людям притчi.
9. I сказав вiн їм: "У кожному з нас закладено
силу нашої згоди бути здоровими чи хворими,
багатими чи бiдними, вiльними чи рабами.
Ми самi господарюємо цим, а не хто iнший".
10. I озвавсь один фабричний робiтник: "Легко вам говорити,
Учителю, бо ви маєте дороговказ, а ми — нi,
i ви не мусите так тяжко працювати, як мусимо ми.
Людинi конче треба працювати, аби здобувати
у цьому свiтi хлiб свiй насущний".
11. I правив Учитель у вiдповiдь:
"Колись давно на днi кришталево чистої рiчки
iснувало поселення живих iстот.
12. Мовчки сунула могутня течiя над усiма ними —
молодими й старими, праведними й грiшними,
линула течiя призначеним їй шляхом,
знаючи лише своє кришталево прозоре "я".
13. Кожна з iстот у свiй власний спосiб
мiцно чiплялася за якусь галузку чи камiнь
на рiчковому днi, опираючись течiї,
як навчилися вiд самого народження.
14. Та ось урвався терпець в однiєї з iстот:
"Втомилась я чiплятися, i хоча не маю змоги
побачити це на власнi очi, проте вiрю,
що течiя знає, куди вона прямує. Треба рушати,
i хай вона несе мене, куди захоче,
бо отак чiпляючись, загину я вiд нудьги".
15. Хихотiли обережнi, глузували з неї:
"Дурна ти! Тiльки-но спробуй одчепитись,
як ця, така люба тобi течiя, закрутить
тебе колесом i жбурне на камiння,
i загинеш ти вiд неї швидше, нiж вiд нудьги!"
16. Не зважила iстота на пересторогу i, глибоко надихнувши,
зринула нагору; одразу ж закрутило її колесом,
пожбурило на камiння.
17. Одначе згодом, коли та смiлива iстота
знов перестала чiплятись, пiдняла її течiя
iз самого дна i не товкла бiльше, i шкоди не завдавала.
18. А iстоти на днi, що мали її за чужу, заволали:
"Погляньте на чудо! Iстота, така ж, як i ми, а лiтає!
Ось Месiя, що прийшов нас усiх врятувати!"
19. I мовила пiдхоплена течiєю iстота:
"Не бiльший за вас я месiя. Рiка залюбки
зробить вас вiльними, тiльки насмiльтеся вiдчепитись,
тiльки насмiльтеся рушити з нею.
Наше справжнє покликання — вирушати в цю подорож,
зважитись на цю пригоду!"
20. Та ще гучнiше волали вони: "Спаситель!" —
i водночас ще мiцнiше чiплялися за камiння,
а коли поглянули вгору, то за тiєю iстотою i слiд пропав,
i, лишившись на днi самi, складали вони легенди про Спасителя".
21. I сталося так: коли Вчитель побачив,
що гурти людей навколо нього день у день
стають дедалi бiльшi числом i несамовитiшi,
вимагаючи, щоб вiн безперервно зцiляв їх,
повсякчас частував чудесами
i навiть пiзнавав їх та жив їхнiм життям,
вiн того ж таки дня подавсь на вершину гори
i там заходився молитись.
22. I мовив вiн у серцi своєму: "Боже осяйний,
коли воля твоя, хай ця чаша обминає мене,
звiльни мене вiд цього нездiйсненного завдання.
Не в змозi я жити життям бодай однiєї душi,
а їх десять тисяч волає, щоб чинив я так.
Я винен, що сам допустив таке.
Коли воля твоя, дозволь повернутися до моїх двигунiв
та моїх iнструментiв i дай менi змогу
жити так, як живуть iншi люди".
23. I прорiк йому голос на вершинi гори,
голос не чоловiчий i не жiночий,
не гучний i не тихий, але безмежно лагiдний:
"Не моя воля, а твоя хай здiйсниться.
Яка твоя воля, така й моя для тебе буде.
Iди своєю дорогою, як iншi люди,
i хай щастить тобi на землi".
24. Почувши це, зрадiв Учитель i красно подякував.
Спустився вiн з гори, мугикаючи собi пiд нiс
веселу пiсеньку механiкiв. А коли натовп
накинувся на нього iз своїм лихом i нещастям,
благаючи зцiлення, розради й чудес,
вiн тiльки всмiхнувся i лагiдно мовив: "Я йду од вас".
25. На мить занiмiв увесь той натовп з подиву.
26. I провадив Учитель: "Якщо людина повiдала Богу,
як хоче вона над усе помагати стражденному свiту,
хоч би чого їй це коштувало, i коли Бог прорiк їй
у вiдповiдь, що вона має робити, то чи повинна
людина чинити так, як їй було сказано?"
27. "Звiсно, що так, Учителю! — заволали люди. —
Втiхою буде для неї страждання вiд усiх тортур пекла,
коли так сказав сам Бог!"
28. "Навiть байдуже, якi це тортури чи
яке неймовiрно важке таке завдання?"
29. "Бути повiшеним — це честь, бути прибитим цвяхами
до дерева або спаленим живцем —
це слава, коли так сказав Бог", — вiдповiли вони.
30. "А як ви вчинили б, — кинув Учитель у натовп, —
коли б вам просто в обличчя прорiк Бог:
"Воля моя — бути тобi в цьому свiтi щасливим,
хоч як довго ти житимеш". Що тодi?"
31. I мовчав натовп, анi голосу, анi звуку не чути було
на схилах гори i в долинах, де вiн зiбрався.
32. I мовив Учитель у цю тишу: "На стежинi нашого щастя
вiднайдемо знання, заради якого обрали саме цей
час для свого життя. Ось чого я навчився сьогоднi,
тож i вирiшив нинi покинути вас,
аби йшли ви своєю стежиною, як вам заманеться".
33. I попрямував вiн своєю дорогою крiзь натовп,
i покинув їх, i повернувся до буденного свiту
людей i машин.
2
Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.
Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого "Флiта" i побачив старенький "Тревел-ейр-4000". Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.
Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним "пок-пок-пок" — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне "клак-клак" — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.
Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот "Тревел-ейра" сидiв на покосi й дивився на мене.
Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.
— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.
— Як i у вас.
— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.
— Нi, я чекав на вас.
Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав її.
— Даруйте, що запiзнився.
— Усе гаразд.
Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.
— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — 3 шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.
Нiякого рукостискання, жодних представлень.
На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.
Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.
— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.
— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.
— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.
— "Де-вiсiм", "Де-дев'ять". Тривало це недовго.