– Ти працювала моделлю?
– У Нью-Йорку, – промовила вона таким голосом, наче відкрила ганебну таємницю.
– А що в цьому поганого? Модель – це приклад особливої вроди!
– Отож-бо. При цьому важко й далі жити з гідністю. Це ж саме лякає мене, як кінозірку.
– Чому? Чого тобі боятися?
– Мені довелося стати актрисою, бо на студії мене вважали дуже вродливою, й відтоді я боюсь, коли б світ не дізнався, що не така-то я й вродлива й ніколи такою не була. Працювати моделлю – погане заняття саме по собі. Коли когось називають моделлю, взірцем вроди, то тим гірше для цієї людини.
– Але ж, Леслі, ти справді вродлива, – знітився я. – Тобто нема й найменшого сумніву... що ти... надзвичайно приваблива...
– Дякую, але те, що ти кажеш, не має значення. Хоч би що ти говорив, кінозірка в мені вважає, що врода – це образ, який хтось інший створив для неї. І вона полонянка цього образу. Навіть коли йде в крамницю, повинна бути у найкращій формі. А якщо ні, то хтось обов'язково впізнає її й скаже своїм друзям: "Ви б тільки подивилися, яка вона насправді! І наполовину не така вродлива, якою її зображують!" І кінозірка розчарує їх. – Леслі сумно посміхнулася. – Кожна актриса в Голлівуді, кожна моя знайома, яку можна назвати вродливою, прикидається вродливою й боїться, що рано чи пізно світ дізнається правду про неї. Я теж така, як вони.
Я похитав головою.
– Божевільні. Всі ви божевільні.
– Світ справді божеволіє, коли йдеться про красу.
– Мені здається, ти красива.
– А мені здається, ти божевільний.
Ми засміялися, але Леслі не жартувала. Я запитав:
– Чи правда, що у вродливих жінок трагічне життя? – До такого висновку я прийшов у пошуках досконалої жінки з багатьма тілами. – Ну, хай не зовсім трагічне, але важке. Зболене життя, якому не позаздриш.
Леслі обдумала мої слова.
– Якщо ці жінки вважають, що їхня врода це – вони самі, – сказала вона, – то ці жінки шукають пустопорожнього життя. Коли все залежить від зовнішнього вигляду, ти просто розчинешся в дзеркалах і більше ніколи себе не знайдеш.
– Ти себе, здається, знайшла.
– Хоч хай би що я знайшла, це сталося не завдяки моїй вроді.
– А завдяки чому?
Вона розповідала, я слухав, спочатку здивований, а затим вражений. Та Леслі, яку вона знайшла, з кіно не мала нічого спільного. Її сутністю став рух за мир, організація й керівництво громадянськими акціями. Справжня Леслі Перріш виголошувала промови, брала участь у політичних кампаніях, боролася з американським урядом, схильним продовжувати війну у В'єтнамі.
У той час, як я опановував бойові винищувачі, вона влаштовувала марші протесту на Західному узбережжі.
За те, що наважилася виступити проти війни, їй довелося скуштувати сльозоточивого газу, який застосовувала поліція, захищатися від нападів бандитів з реакційних угруповань. Але Леслі на це не зважала: організовувала мітинги, збирала ще більші фонди підтримки.
Вона брала участь у виборчих кампаніях конгресменів, сенаторів і мера Лос-Анджелеса. Була делегатом на конференції з висунення кандидатури президента.
Леслі була співзасновницею лос-анджелеської телекомпанії KBST-TV, організованої для захисту знедолених меншин міста. Коли почалися неприємності, коли телекомпанія загрузла в боргах, а кредитори вже втрачали терпець, вона перебрала на себе обов'язки президента компанії. Часом сплачувала її рахунки зі своєї кишені, грошима, отриманими за зйомки у фільмах. І телестудія вижила, почала процвітати. За діяльністю Леслі спостерігали, всюди з'являлися статті про цей високий експеримент. Разом з успіхами прийшла й боротьба за владу. Її стали називати багатою расисткою, вижили з посади. Того дня, коли Леслі залишила компанію, телепередачі не вийшли в ефір, телестудія припинила своє існування.
– Ще й досі, – сказала Леслі, – я не можу без болю дивитися на порожній екран на шістдесят восьмому каналі.
Кіно оплатило Леслі Перріш шлях, який вона обрала. Щиро віруючи, що може виправити зло й змінити світ, Леслі ходила без жодного супроводу пізно вночі на політичні зборища у такі райони міста, над якими я не наважувався пролітати й серед білого дня. Вона стояла в пікетах разом з фермерами, брала участь у демонстраціях на їхню підтримку, збирала для них кошти. Прихильниця пасивного опору, Леслі з головою кидалась у найжорстокіші баталії сучасної Америки.
Вона відмовлялася зніматись оголеною.
– Я ж не збираюся голою, скажімо, приймати друзів у своїй вітальні. Чому повинна роздягатися перед натовпом незнайомих людей на знімальному майданчику? Як на мене, то проституція – це коли робиш щось неприродне за гроші.
А коли так повелося, що для кожної ролі в сценарії передбачавсь епізод в оголеному вигляді, кар'єра в кіно припинилась і Леслі перейшла на телебачення.
Я слухав її з такими почуттями, наче побачив у лузі крихітне оленятко, яке спиналось на ноги під шквальними ударами бурі.
– Одного разу в Торрансі мала відбутися демонстрація. Демонстрація за мир, – вела далі Леслі. – Все було сплановано, дозвіл отримано. Нас попередили, що знавісніла реакція лаштується застрелити одного з наших керівників, якщо ми зважимося провести демонстрацію. Але було надто пізно щось скасовувати...
– Це ніколи не пізно зробити! – сказав я.
– Повідомили нас перед самим початком демонстрації. Ми вже не мали часу всх попередити. – Зібралося надто багато людей. Якби перед цими озвірілими напасниками з'явилася лише мізерна купка демонстрантів, то це можна було б уважати вбивством. Отож ми обдзвонили всі газети й телекомпанії. Сказали їм: приходьте й подивіться, як нас убиватимуть у Торрансі! А потім почалася демонстрація; ми взялися за руки з чоловіком, якого нахвалялися вбити; ми оточили його й пішли. Щоб
дістатися до нього, їм довелося б повбивати всіх нас.
– Вони стріляли?
– Ні. Не думаю, що в їхні плани входило вбивати нас перед телекамерами, – зітхнула Леслі, згадуючи минуле. – То були давні й не дуже добрі часи, еге ж?
Я не знайшов, що відповісти. Тут, у черзі за квитками, я тримав в обіймах рідкісну для свого життя людину: вона викликала абсолютне захоплення.
Схильний до самотності, я був глибоко вражений контрастами між нами. Колись дійшов висновку: якщо хтось бажає гинути у війнах або гинути, протестуючи проти війн, то це його особиста справа. Єдиний світ, який важить для мене, це світ індивідуальностей, світ, який кожен з нас творить для самого себе. Я радше сам намагатимуся змінити хід історії, ніж стану політично заанґажованим, ніж почну переконувати інших людей, писати листи, голосувати чи виходити на демонстрації. Або й ще щось, чого люди самі робити не бажають.
Ми зовсім не схожі. Звідкіля ж у мене така глибока пошана до неї?
– Зараз ти замислився про щось дуже важливе, – зауважила Леслі, спохмурнівши.
– Так. Справді. Ти маєш рацію, – цієї миті я повністю розумів її. Вона мені так подобалася, що я не побоявсь розповісти їй, у чому справа. – Я думав про те, що, саме завдяки відмінностям між нами, ти – найкращий мій друг.
– О?
– У нас мало спільного, – шахи, шоколадна помадка, ми хочемо зняти фільм, – але в усьому іншому ми такі різні, що ти не становиш для мене загрози, якою є для мене інші жінки. В них на думці одруження. Часом. З мене ж одного шлюбу вистачить. Досить.
Черга потроху просувалась.
– Ми дістанемося до каси за якихось десять хвилин.
– Схоже, – сказала Леслі й засміялася. – Я не хочу загрожувати тобі, й це ще одна наша спільна риса. Я розлучилася дуже давно. До шлюбу майже не ходила на побачення, й тому після розлучення пішли побачення за побаченнями! Але в такий спосіб неможливо добре вивчити людину, еге ж?
Дещо й таким чином можна дізнатися про людину, подумав я, але послухаймо, що скаже ця жінка.
– Познайомилася з деякими найяскравішими, найславетнішими, найзаможнішими у світі людьми, – сказала Леслі, – але вони не додали мені щастя. Більшість із них під'їжджали до моїх дверей в автомобілях, які не дуже поступались розмірами будинкові, бездоганно вдягалися, запрошували мене в дорогі ресторани, куди вчащають порядні люди. Там мене часто фотографували, й усе здавалось таким чудовим, веселим і пристойним! А я й далі не переставала думати, що краще потрапити до гарного ресторану, а не до дорогого, краще носити одяг, який тобі подобається, а не той, що його слід носити цього року, бо так вирішили модельєри. Більше того: краще спокійно порозмовляти або пройтися лісом. Гадаю, в кожного свої цінності...
По хвилі Леслі докинула:
– Ми повинні користуватися грошовою одиницею, яка має для нас сенс, інакше всі успіхи не дадуть позитивних почуттів, не принесуть щастя. Якщо хтось обіцяє заплатити тобі мільйон кранчів тільки за те, що перейдеш вулицю, а кранчі ніякої цінності для тебе не становлять, то ти станеш переходити вулицю? Тобі пропонують сто мільйонів цих кранчів – ну то й що?.. Отак я й ставилася до всього, що дуже високо цінується в Голлівуді. Мала відчуття, ніби все навколо вимірюється у цих дивних кранчах. У мене було все, що вважається пристойним, але чомусь я відчувала в собі пустку. Не могла постійно вдавати, ніби погоджуюся зі станом речей. Скільки ж це – один кранч? – запитувала я себе. І ввесь час боялася, що, розширюючи коло знайомств, я рано чи пізно зірву банк і отримаю мільйони непотрібних мені кранчів.
– Тобто?
– Тобто вийду заміж на містера Пристойного: все життя носитиму пристойний одяг, гратиму роль господині на пристойних вечірках, приймаючи виключно пристойних гостей. На його вечірках. Я стану його здобиччю, а він – моєю. І вже невдовзі ми нарікатимемо, що наш шлюб утратив сенс, що ми не були такими близькими, як належало б. Це в той час, коли сенсу та близькості бракувало з самого початку. Я дуже високо ціную, дві речі: можливість усамітнення й здатність радіти. Але моїх схильностей, як видається, не цінував ніхто з моїх знайомих. Я почувалася чужинкою в чужій країні й вирішила, що за тубільців заміж краще не виходити. І покінчила ще з одним: з побаченнями. А зараз... ти хочеш почути таємницю?
– Хочу.
– Зараз мені найкраще з Річардом.
– A-а, – видобув я з себе. Я обняв її, вдячний за признання. Сором'язливо, однією рукою.
Леслі була унікальною постаттю в моєму житті: красива сестра, якій я вірив і якою захоплювався, з якою проводив цілі ночі за шахами, але жодної хвилини – в ліжку.
Потім я розповів їй про свою омріяну жінку та про те, як гарно прислужилася мені ця ідея.