Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.
"Вільяме, — говорив він, — мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі".
"Хто хотів твоєї смерті? Йоан?"
"Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Адже саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців, і цим затулив рота моїм ворогам. Довго ходили всілякі поголоски й іронічні коментарі, мовляв, ось дивіться, поборник убожества вступив у такий багатий орден і живе при дворі кардинала Орсіні... Вільяме, ти [76] знаєш, як мало мене обходять речі світу сього! Але то був спосіб зостатися в Авіньйоні і захистити своїх побратимів. Папа побоюється Орсіні, він не торкнувся б і волосини на моїй голові. Ще три роки тому він послав мене з посольством до арагонського короля".
(1)Я вийшов з Раю (лат.).
(2) Мандрував по світі, як бурлака (лат.).
"То хто ж бажав тобі зла?"
"Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Вони намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п'ять років тому. Два роки до того було засуджено нар-бонських бегінів, і Беренґарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан вже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався — до речі, коли він приїздить?"
"Буде тут через два дні".
"Михаїл... Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Пе-руджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п'ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс, їх було спалено, Вільяме... Ох, як се жахливо!" Він сховав голову між руки.
"Але що ж достеменно сталося після того, як Таллоні подав клопотання?" — спитав Вільям.
"Йоан мусив знов оголосити дискусію, розумієш? Мусив, бо в курії були люди, які сумнівалися, францисканці з курії теж — сі фарисеї, гроби поваплені, готові продатися за пребенду, теж були охоплені сумнівами. Саме тоді Йоан попрохав мене написати пам'ятку про убогість. Вона вдалася мені на славу, Вільяме, хай простить Господь мою гординю..."
"Я читав її, Михаїл мені показував".
"Й серед наших дехто вагався, приміром, провінціял Аквітанії, кардинал Сан Вітале, єпископ Каффи..."
"Дурень", — мовив Вільям.
"Хай спочиває в мирі, він переставився два роки тому".
"Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Він і далі серед нас, і мені казали, що він буде одним з легатів. Бережи нас, Господи!" [77]
"Але він — прибічник тез Перуджійської капітули", — сказав Убертин.
"В тім, власне, й річ. Він належить до того різновиду людей, які завжди є найкращими помагачами своїх супротивників".
"Правду мовлячи, — сказав Убертин, — тоді теж він не надто допоміг справі. Зрештою, насправді все скінчилося нічим, але принаймні не утвердилась думка, буцім ідея ся єретична, а це важливо. Тому інші так і не простили мені. Вони намагалися всіляко мені шкодити, сказали, буцім я був у Захсенгавзені три роки тому, коли Людовік оголосив Йоана єретиком. А проте всі знали, що в липні я був разом з Орсіні в Авіньйоні... Вони вирішили, начебто в деяких місцях відозви цісаря відображено мої погляди — чисте тобі божевілля".
"Не таке вже й божевілля, — мовив Вільям. — Ці думки підказав йому я, взявши їх з твоєї Авіньйонської пам'ятки і з деяких творів П'єра Ольє".
"Ти? — радісно-здивовано вигукнув Убертин. — Отже, ти признаєш мою рацію!"
Вільям, схоже, збентежився: "То були слушні думки для цісаря у той момент", — ухильно сказав він.
Убертин з недовірою глянув на нього. "Гм, то насправді ти у це не віриш, чи не так?"
"Розкажи мені ще, — мовив Вільям, — розкажи, як ти врятувався від тих собак".
"Воістину то собаки, Вільяме. Скажені собаки. Знаєш, мені довелося поборотись з самим Бонаґрацією".
"Але ж Бонаґрація з Берґамо з нами!"
"То тепер, після тривалих наших з ним бесід. Я таки переконав його, і він запротестував проти булли Ad condi-torem canonum(1). А Папа на рік кинув його до в'язниці".
"Я чув, ніби тепер він зблизився з одним моїм другом, який належить до курії, Вільямом з Оккама".
"Я мало знав його. Він мені не подобається. Людина без запалу, сама голова, серця ні на гріш".
"Зате голова чудова".
"Може, й так, та заведе вона його до пекла".
(1) До засновника правил (лат.).
[78]
"Значить, я з ним там зустрінусь, і ми побалакаємо собі про логіку".
"Помовч, Вільяме, — мовив Убертин, вельми приязно усміхаючись, — ти кращий від твоїх філософів. Лиш би ти захотів..."
"Що?"
"Пам'ятаєш, як ми бачились востаннє в Умбрії? Я тільки-но одужав од своїх хворостей, молитвами тієї чудової жінки... Клари з Монтефалько... — прошепотів він, й обличчя його запроменіло, — Клара... Коли жіноче єство, таке зіпсуте за своєю природою, підноситься у святості, воно стає носієм незрівнянної благодаті. Ти знаєш, Вільяме, що життя моє завжди поривалося до найчистішої чистоти, — він судомно схопив його за рамено, — знаєш, з якою жорстокою — авжеж, це відповідне слово — з якою жорстокою спрагою покаяння я намагався умертвити в собі живчик плоті, щоб стати цілковито відкритим для любові Розп'ятого Ісуса... І все ж у моєму житті були три жінки, які стали для мене небесними посланницями. Ангела Фоліньянка, Марґарита з Чітта-ді-Кастелло (вона підказала мені закінчення моєї книжки, коли я написав її всього третину) і, врешті, Клара з Монтефалько. То був дар Божий, що мені, саме мені випало розслідувати її чудеса і проголосити загалові її святість, ще до того, як за це взялася свята мати церква. І ти теж там був, Вільяме, й міг підтримати мене у цій святій справі, та не захотів..."
"Тобто, я мав послати на вогнище Бентівенґу, Джа-комо і Джованнуччо — ось до якої святої справи ти мене намовляв", — тихо сказав Вільям.
"Вони затьмарювали її пам'ять своїми збоченнями. А ти був інквізитором!"
"Саме тоді я попросив, щоб мене звільнили від обов'язків інквізитора. Ця історія мені не подобалася. Не подобався, скажу відверто, й спосіб, яким ти змусив Бентівенґу зізнатися у своїх помилках. Ти вдав, нібито хочеш вступити в його секту, якщо це справді була секта, видо-°Ув у нього всі таємниці, а тоді звелів арештувати".
"Але хіба можна поводитися інакше з ворогами Христовими! То були єретики, лжеапостоли, від них смерділо сіркою, як від фра Дольчина!"[79]
"То були Кларині друзі".
"Ні, Вільяме, навіть краєм тіні не торкайся Клариної пам'яті!"
"Але вони належали до її оточення..."
"Вони були міноритами, називали себе спіритуалами, але жили у спільнотах! І ти знаєш, що з'ясувало потім розслідування — Бентівенґа з Ґуббіо проголошував себе апостолом, а потім разом з Джованнуччо з Беваньї зводив черниць, кажучи їм, нібито пекла нема і можна задовольняти тілесні жадання, не гнівлячи Бога, нібито можна причащатися тіла Христового (Господи прости!) після злягання з черницею, а Господові миліша була Магдалина, ніж дівиця Агнеса, нібито той, кого юрба називає демоном, — то сам Бог, бо демон — то мудрість, а мудрість — то і є Бог! Блаженна Клара, почувши таку мову, сподобилася візії, в якій сам Бог мовив їй, що вони — зловмисні визнавці Spiritus Libertatis(1)!"
"Ум цих міноритів запалав саме під впливом Клариних візій, а часто дуже малий крок відділяє екстатичну візію від шалу гріха", — мовив Вільям.
Убертин схопив його за руки, і сльози знов заволікли йому очі: "Не кажи такого, Вільяме. Як можна сплутати мить екстатичної любові, яка палить тобі нутро пахощами ладану, і розпусту чуттів, яка відгонить сіркою? Бентівенґа закликав торкатися оголених членів тіла, твердячи, ніби лише так можна звільнитися з-під влади чуттів, homo nudus cum nuda iacebat..."
"Et non commiscebantur ad invicem..."(2) "Брехня! Вони прагнули насолоди. Вони не мали за гріх, коли чоловік і жінка злягаються, аби втишити свій плотський потяг, коли вони торкаються і цілують одне одного у всі місця, коли він притискає своє оголене лоно до її оголеного лона!"
Те, як Убертин таврував чужий порок, правду кажучи, зовсім не спонукало мене до чеснотливих думок. Мій учитель, мабуть, помітив моє збентеження і перебив сього святого чоловіка.
(1) Вільного Духа (лат.).
(2) Нагий чоловік з нагою жінкою лежав... але не з'єднувалися вони між собою (лат.).
[80]
"Дух твій, Убертине, такий же палкий в любові Бога, як у ненависті до зла. Я мав на увазі, що різниця між палкістю серафимів і палкістю Люцифера невелика, бо і одна, і друга завжди родяться з граничного спалаху волі".
"О, різниця є, вона є, і я добре її знаю! — натхненно мовив Убертин. — Ти хочеш сказати, що між прагненням до добра і прагненням до зла є лише малий крок, адже все залежить від того, куди спрямована та сама воля. Це правда. Та різниця в об'єкті, а об'єкт розпізнати дуже легко. Тут Бог, а там — диявол".
"А я боюсь, що втратив здатність це розрізняти, Убертине. Хіба твоя Ангела Фоліньянка не розповідала, як одного дня дух її у найвищому захваті перенісся у Христовий Гріб? Хіба не казала вона, що спершу поцілувала йому груди, а він лежав із заплющеними очима, тоді поцілувала його в уста і відчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкі пахощі, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив її по щоці і пригорнув до себе, і тоді — твердила вона — щастя її сягло вершини?.."
"Хіба це якось стосується чуттєвого потягу? — спитав Убертин. — То був містичний досвід, а тіло було тілом Нашого Господа".
"Може, я звик до іншого в Оксфорді, — сказав Вільям, — там містичний досвід мав дещо інший характер..."
"Все в голові", — усміхнувся Убертин.
"Або в очах. Відчуття Бога як світла, споглядання Його у промінні сонця, в образах у свічаді, у ряхтінні барв, що оповивають часточки упорядкованої матерії, у мерехкотінні денного світла на мокрому листі... Хіба така любов не ближча до любові Франциска, який славив Бога у його створіннях, квітах, травах, воді, повітрі? Не думаю, що така любов може завести на манівці. А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесіду з Усевишнім, мені не до вподоби..."
"Блюзниш, Вільяме! Це не те ж саме.