Глибоким, непробудним сном,
Вкрий, забуття, мене, жадане,
Ласкавим, стомленим крилом.
Не треба друзів коло гробу,
Ні жадних спадкоємців там,
Ні сліз жіночих, ні жалоби,
Призначених людським очам.
Волію тишу в часі тому
Над зойк нещирих голосінь,
Аби веселощів нікому
Не тьмарила скорботна тінь.
Втамуй, любове, в мить останню
Зітхання марні і сумні.
Нехай легким буде розстання
І тій, що житиме, й мені.
Явись тоді, моя Псіхеє,
З лицем спокійним та ясним,
І в сяєві краси твоєї
Печаль всміхнеться перед ним.
Та врода никне перед тліном,
А плач жіночий нас гнітить,
Уймає розуму в житті нам
І мужності в останню мить.
Хай стріну смерть на самоті я
Без нарікань, без каяття,—
Лише у ній людська надія
На вічний спокій небуття.
О леле! Щезнути назавше,
Як всі, безслідно відійти
В ніщо, як був нічим, не знавши
Земних тривог і суєти.
Коли ж всі радощі ти зважиш,—
Яких зазнав коли-небудь,
То ким не був би в світі, скажеш,
Що краще все-таки — не буть!
1812