Фауста й Гелени не видко.
Дівчата з хору полягали спати — хто де.
Форкіада
Чи довго ще оті дівчата спатимуть?
Таж їм, мабуть, і в сні того не снилося,
Що я отут на власні очі бачила.
Збуджу я їх — хай молоді чудуються,
Та й ви, бородані, що, долі сидячи,
Ждете розв'язки дивної історії, —
Вставайте, гей! Струсіте жваво кучері,
Пробуркайтесь і слухайте оповісті!
Хор
Говори нам, розкажи нам, що за чудо-диво склалось!
Найлюбіше те нам слухать, чому вірити незмога,
Бо уже ж нам остогидло, на ті скелі дивлячись.
Форкіада
Очка ледь попротирали, вже й занудилося вам?
Ну, то знайте: в цих печерах, в цих наметах,
в цих альтанах,
У притулку цім затишнім скрилась пара ідилічна —
Наша пані з нашим паном.
Хор
Що ти кажеш?
Форкіада
Потаймиру
Там вони собі втішались — тільки я їм слугувала;
Мала побіч я стояти, та, як вірниці годиться,
За чимсь іншим я дивилась, часто-густо одвихалась,
Все шукала трав, коріння, розмаїтих зіль цілющих
І лишала їх одних.
Хор
Ти таке говориш, ніби там, в альтані, світ є цілий —
Гай і луки, гори й ріки; байку баєш, та й уже!
Форкіада
Правда, правда, неймовірні! Там глибини незглибимі,
Залів, ходів, коридорів там без ліку, без числа —
Аж дивлюся — то хлоп'ятко од жони до мужа скаче,
А од батька знов до неньки — там-то пестощів і ласок,
Там-то пустощів і жартів, там-то вигуків щасливих —
Аж не тямишся од них!
Ніби геній — так безкрилий, ніби фавн —
не звірюватий,
Ось уже й на землю скочив, та аби землі черкнувся,
Враз його кидає вгору, і за другим-третім скоком
Аж до стелі вже достав.
Мати злякано гукає: "Ти плигай собі як знаєш,
А літати стережися, раз літати не дано!"
Батько лагідно вмовляє: "У землі є рвійна сила,
Що тебе угору зносить; лиш ногою стань на землю —
Зразу сили наберешся, як той син землі Антей".
Так скакає жвавий хлопчик сміло з каменя на камінь,
Наче м'ячик скрізь літає, пружний, бистрий і в'юнкий.
Аж нараз в глибоку прірву провалився — і немає…
Мати плаче і голосить, батько хоче утішати.
Я не знаю, що робити… Коли раптом — що це знову?!
Чи наховано скарбів там? Вбраний в красні, барвні шати,
Він з'явився знов очам.
Весь розцвічений стрічками, ще й рукава з торочками,
В ручках — ліра злотострунна, — Аполлон малий,
та й годі, —
Він виходить радий, жвавий і стає на скелі-кручі;
Аж нетямлячись од щастя, батько й мати обнялись…
А в малого понад чолом дивне сяйво заясніло —
Чи оздоба то злотиста, а чи генія вінець?
І в його поставі гордій видно віщу силу духа,
Що обійме все прекрасне, зродить музику безсмертну;
Дивуватимете дивом з тої сили і краси.
Хор
Все це за чудо ти
Маєш, критянко?
Віщих поетових слів
Ти, певне, зроду не чула,
Старожитніх дум Еллади
Та легенд іонійських,
Переказів прадавніх
Про богів та про героїв.
Все бо, що діється
Нашого часу, —
Відгомін тільки сумний
Дивних епох предковічних…
Що твоє оповідання
Проти вигадок красних,
Правдивіших за правду
Про Гермеса, сина Маї.
І вродливим, і дужим був
Хлопець, щойно родившись;
Повили в пелюшки його,
Затягнули сповивачем —
Пустуна б то приборкали
Вже няньки-цокотухи…
Та гарненько поводить тут
Хлопчик ручками-ніжками,
Всім тільцем, ніжним, пружним,
І, дивись, уже випручавсь
Із-під гніту дошкульного,
З пурпурових покровів, —
Мов метелик, що радісно
Виривається з лялечки,
Жваво крильця розкрилює
І у сонячну просторінь
Лине буйно і сміло.
Тож недарма і став з нього
Бог, довічно зичливий
Всім пронозам і злодіям,
Хитрунам і пройдисвітам —
Сам із пуп'янка коїв він
Неабиякі штуки:
В Посейдона тризубця вкрав,
У Арея меча з піхов,
У Гефеста обценьки,
В Аполлона і стріли, й лук;
В Зевса-батька й у того він
Перуна з рук би вихопив,
Та вогню ізлякався;
Із Еротом боровшися,
Підставляв йому ніжку,
А з Кіпрідою бавлячись,
З неї пояса зняв він.
З печери чути чарівно-світлу струнну мелодію.
Всі слухають, глибоко зворушені. Відси аж до відміченої паузи гра йде під музику.
Форкіада
Любі згуки наслухайте,
Киньте вигадки старі!
Всіх богів своїх цурайте —
Інше стало на порі.
Вас ніхто не розуміє,
Нам потрібна дань нова:
Тільки те на серце діє,
Що із серця виплива.
(Іде на скелі).
Хор
Раз тебе, страшна потворо,
Те грання так дійняло,
То з очей не бризне скоро
Сліз блаженних джерело.
Хай померкне сонце ясне —
У душі в нас світло є;
Дасть усе нам серце власне,
Чого світ нам не дає.
Гелена, Фауст і Евфоріон[101] в описаному вище вбранні.
Евфоріон
Чи веду я спів дитинний —
Вам одрада то з одрад,
Чи піду я в танчик звинний —
Ваше серце б'ється влад.
Гелена
Де любов єднає двоє,
Вище людське щастя там;[102]
Де кохання створить троє,
То небесна розкіш нам.
Фауст
Те, що снилось, все здійснилось:
Твій-бо я, а ти моя!
Лиш би все те не змінилось —
Одного бажаю я!
Хор
В любім, лагіднім маляті
Світлі мрії многих літ;
Хай розквітне в благодаті
Тої спілки красний цвіт!
Евфоріон
Дайте побігать,
Дайте погратись,
У високості
Безмежні знятись
Смілим бажанням
Повен я вкрай.
Фауст
Ой стиха, стиха,
Землі держися,
Падіння й лиха
Постережися;
Сину коханий,
Нас не вражай!
Евфоріон
Не хочу долі
Нудьги та скуки!
Пустіте одіж,
Пустіте руки,
Пустіте кудрі —
Все ж це моє!
Гелена
Подумай, чий ти,
Кому належиш!
Що може вийти,
Коли збентежиш
Його блаженство,
Моє й твоє!
Хор
Боюсь, що спілку
Він розіб'є!
Гелена і Фауст
Будь же покірливий,
Сину любимий,
Порив невмірливий
Лагідно стримуй!
Тіш свою вроду
В тиші долин!
Евфоріон
Вам на догоду
Дам собі впин.
(В'ючися поміж хором
і пориваючи його до танцю).
В жвавім народі я
В'юся навкруг;
Гарна мелодія,
Гарний танечний рух!
Гелена
Добре єси вчинив —
Коло красунь повів
В ладний танець!
Фауст
Ні, в тім нема добра —
Якась непевна гра…
Де ж їй кінець?
Евфоріон і хор, танцюючи й співаючи, в'ються-переплітаються в колі.
Хор
Влад підіймаючи
Ручки тендітні,
Кудрями маючи
В грі самоцвітній,
Діл ледь торкаючи
Ніжкою зграбною,
Всюди зринаючи
Постаттю звабною, —
Причарувало нас
Любе дитя
І полонило враз
Наші чуття!
Пауза.
Евфоріон
Найшов я зграю
Прудких газелей
І з ними граю,
Радий-веселий:
Вже я мисливець,
Ви — дичина!
Хор
Біжи тихіше,
Щоб нас піймати,
Ми всі радніші
Тебе обняти…
У нас, красунчику,
Мета одна!
Евфоріон
Ні, пошугаєм
Полем і гаєм!
Я ж бо милую
Здобич легку,
Що взято силою,
Те до смаку!
Гелена і Фауст
Ну й шаленство, ну й свавілля!
Годі ждать од нього впину;
Стогне гай, луна поділля,
Мов роги гудуть гучливі…
Що за гамір! Що за гам!
Хор
(швидко пробігаючи поодинці)
Мимо нас усіх пробіг він,
Гордівливий і глузливий,
Найдикішу ось настиг він
І схопив на заздрість нам.
Евфоріон
(несучи молоде дівчатко)
Я маленьку гордівницю
Приголублю силоміццю,
Вперті губи поцілую,
Пружні груди помилую,
Силу сильного явлю,
Волю вільного вволю!
Дівча
Геть од мене! В цьому тілі
Теж є смілий, вільний дух;
Наші волі рівні в силі,
Ми не зносимо наруг.
Із зухвалого насильця
Насміюся я сама:
Обпалю тобі я крильця,
Загорівшись жартома.
(Займається, здіймаючись угору).
Линь за мною в синь безжурну,
Линь за мною в тінь похмурну,
Линь за тим, чого нема!
Евфоріон
(обтрушуючи рештки полум'я)
Тут гущина лісів,
Хмура тіснота скал;
Рве мене в шир морів
Рвійний юнацький пал.
Буйного вітру квиль,
Буряний рокіт хвиль
Манять мене завжди, —
Хочу туди!
(Стрибає все вище по скелях).
Гелена, Фауст і хор
Він дедалі пнеться ввись!
Ой дитино, бережись!
Евфоріон
Вище, вище підіймуся,
Ширше, ширше подивлюся.
Знаю вже, де це я:
Між островів сія
Пелопса любий край,
Хвиль і вітрів розмай.
Хор
Якщо ці гори й ліс
Тобі немилі —
Глянь, виноград поріс
Всюди по схилі,
Мов у земнім раю,
Віття плоди аж гнуть…
В лагіднім цім краю
Лагідним будь!
Евфоріон
Мрієте ви про мир?
Віриш у мрії — вір!
Бій — нині оклик мій,
Бій, переможний бій!
Хор
Хто прагне воєн
І зневажа спокій,
Той недостоїн
Щастя надій.
Евфоріон
Краю цього сини
Знають огонь війни;
В бій вони сміло йдуть,
Кров свою щиро ллють.
Дух їх не скориться
Зроду ярму;
Хто з гнітом бореться,
Слава тому!
Хор
Знявся вгору — подивіться,
А здається, не малий.
Весь іскриться, ніби криця,
У побідний рветься бій.
Евфоріон
Що там стіни, що там мури —
Сам собою кожен будь!
Кращий захист проти бурі —
Чоловіка мужня грудь.
Хочеш в вільній жить країні —
Зброю звір і в бою вир!
Кожна жінка — героїня,
Кожен хлопчик — богатир.
Хор
Слава поезії,
Вись до небес її!
Хай, мов ясна зоря,
Звідти вона сія!
І з далин луна
Всім нам чутна, гучна
Пісня твоя!
Евфоріон
Ні, вже не лагідна дитина,
Юнак озброєний гряде,
А з ним хоробрая дружина —
Все сильне, вільне, молоде.
Мерщій
Убій!
Той шлях до слави приведе.
Гелена і Фауст
На порозі існування,
Ледь узрівши світло дня,
Десь до горя, до страждання
Ти вже рвешся навмання…
Ти ж нам свій
Чи чужий?
Чи союз наш — маячня?
Евфоріон
Вам чути з моря грім прибою?
Вам чути з поля грізний клич?
То рать на рать іде стіною
На смертну брань, на люту січ.
В бій піти
Й полягти —
Це ж така звичайна річ.
Гелена, Фауст і хор
Бійся заміру страшного!
В бій іти і полягти!
Евфоріон
Ні, дивитись неспромога!
Мушу браттям помогти!
Гелена, Фауст і хор
Там небезпека, жах,
Певний загин!
Евфоріон
Хай! Крил могутній змах!
Вгору! У гін!
Далі! Вперед! Вперед!
В бою пожар!
(Кидається в повітря; одіння якусь хвилю несе його;
голова йому сяє; за ним лягла смуга світла).
Хор
Згубний, безумний лет!
Ікар! Ікар!
Прекрасний юнак падає до ніг батькам; у загиблому ніби впізнають знайому постать, але тілесне миттю щезає, в небо кометою зноситься ореол, долі лишається тільки одіж, ліра і мантія.
Гелена і Фауст
Щастя втеряли ми,
Горе прийшло жахне.
Евфоріон
(голос із глибини)
Мати! У царстві тьми
Не покидай мене!
Пауза.
Хор
(жалібний спів)
Не покинем! Де б не був ти,
Не журися самотою —
Хоч од нас і полинув ти,
Серцем завше ми з тобою.
Ні, талан твій не нещасний,
Геть тужіння жалібні!
Дух великий, спів прекрасний
Мав ти в ясні й хмурі дні.
Родом славний, міццю сильний,
Ти життя земне любив,
Та, бентежний і свавільний,
Рано сам себе згубив.
Мав ти зір очей всезрящих,
Серце — світу навстіжень,
Мав любов жінок найкращих,
Неповторний дар пісень.
Ти ж зірвався в даль сміливо,
Все пустивши на одчай,
Занедбавши бунтівливо
І закони,і звичай.
Мов натхненний духом віщим,
Аж до неба шугонув…
Ти погнався за найвищим,
Та його не осягнув.
Хто ж осягне? Хто зуміє
Темну долю побороть,
Як у злигоднях німіє,
Кров'ю сходячи, народ?
Нумо ж нової співати,
Хто в жалобі там поник?!
Таж земля, всеплідна мати,
Родить співи з віку в вік.
Повна пауза.