Міг би й сам до цього додуматися, міркувала Роня. Але добре, що не додумався. Бо хоч як дивно, їй уже не хотілося, щоб Борчиних розбійників вигнали з фортеці. Вони повинні лишитися там задля Бірка. І коли вона не допустить, щоб до Борчиної твердині хтось добрався тим шляхом, який вона сама розчистила, Бірка не виженуть. Тому й треба тепер подбати, щоб Лисий Пер не робив непотрібних висновків. Він ішов поряд із нею й хитро посміхався. Зрештою, в нього завжди був хитрий вираз на обличчі. Можна було подумати, що він знає всі таємниці. Та хоч який він був пронозливий, Роня цього разу виявилася ще хитрішою за нього. Лисий Пер не відкрив її таємниці. Принаймні цього разу не відкрив.
— Це правда, не можна весь час відкидати сніг, — погодився він. — А от грати в кості не набридає день і ніч. Чи ти як гадаєш, Роню?
— Грати в кості можна день і ніч. А надто тепер, — відповіла дівчина, швидко тягнучи старого вгору стрімкими сходами.
Вона грала з Лисим Пером у кості, аж поки Ловіса проспівала "Пісню лісовиків". Але весь час думала про Бірка.
Завтра! Це було те слово, з яким вона заснула. Завтра!
І ось настало те завтра. Тепер вона піде до Бірка. Треба тільки швидко зібратися, скористатись тією короткою хвилиною, поки вона в кам'яній залі сама, поки решта всі роблять своє діло. Зараз з'явиться Лисий Пер, а його запитань Роня хотіла уникнути.
Поснідати можна й у підземеллі, подумала вона. Тут однаково їй шматок не поліз би в рота.
Роня похапцем засунула в шкіряну торбину хліба й налила козячого молока в дерев'яну боклагу. І зникла в підземеллі так, що ніхто її не помітив. Скоро вона вже стояла біля завалу.
— Бірку! — гукнула Роня, боячись, що його там немає.
З-за каміння ніхто не озвався. Вона була така розчарована, що мало не заплакала: ану ж він не прийшов! Може, він геть забув про їхню умову або ще гірше — перехотів. Адже Роня належить до Маткових людей, отже, до Борчиних ворогів, тож Бірк, коли на те пішлося, може, й не хоче водитися з нею.
Раптом хтось позад Роні смикнув її за волосся. Дівчина аж скрикнула, так перелякалась. І треба ж, щоб Лисий Пер знов щось пронюхав і все зіпсував!
Але то був не Лисий Пер, а Бірк. Він сміявся, стоячи поряд, і його зуби блищали в темряві. Більше нічого не видно було при світлі рогового ліхтаря.
— Я давно чекаю на тебе, — сказав Бірк.
Роня відчула, як її переповнила радість: мати брата, що давно чекає на неї!
— А я? — мовила вона. — Я чекаю на тебе, відколи повернулася тоді від товстогузиків.
Більше вони не знали, що казати, і якусь хвилину стояли мовчки, але обоє були страшенно раді, що зустрілися.
Бірк підняв угору лойову свічку й освітив Ронине обличчя.
— Ти й досі чорноока, — сказав він. — Не змінилася, тільки стала трохи блідіша.
Аж тепер Роня побачила, що Бірк не такий, яким вона його пам'ятала. Він дуже потоншав, обличчя в нього повужчало, а очі побільшали.
— Що з тобою сталося? — запитала Роня.
— Нічого, — відповів Бірк. — Тільки я тепер не дуже наїдаюся. І так мені дають більше, ніж усім у Борчиній твердині.
Минула добра хвилина, поки Роня збагнула його слова.
— Ти хочеш сказати, що у вас нема чого їсти? Що ви не наїдаєтеся досхочу?
— Ми вже давно не наїдаємось досхочу. Та й ті харчі, що є ще, скоро скінчаться. Якщо весна забариться, ми всі підемо до бісової матері. Так, як ти й бажала нам, пам'ятаєш? — Бірк знов засміявся.
— Це було колись, — відповіла Роня. — Тоді я не мала ще брата. А тепер маю.
Вона розв'язала торбину й простягла хлопцеві хліб.
— На, їж, якщо ти голодний.
Бірк вигукнув щось чудне, наче аж крикнув, схопив у кожну руку по товстій скибці й почав їсти. Здавалося, він геть забув про Роню, він був сам із хлібом і з'їв його до останньої крихти. Тоді Роня подала йому боклагу з молоком. Бірк жадібно припав до неї і випив молоко все до краплі.
Потім зніяковіло глянув на Роню.
— А ти хіба не собі взяла їсти?
— У нас удома є ще всього, — відповіла вона. — Я не голодую.
Роня згадала багаті материні запаси в коморі: смачні хлібини, козячий сир, масло, яйця, діжки з засоленим м'ясом, вуджені овечі окости, що висіли під стелею, довбанки з борошном та з горохом, горщики з медом, кошики з ліщиновими горіхами й торбини з різним корінням і листям — Ловіса збирала й висушувала його, щоб присмачувати курячу юшку, якою часом пригощала своїх розбійників. Куряча юшка! На саму згадку про її смак Роня відчула голод після солоного й вудженого м'яса, яке вони звичайно їли взимку.
Роня не розуміла, чому в Бірка всі голодують. І він пояснив їй:
— Тепер ми зубожілі розбійники. В нас також були кози й вівці, поки ми не перебралися до фортеці. А тепер залишилися самі коні, та й їх ми прилаштували на зиму в одного селянина, далеко за Борчиним лісом. І добре, що прилаштували, бо в такій скруті давно б їх поїли. Мали ми борошно, ріпу, горох і солону рибу, але й вони вже кінчаються. Бр-р, такої тяжкої зими в нас іще не було.
Роня почувала себе так, нібито вона й Матісова фортеця були винні, що Біркові тепер важко, що він стоїть біля неї такий худий і виголоджений. Але сміятися він ще мав силу.
— Ха-ха-ха, зубожілі розбійники, саме так! Аби ти знала, який я брудний, — посміхнувся Бірк. — У нас і води немає. Нам доводиться топити сніг, бо часом важко спускатися до лісу й крізь такі замети добуватись до річки. А тоді в завірюху спинатися з відром нагору мотузяною драбиною. Ти колись пробувала носити воду мотузяною драбиною? Певне, що не пробувала. А то знала б, чому ми шкодуємо її на миття.
— Наші розбійники також брудні, — намагалася втішити його Роня.
Сама вона була чиста, бо Ловіса кожної суботи ввечері шарувала її біля вогнища в балії і розчісувала їй волосся.
Роня уважно оглянула Бірка, що стояв біля неї, освітлений ліхтарем. Хоч і нечесаний, чуб у нього однаково лежав навколо голови, наче мідяний шолом, голова сиділа на довгій шиї, а плечі були рівні й широкі. Вродливий у мене брат, подумала Роня.
— Байдуже, що ти зубожілий і брудний, — сказала вона. — Та я не хочу, щоб ти був голодний.
Бірк засміявся.
— Ох, як важко бути голодним! — відповів він. — Та однаково я мав би лишити хоч один шматок хліба матері.
— Я можу принести ще, — стурбовано сказала Роня.
— Не треба, бо як я прийду до матері з хлібом, не сказавши, де я його взяв? А батько осатанів би з люті, якби довідався, що я прийняв від тебе хліб та ще й став твоїм братом.
Роня зітхнула. Вона розуміла, що Борка мав так само ненавидіти Матісових розбійників, як Матіс ненавидів Борчиних, але ж як це утруднювало її і Біркове життя!
— Ми ніколи не зможемо зустрічатися інакше, ніж крадькома, — сумно мовила вона.
Бірк погодився з нею:
— Авжеж! А я ненавиджу робити щось крадькома.
— Я також, — мовила Роня. — Для мене найгірше в світі — давня солона риба й надто довга зима, та ще гірше критися з чимось. Це просто безглуздо.
— Але ж ти криєшся. Задля мене. Та навесні буде легше, — сказав Бірк. — Тоді ми зможемо зустрічатися в лісі, а не в цьому холодному льоху.
Обоє вони так змерзли, що цокотіли зубами. Нарешті Роня сказала:
— Мабуть, я вже піду, а то замерзну на крижину.
— Але завтра знов прийдеш? До свого брудного брата?
— Прийду і прихоплю дещо, — відповіла Роня.
І вона дотримала обіцянки. Поки була зима, вона рано-вранці зустрічалася з Бірком у підземеллі й підгодовувала його харчами з материної комори. Біркові часом було соромно брати її гостинці.
— Мені здається, наче я краду у вас.
Роня засміялася й відповіла:
— А хіба я не дочка розбійника? Як же мені не грабувати матері?
До того ж Роня знала: більшість харчів, що зберігалися в материній коморі, була награбована в багатих купців, які їхали через ліс.
— Розбійник бере все без дозволу і без права, цього вже мене принаймні навчили, — пояснювала вона. — І я й роблю тепер те, чого навчилася. Тому бери і їж.
Щодня Роня давала Біркові також торбинку борошна й торбинку гороху, потай спорожняючи материні запаси.
Я дійшла до того, що підгодовую Борчиних розбійників, думала Роня. Не дай боже, щоб про це довідався батько.
Бірк дякував Роні за її щедрість.
— Моя мати кожного дня дивується, що в її довбанках і досі є борошно й горох. Гадає, що це якісь чари літавиць, — сказав він і, як завжди, засміявся.
Він уже був трохи схожий на себе, не мав таких голодних очей, і це тішило Роню.
— А хтозна, — повів далі Бірк, — може, мати й не помиляється щодо літавиць. Бо ти, Роню, справді скидаєшся на малу літавицю.
— Тільки на добру і без пазурів, — сказала дівчина.
— Так, добрішої за тебе немає! Скільки ще ти рятуватимеш мені життя, сестро?
— Стільки, як ти мені рятував, — відповіла вона. — Просто ми одне без одного не можемо давати собі ради, тепер я зрозуміла.
— Так, це правда, — погодився Бірк. — І нехай Матіс і Борка думають собі, що хочуть.
Але Матіс і Борка нічого не думали про ті зустрічі в підземеллі, бо нічого не знали про них.
Сувора зима поступово здавалася. Сніг потроху розтавав, і одного дня, коли випала велика відлига, Ловіса вигнала розбійників надвір помитися й позішкрябувати з себе хоч найбільший бруд. Вони опиралися й не хотіли виходити.
— Ми там позастуджуємося, — запевняв її Бевзень.
Та Ловіса була невблаганна.
— Я вивітрю зимовий сморід з хати, — сказала вона, — навіть якщо всі ви через це вріжете дуба.
Ловіса безцеремонно вигнала розбійників на сніг, і невдовзі вони вже з шаленим вереском котилися голі з кручі вниз до Вовчої пастки. Вони голосно проклинали Ловісину жорстокість, але терлися снігом і милися, як вона їм звеліла. Боялись не послухатися.
Тільки Лисий Пер уперто відмовився качатися в снігу.
— На мене однаково чекає смерть, — сказав він. — То я собі помру і брудний.
— Про мене, — відповіла Ловіса, — та поки ти помреш, принаймні обчикриж голови й бороди цим диким баранам.
Лисий Пер залюбки погодився. Він умів спритно орудувати вівчарськими ножицями, коли треба було стригти овець і ягнят, тож, звичайно, зуміє надати пристойного вигляду хоч би якому дикому баранові.
— Свого пучка волосся я не чіпатиму. Нема нащо, коли я й так скоро піду в землю, — сказав він, задоволено погладивши себе по лисині.
Матіс обняв старого ручиськами й ледь підняв угору.
— Чекай ще зі своєю смертю! Я й дня не проживу на світі без тебе, старий бовдуре.