Переклад Ольги Сенюк
ДЕТЕКТИВ БЛЮМКВІСТ ЗДОБУВАЄ СЛАВУ
1
— Кров! Напевне кров!
Він роздивлявся на червону плямку крізь збільшувальне скло. Тоді пересунув люльку в другий кутик рота й зітхнув. Звісно, кров. Що ж бо інакше може бути, коли вріжеш собі пальця? Та пляма мала б стати незаперечним доказом, що сер Генрі вбив свою дружину в такий жахливий спосіб, який жадному детективові й не снився. Та, на жаль, не стала! Просто ніж спорснув, як Калле хотів застругати олівця, — така була гірка правда. Отже, сер Генрі тут ні до чого. А найгірше, що того пришелепуватого сера Генрі взагалі й близько нема. Ох, як же Калле не повелося! Чого одним щастить народитися в злиденних лондонських завулках чи в гангстерських кварталах Чикаго, де стрілянина та вбивства — звичайні собі речі? А йому…
Калле знехотя відвів очі від плямки й глянув у вікно.
Велика вулиця спокійно мріла в сяйві літнього сонця. Цвіли каштани. Не видно було жадної живої істоти, крім пекаревої сірої кицьки, що сиділа край пішоходу й вилизувала собі лапи. Навіть натреноване око найдосвідченішого детектива не примітило б бодай натяку на якийсь злочин. Справді безнадійна річ бути детективом у такому містечку! Як він виросте, за першої ж нагоди неодмінно гайне в лондонські закапелки. Чи, може, все ж таки краще податися в Чикаго? Тато хоче, щоб він допомагав у крамниці. В крамниці! Він! Отоді їм буде рай, усім грабіжникам і вбивцям у Лондоні та в Чикаго! Вбиватимуть собі скільки влізе, і не буде за ними ніякого нагляду. А він тим часом стовбичитиме за прилавком, крутитиме ворочки й важитиме дріжджі та мило. Ні, хай там що, а крамарем він не стане! Або детективом, або взагалі ніким! Нехай тато вибирає. Шерлок Голмс, Асб'єрн Краг, Еркюль Пуаро, лорд Пітер Вімсей, Калле Блюмквіст! Він ляснув язиком. І Калле Блюмквіст заткне їх усіх за пояс!
— Кров! Напевне кров! — задоволено промурмотів він.
На сходах затупотіло, за мить розчинилися двері і з'явився розпашілий, захеканий Андерс. Калле критично оглянув його й зробив для себе висновок.
— Ти біг, Андерсе, — нарешті сказав він авторитетним тоном.
— Звісно, біг, — сердито відповів Андерс. — А ти гадав, що мене принесуть на ношах?
Калле нишком сховав люльку. Зовсім не тому, аби Андерс не довідався, що він тайкома курить. А тому, що в люльці взагалі не було тютюну. А детективові люлька потрібна, коли він сушить собі голову різними загадками. Навіть коли під ту хвилину й скінчився тютюн.
— Може, підемо надвір, — мовив Андерс і гепнувся на ліжко Калле.
Калле кивнув головою. Авжеж, він піде. В кожному разі, йому треба до вечора обійти вулиці: а раптом виявиться щось підозріле. Правда, на це є поліція, та Калле вже досить начитався всього, щоб знати, чого вона варта. Поліцай не впізнає убивцю, хоч би й перечепився за нього черевиком.
- Астрід Ліндгрен — Нові пригоди Карлсона, що живе на даху
- Астрід Ліндгрен — Роня, дочка розбійника
- Астрід Ліндгрен — Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель
- Ще 10 творів →
Калле сховав збільшувальне скло в шухляду письмового стола і разом з Андерсом загупав сходами вниз, аж весь будинок задрижав до самих підвалин.
— Калле, не забудь, що тобі треба ввечері полити ягоди!
То мама виглянула з кухонних дверей.
Калле махнув їй рукою. Хай не хвилюється, він поллє ягоди! Але трохи згодом. Коли пересвідчиться, що в місті не вештаються ніякі підозрілі типи. На жаль, великої надії немає, що пощастить здибати злочинця, але заспокоюватися ніколи не треба. А то вийде, як у фільмі "Справа Бакстана". Вже така була спокійна околиця, що далі нікуди, аж раптом маєш — постріл серед ночі, а тоді чотири вбивства поспіль! Злочинці на те й розраховують, що нікому на думку не спаде запідозрювати щось у такому маленькому містечку, та ще й такого чудового літнього дня. Але вони не знають Калле Блюмквіста!
Внизу містилася крамничка з вивіскою "БакаліяВіктора Блюмквіста".
— Попроси в тата цукерків, — мовив Андерс. Калле й самому спала така щаслива думка. Він просунув голову в двері. За прилавком стояла "Бакалія Віктора Блюмквіста" власною особою, тобто тато.
— Татку, я візьму собі трішки тих смугастих!
"Бакалія Віктора Блюмквіста" ніжно глянула на свого русявого нащадка й щось добродушно муркнула. Це означало, що можна взяти. Калле засунув руку в скриньку з цукерками й мерщій ушився до Андерса, що чекав на гойдалці під грушею. Але Андерса саме тепер цікавили не "ті смугасті". З безглуздою міною на виду він витріщився на щось у пекаревому садку. То була пекарева донька Єва-Лотта. Вона сиділа на гойдалці в червоній картатій сукенці, гойдалася і їла булочку. Та ще й приспівувала, бо була вельми обдарована особа:
Жило собі дівчатко,
На ймення Жозефіна,
Жозефіна — фіна — фіна,
Жозефіна-фіна-фіна…
Хлопцям добре було чути її дзвінкий чистий голос. Калле й собі тужно задивився на Єву-Лотту, машинально простягаючи Андерсові цукерки. Андерс так само машинально взяв одного, не зводячи сумних очей з Єви-Лотти. Калле зітхнув. Він шалено кохав Єву-Лотту. Андерс теж шалено її кохав. Калле поклав собі неодмінно одружитися з Євою-Лоттою, як тільки йому пощастить придбати "стільки грошей, що стане на власне господарство. Андерс поклав собі те саме. Проте Калле не сумнівався, що Єва-Лотта вибере його, Калле. Детектив, що вже має на своєму рахунку десь із чотирнадцять викритих злочинів, певне ж, важить більше за машиніста. А машиністом намірявся стати Андерс.
Єва-Лотта гойдалася й приспівувала, наче й гадки не мала, що на неї дивляться.
— Єво-Лотто! — покликав Калле.
…І вміло воно змалку
Вже шити на машині.
На машині-шині-шині,
На машині-шині-шині… –
й далі спокійно співала собі дівчина.
— Єво-Лотто! — гукнули разом Калле й Андерс.
— О, це ви! — озвалася Єва-Лотта, вельми здивувавшись.
Вона полишила гойдалку й милостиво підступила до огорожі, що відділяла її садок від садка Калле. В огорожі бракувало однієї штахети — Калле сам відірвав її. І добре зробив: так було й перемовлятися краще, і лазити в пекарів садок зручно, не треба морочитись та обминати навкруги. В душі Андерс завше заздрив, що Калле мешкає так близько від Єви-Лотти. Все ж таки несправедливо. Бо сам він жив далеко, аж на іншій вулиці, де його батько мав шевську майстерню й однокімнатне помешкання над нею. Там вони всі й тулилися — і Андерс, і менші його брати й сестри.
— Єво-Лотто, підеш із нами до міста? — спитав Калле.
Єва-Лотта смачно проковтнула останній шматочок булочки.
— А чому б ні, — сказала вона.
Дівчина струсила з сукенки крихти, і вони вийшли на вулицю.
Була субота. Кривий Фредрік уже впився і, як звикле, стояв коло чинбарні, оточений слухачами. Калле, Андерс і Єва-Лотта теж спинилися послухати, як Фредрік оповідає про свої подвиги на будівництві залізниці в Норланді.
Калле слухав, а тим часом стріляв очима навколо. Він ні на хвилю не забував свого обов'язку. Чи нема чогось підозрілого? Ні, таки нема! От шкода! Але ж він читав, що не можна нікому довіряти, хай навіть він має якнайневинніший вигляд. Краще бути насторожі. Он, наприклад, суне вулицею якийсь тип із мішком за плечима…
— Покладімо, — сказав Калле й штовхнув Андерса під ребра, — що в нього повний мішок краденого срібла.
— Покладімо, що ні, — нетерпляче відповів Андерс, бо йому кортіло послухати Фредрікову розповідь. — Покладімо, що ти одного чудового дня з'їдеш з глузду зі своїми детективними химерами.
Єва-Лотта засміялася. Калле змовчав. Він уже звик, що його не розуміють.
Невдовзі, як усі й сподівалися, надійшов поліцай Б'єрк і забрав кривого Фредріка. Той завше щосуботи ночував у буцегарні.
— О, нарешті ви з'явилися, — дорікнув Б'єркові Фредрік, коли той лагідно взяв його під руку. — Цілу годину мені довелося чекати. Ніяк не впораєтесь з усякими волоцюгами.
Поліцай Б'єрк засміявся, блиснувши білими, як сніг, зубами, й сказав:
— Ходімо вже, ходімо.
Слухачі розійшлися. Калле, Андерс і Єва-Лотта неохоче рушили далі. Вони б залюбки ще послухали Фредрікових оповідок.
— Які ж гарні каштани, — сказала Єва-Лотта, захоплено дивлячись на дерева, що росли обабіч Великої вулиці.
— Так, непогані, коли цвітуть, — погодився Андерс. — Наче свічки горять.
Всюди панувала спокійна тиша. Майже відчутно було, як настає неділя. Подекуди в садках люди лаштувалися до вечері; вмилися після роботи, перебралися в святковий одяг. Вони балакали, сміялися, втішаючись відпочинком у своїх маленьких садочках, повних квітучих дерев. Андерс, Калле і Єва-Лотта зазирали ласим оком у кожен садок, що повз нього йшли. А раптом якась ласкава душа пригостить їх бутербродом або ще чимось смачним? Однак не видно було, щоб хтось збирався пригощати…
— Що б його нам робити? — сказала Єва-Лотта. Саме ту мить десь далеко засвистів паротяг.
— Семигодинний іде, — сказав Андерс.
— Я знаю що, — заявив Калле. — Сховаємось за бузком у садку Єви-Лотти й виставимо на вулицю пакуночок на шнурочку. Як хтось ітиме, помітить пакуночок і захоче взяти, то ми смикнемо за шнурок. А тоді побачимо, яка в нього буде міна.
— Еге ж, наче нічого розвага як на суботній вечір, — мовив Андерс.
Єва-Лотта нічого не сказала. Зате кивнула головою.
Пакуночок швидко був готовий. Адже все, що треба, знайшлося в "Бакалії Віктора Блюмквіста".
— Такий, наче в ньому справді щось гарне, — вдоволено мовила Єва-Лотта.
— А тепер побачимо, хто спіймається на нашу принаду, — мовив Андерс.
Пакуночок лежав на пішоході повненький і знадливий. Що до нього прив'язаний шнурочок і що той шнурочок губиться за пекаревим бузком, зразу не легко було помітити. Уважний перехожий міг, звісно, завважити сміх і шепіт за живоплотом. Проте пані Петронела Апельгрен, що саме йшла вулицею, власниця найбільшої в місті ковбасні, не була така уважна й нічого підозрілого не побачила й не почула.
Зате пакуночок помітила. Вона насилу схилилася й простягла по нього руку.
— Смикай, — шепнув Андерс Калле, що тримав за шнурочок.
І Калле смикнув. Пакуночок миттю зник за кущами бузку. Тепер і пані Апельгрен учула притлумлений шепіт. І сипнула, мов з мішка, лайкою.
Діти не добрали всього, що вона казала, проте не пропустили повз вуха кілька разів згадуваний "виправний дім", що буцімто саме пасував таким бешкетникам.
За живоплотом знову стало тихо. Пані Апельгрен востаннє сипнула словами й рушила далі.
— Ото було весело! — сказала Єва-Лотта. — Цікаво, хто тепер надійде? Аби знову такий сердитий.
Але місто наче раптом вимерло.