Між деревами мурмотіли товстогузики, по каменях лазили патлаті поночівники, а сірячки цілими зграями висипали зі своїх сховків і сичали, щоб налякати кожного, хто був у лісі. З гір здіймалися дикі літавиці, найжорстокіші і найлютіші з усіх дітей пітьми. Вони здавалися чорними, як смола, проти ясного весняного неба. Роня бачила їх, і їй було не дуже затишно.
— Тут понавилазило всього більше, ніж треба. Я йду додому, хоч іще мокра і вся в синцях.
— Ти мокра і вся в синцях, — сказав Бірк. — Зате ти цілий день купалася у весні.
Роня знала, що надто довго затрималась у лісі. Тому, попрощавшися з Бірком, намагалась придумати, як би їй схитрувати, як би пояснити батькові, чому їй треба було купатися у весні до пізнього вечора.
Та ні батько, ні мати не помітили її і не озвались до неї, коли вона з'явилася в кам'яній залі. В них був інший клопіт.
На шкурі перед вогнищем лежав блідий, як смерть, Зухвалець із заплющеними очима. Перед ним стояла навколішки Ловіса й перев'язувала йому рану на шиї. Решта розбійників похмуро з'юрмились навколо них і дивилися, що вона робить. Тільки Матіс бігав по залі, мов роздратований ведмідь. Він лаявся й нахвалявся винищити Борчину ватагу до пня.
— Ох, те мерзенне Борчине кодло і його падлючі розбійники! Ох, ті горлорізи! Та я їх геть усіх потрощу, одного за одним, так, що вони й рукою не зможуть поворухнути! Ох-ох-ох!
Далі йому забракло слів, і він тільки ревів, поки Ловіса суворо показала пальцем на Зухвальця. Матіс зрозумів, що тому бідоласі заважав його рев, і неохоче замовк.
Роня побачила, що з батьком тепер дарма говорити. Краще вона розпитається в Лисого Пера, що сталося.
— Сталося таке, за що Борку треба повісити, — сказав їй Лисий Пер.
І розповів, що саме.
Матіс зі своїми жвавими хлопцями стояли на чатах біля Розбійницького шляху, розповідав Лисий Пер. На щастя, над'їхала ціла валка купців із великим вантажем: харчами, шкірою і, до того, ще й з торбами грошей. Вони не зуміли оборонитися, тому в них усе добро відібрали.
— Хіба ті купці не сердилися, коли в них відбирали добро? — пригнічено запитала Роня.
— Сама можеш здогадатися. Як вони проклинали нас, як кричали і як голосили! І спішили вихопитися звідти. Напевне, хотіли якнайшвидше добутися до старости й поскаржитись йому.
Лисий Пер захихотів. Але Роня не побачила в його розповіді нічого смішного.
— А потім, — повів далі старий, — коли ми вже майже все повантажили на коней і рушили додому, з'являється Борка зі своїми поплічниками й вимагає, щоб ми з ним поділилися здобиччю. Уявляєш собі? І починають, поганці, стріляти. Отож Зухвалець і дістав стрілу просто в шию. Ми, звичайно, теж узялися за самостріли, і двом чи трьом із них перепало не менше, ніж Зухвальцеві.
До них підійшов Матіс і, почувши останні слова Лисого Пера, люто заскреготав зубами.
— Стривай-но, це тільки початок! — сказав він. — Я поквитаюся з ними всіма по черзі. Досі я їх не чіпав. Але тепер нарешті настане кінець усім Борчиним розбійникам.
Роня відчула, як до горла їй підступає лють.
— А якщо тоді настане кінець і всім Матісовим розбійникам? Ви подумали про це?
— І гадки не маю думати, — відповів Матіс, — бо такого не станеться.
— Ви там знаєте, — мовила Роня.
Вона підійшла до Зухвальця й сіла біля нього. Приклавши долоню йому до лоба, вона відчула, що в нього гарячка. Він розплющив очі, побачив Роню і кволо всміхнувся.
— Мене вони не вколошкають з першого разу, — насилу сказав він.
Роня взяла його за руку.
— Ні, Зухвальцю, тебе вони не вколошкають з першого разу.
Дівчина довго сиділа, не відпускаючи його руки. Вона не зронила ні сльозини. Але в душі у неї щось гірко плакало.
9
Три дні в Зухвальця була гарячка. Він марив і почував себе дуже погано. Та Ловіса знала безліч засобів від хвороб і, мов рідна мати, лікувала його зіллям та припарками. Четвертого дня, на подив усім, Зухвалець підвівся з постелі. Він ледве тримався на ногах, але загалом був уже здоровий. Стріла влучила йому в жилу на шиї, і все, чим Зухвальця лікували, дедалі стягувало її. Тому голова його ледь перекривилася в один бік, і це надавало йому сумовитого вигляду, хоч він був такий самий бадьорий і веселий, як досі. Всі розбійники раділи, що їхній товариш одужав, і навіть коли вони часом і прозивали його Перехнябою, як хотіли чогось від нього, то тільки жартома. І Зухвалець не брав цього до серця.
Брала це до серця лише Роня. Чвари між батьком і Боркою обтяжували їй життя. Вона сподівалася, що їхня ворожнеча поступово вичахне сама собою, а вийшло навпаки: обоє ще завзятіше почали нападати один на одного. Кожного ранку, коли Матіс та його розбійники вирушали з дому через Вовчу пастку, Роня тривожно думала, скільки з них повернеться без ран. Дівчина заспокоювалася аж тоді, коли вони збирались увечері навколо довгого столу. Але вранці її знов опановував неспокій, і якось вона запитала в батька:
— Чого ви і Борка гострите ножа один на одного?
— Запитай у Борки, — відповів Матіс. — Він перший пустив стрілу. Он хай тобі Зухвалець розкаже.
Тоді й Ловіса не витримала:
— Дитина розумніша за тебе, Матісе. Це може скінчитися тільки одним: проллється кров усім на біду. Що в цьому доброго?
Матіс сердився, коли дочка й дружина виступали проти нього.
— Що в цьому доброго? А те, що тепер ми нарешті викуримо Борку з фортеці, дурепи!
— То хіба конче треба проливати кров, поки всі загинуть? — запитала Роня. — Хіба немає іншого способу?
Матіс сердито глянув на неї. Нехай уже Ловіса сперечається з ним. Але щоб і дочка була не на його боці! Цього вже він не міг стерпіти.
— То знайди інший спосіб, коли ти така мудра! Викури Борку з фортеці! Тоді нехай собі спокійно вилежується в лісі, мов паршивий лис. І його злодійкуваті собаки також. Я їх не чіпатиму. — Матіс на хвилину задумався, потім промурмотів — Хоч коли я не вб'ю бодай самого Борку, розбійники називатимуть мене ганчіркою!
Роня зустрічалася з Бірком щодня. Це була її єдина втіха. Бо вона вже не могла безжурно втішатися весною, і Бірк також не міг.
— Ті два вперті розбійницькі ватажки, яким бракує клепки в голові, навіть весну нам зіпсували, — сказав він.
Прикро, що її батько — розбійницький ватажок, якому бракує клепки в голові, думала Роня. Її Матіс, її дуб серед лісу, її опора. Чому в неї з'явилося таке почуття, що їй треба хилитись до Бірка, коли вона чимось пригнічена?
— Якби ти не був моїм братом, — мовила вона, — то я не знаю, чи…
Вони сиділи над озером, навколо них буяла розкішна весна, а вони її майже не помічали.
— Якби ти не був моїм братом, то я, мабуть, не журилася б тим, що Матіс хоче знищити Борку. — Роня глянула на Бірка й засміялася. — Виходить, це ти винен, що я журюся.
— Я не хочу, щоб ти журилася, — відповів Бірк. — Але й мені тяжко.
Діти довго сиділи, відчуваючи на серці тягар. Але той тягар вони несли разом, і це їх підтримувало. Хоч усе-таки їм було не легко.
— Тривожно на серці, коли не знаєш, хто ввечері вернеться живий, а кого вже немає, — сказала Роня.
— Хоч досі ще всі живі, — озвався Бірк. — Але це тільки тому, що в лісі почала нишпорити сторожа. Матіс і Борка просто не мають часу вбивати один одного. Їм досить того, що треба уникати сторожі.
— Це правда, і добре, що так сталося.
Бірк засміявся.
— Хто б подумав, що сторожа може бути чимось корисна!
— А однаково на серці тривожно, — мовила Роня. — І ніколи ми з тобою не спекаємося цієї тривоги.
Вони пішли від озера й побачили диких коней, що паслися на галявині. Громило й Скажений також були серед табуна. Бірк свиснув їм. Коники підвели голови, і в їхніх очах наче блиснула якась згадка. Потім вони знов заходилися скубти траву. Видно було, що в появі дітей вони не побачили нічого особливого.
— Ви підступні й лихі, — сказав Бірк, — хоч і прикидаєтесь тепер такими невинними.
Роня хотіла додому. Через двох упертих розбійницьких ватажків вона не могла довше спокійно гуляти в лісі.
Сьогодні, як щодня, вони з Бірком розлучилися, не доходячи до Вовчої пастки, далеко від стежок, якими ходили розбійники. Вони знали, кудою звичайно їздив Матіс і де були Борчині шляхи. А однаково боялися, що хтось випадково побачить їх разом.
Роня пустила Бірка попереду.
— До завтра, — сказав він і побіг.
Роня трохи постояла й подивилася на лисенят. На них приємно було дивитися. Вони підстрибували, гралися, перекидались одне через одне. Але Роні з того було мало радості. Вона сумно питала себе подумки, чи ще буде колись так, як було. Мабуть, вона вже ніколи не тішитиметься своїм лісом так, як тішилась раніше.
Нарешті вона подалась додому і коли дійшла до Вовчої пастки, то побачила там Такала і Плескатого, що стояли на чатах. Вони здавались якимись веселішими.
— Іди швидше додому, побачиш, що там сталося, — сказав Такало.
Роня зацікавилася.
— Мабуть, щось приємне, по вас видно.
— Уяви собі, що приємне, — захихотів Плескатий. — Сама побачиш.
Роня чимдуж побігла до фортеці. Далебі, їй треба було чогось приємного.
Скоро вона опинилася перед зачиненими дверима кам'яної зали й почула всередині батьків сміх. І той гучний розкотистий сміх зігрів дівчину й розвіяв її тривогу. Зараз вона дізнається, чого батько так сміється.
Роня нетерпляче зайшла до зали. Побачивши дочку, Матіс відразу кинувся до неї, схопив її на руки, підняв угору й шалено, як завжди, закружляв із нею по залі.
— Доню моя, — крикнув він, — ти правду казала! Вже не треба буде проливати кров! Тепер Борка не встигне вранці й пукнути, як вилетить до бісової матері з фортеці, будь певна!
— Як це так? — запитала Роня.
Матіс показав пальцем у куток:
— Глянь он туди! Глянь, кого я щойно спіймав своїми руками!
У залі було повно схвильованих розбійників, які метушилися й галасували, тому Роня спершу не побачила, що саме їй показував батько.
— Розумієш, доню, тепер мені досить буде сказати Борці: "Будеш огинатися чи негайно вшиєшся? Хочеш отримати назад своє гадюченя чи не хочеш?"
І тоді Роня побачила Бірка. Він лежав далеко в кутку із зв'язаними руками й ногами, з розбитим лобом, і в очах у нього малювався розпач. Навколо хлопця стрибали розбійники, регочучи й галасуючи:
— Гей, малий Боркасоне, коли ти вернешся додому, до свого батечка?
Роня зойкнула, і з люті в неї закапали рясні сльози.
— Не можна цього робити! — крикнула вона й почала гамселити Матіса кулаками по чім попало. — Ви нелюд! Не можна цього робити!
Матіс пустив дочку, наче мішок.