Ану спробуй ще раз!
Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.
— А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати, — сказав Карлсон. — Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.
— Як пожартувати? — спитав Малий.
— Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі жартун?
Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.
Плач долинав з вікна найближчої мансарди — такий жалібний і самітний.
— Бідне дитя! — сказав Малий. — Йому, певне, болить животик.
— Ми зараз йому поможемо, — мовив Карлсон. — Ходімо!
Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.
— Дуже занедбана дитина, — сказав він. — Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.
Немовля заплакало ще жалібніше.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон і перевалився через вікно. — Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.
Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини?
Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він підійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.
— Люлі-люлі-лю, — жартівливо проказав він.
Потім обернувся до Малого й пояснив:
— Так завжди заспокоюють маленьких дітей, коли вони плачуть.
З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.
— Люлі-люлі-лю! — знову сказав Карлсон і додав: — А ще з дітьми ось як треба робити.
Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.
Карлсон дуже запишався.
— Забавити дитину — невелика штука, — сказав він. — Найкраща в світі нянька…
Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.
— Люлі-люлі-лю! — сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля вгору. — Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!
Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.
— Дай, я візьму її, — сказав він.
Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив маму й тата подарувати йому маленьку сестричку, коли вже вони нізащо не хочуть купити йому собаку.
Він узяв від Карлсона згорточок і ніжно притулив його до себе.
— Не плач, люба моя, — сказав він. — Ти ж така гарненька.
Дитина замовкла й подивилась на Малого блискучими поважними оченятами.
Потім знов засміялась беззубим ротиком і щось тихенько залебеділа.
— Це моє "люлі-люлі-лю" так помогло, — сказав Карлсон. — "Люлі-люлі-лю" завжди помагає, я вже тисячу разів пересвідчився в цьому.
— Цікаво, як вона зветься, — сказав Малий і легенько провів пальцем по ніжній щічці немовляти.
— Гуль-Фія, — заявив Карлсон, — дівчатка найчастіше мають таке наймення.
Малий ніколи не чув, щоб якась дівчинка звалась "Гуль-Фія", проте він подумав, що вже хто-хто, а найкраща в світі нянька знає, як звичайно називають дівчаток.
— Гуль-Фіє, серденько, ти, певне, голодна, — сказав Малий, бо Гуль-Фія намагалася схопити губами його пальця.
— Якщо Гуль-Фія голодна, то ось тут є ковбаса й картопля, — мовив Карлсон, зазирнувши до кухонної шафки. — Жодна дитина не помре з голоду, поки Карлсон має ковбасу й картоплю.
Але Малому здалося, що Гуль-Фія не буде їсти ковбасу й картоплю.
— Таких маленьких дітей годують молоком, — зауважив він.
— Ти гадаєш, що найкраща в світі нянька не знає, чим годують дітей, а чим ні? — спитав Карлсон. — Але якщо ти так наполягаєш, то я можу полетіти по корову! — Він сердито зиркнув на вікно й додав: — Хоч важко буде затягти корову крізь таке мізерне віконце.
Гуль-Фія марно ловила пальця Малого і жалібно пхикала. Вона, мабуть, таки справді була голодна.
Малий понишпорив у шафці, проте молока не знайшов: там тільки лежало на тарілці три холодні кружальця ковбаси.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон. — Я згадав, де є молоко. Я сам інколи сьорбаю там. Гей-гоп, Малий, я швидко повернуся!
Карлсон покрутив за ґудзика на животі, і не встиг Малий рота розтулити, як він шугнув у вікно.
Малий страшенно перелякався. А що буде, як Карлсон, за своєю звичкою, застряне на кілька годин? Або як повернуться мама й тато Гуль-Фії і застануть її на руках у Малого!
Проте він недовго хвилювався: цього разу Карлсон не забарився. Гордий, мов півень, він залетів у вікно, тримаючи в руці пляшечку, з якої годують немовлят.
— Де ти дістав її? — здивувався Малий.
— Там, де завжди беру молоко, — відповів Карлсон. — На одному балконі в Естермальме.
— Ти що, поцупив пляшечку? — спитав Малий, зовсім переляканий.
— Ні, позичив, — відповів Карлсон.
— Позичив? Коли ж ти гадаєш віддати її?
— Ніколи!
Малий пильно подивився на Карлсона, але той лиш махнув рукою:
— Дурниці, не варто й згадувати. Якась там нещасна пляшечка молока. Там є одна родина, що має трійнята, і на балконі в них у відрах із кригою повно-повнісінько пляшечок з молоком. Вони будуть тільки раді, що я позичив трошки молока для Гуль-Фії.
Гуль-Фія простягла рученята до пляшечки й нетерпляче зацмокала губами.
— Я зараз трошки підігрію молоко, — сказав Малий і передав дитину Карлсонові.
Поки він на плитці підігрівав пляшечку, Карлсон знов заходився вигукувати своє "люлі-люлі-лю" і підкидати немовля до стелі.
Через деякий час Гуль-Фія лежала вже в своєму ліжечку й міцно спала. Вона наїлася і була задоволена.
Малий упадав біля неї, Карлсон лоскотав її пальцем і кричав "люлі-люлі-лю", але Гуль-Фія все одно заснула, бо добре наїлася і була стомлена.
— А тепер, перше ніж піти звідси, ми трошки пожартуємо, — сказав Карлсон.
Він підійшов до шафки й дістав з тарілки ковбасу. Малий витріщив на нього очі.
— Ось побачиш, що я втну. — Карлсон почепив кружальце ковбаси на клямку кухонних дверей.
— Номер перший, — заявив він і задоволено кивнув головою.
Потім Карлсон підбіг до шафки. На ній стояв гарний білий порцеляновий голуб. Малий не встиг і слова вимовити, як Карлсон тицьнув у дзьоб голубові кружальце ковбаси.
— Номер другий, — мовив Карлсон. — А номер третій дістане Гуль-Фія.
Він настромив останнє кружальце на шпичку і засунув її в кулачок сонній Гуль-Фії. Це справді було смішно.
Здавалося, що Гуль-Фія сама пішла, взяла собі кружальце ковбаси і з ним заснула. Проте Малий про всяк випадок сказав:
— Будь ласка, не роби цього!
— Спокійно, тільки спокійно! — відповів Карлсон. — Це назавжди відучить її маму й тата вештатися десь вечорами.
— Чому?
— Дитину, що сама встає і бере собі ковбасу, вони не наважаться більше лишити без нікого. Бо хтозна, що вона захоче взяти наступного разу. Може, татове пиво?
І Карлсон ще раз подивився, чи міцно тримає ковбасу маленька Гуль-Фія.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав він. — Я знаю, що роблю. Адже я найкраща в світі нянька.
Раптом Малий почув, що хтось піднімається сходами, і дуже злякався.
— Вони йдуть! — прошепотів він.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон, і вони обидва кинулись до вікна.
У шпарку вже встромили ключа. Малий подумав, що все пропало. Але, на щастя, він таки встиг перелізти через підвіконня.
За мить двері відчинились, і жіночий голос сказав:
— А маленька Сусана, люба мамина донька, спить собі та й спить!
— Еге ж, справді спить собі й спить, — озвався чоловічий голос.
Але потім почувся крик. Малий збагнув, що це мама й тато Гуль-Фії побачили у неї в руці ковбасу.
Малий не чекав, що буде далі, а кинувся доганяти найкращу в світі няньку — вона, зачувши голоси, швидко сховалася за димарем.
— Хочеш побачити волоцюг? — спитав Карлсон Малого, коли вони трохи відсапались. — Я маю тут в одній мансарді двох першокласних волоцюг.
Карлсон говорив так, ніби то були його власні волоцюги. Малий, звичайно, знав, що вони не його, та все одно захотів побачити їх.
З вікна мансарди, де мешкали волоцюги, долинав галас і сміх.
— О, та в них весело! — сказав Карлсон. — Ходімо побачимо, чого вони так радіють.
Вони побралися вздовж ринви до мансарди, і Карлсон зазирнув досередини. Вікно було завішене фіранками, але в одному місці лишилася шпарка, і в неї видно було кімнату.
— У волоцюг гості, — прошепотів Карлсон.
Малий і собі зазирнув у шпарку. В кімнаті сиділо два жевжики, що справді скидалися на волоцюг, і з ними приємний, скромний хлопець, такий на вигляд, немов він прибув з того села, де мешкала бабуся Малого.
— Знаєш, що я думаю? — прошепотів Карлсон. — Я думаю, що волоцюги самі хочуть із когось пожартувати. Але зась, ми їм не дамо!
Він ще раз зазирнув усередину.
— Присягаюся, що вони лаштуються утнути щось тому бідоласі з червоною краваткою!
Волоцюги та хлопець з червоною краваткою сиділи за невеличким столиком біля самого вікна. Вони їли й пили. Коли-не-коли волоцюги ласкаво поплескували свого гостя по плечу й примовляли:
— Ми такі раді, що зустріли тебе, любий Оскаре!
— Я теж радий, — казав Оскар. — Коли вперше приїжджаєш до міста, як оце я, то так хочеться знайти добрих друзів, вірних і надійних. А то не знаєш, куди поткнутися. Або ще натрапиш на якихось негідників.
Волоцюги кивали головами.
— Так, так, негідникам легко попасти в руки, — сказав один із волоцюг, на ім'я Рулле. — Це велике щастя, що ти зустрів Філле й мене!
— Еге ж, якби ти не трапив на Рулле й на мене, тобі справді довелося б скрутно. А тепер їж, пий і почувай себе як дома, — сказав той, що його звали Філле, і знову поплескав Оскара по плечу.
Але те, що Філле зробив потім, страх як здивувало Малого: він, ніби випадково, засунув руку до задньої кишені Оскарових штанів, витяг звідти гаманця і обережно сховав його в задню кишеню своїх власних штанів. А Оскар нічого не помітив. Може, тому, що саме тієї миті Рулле гаряче обіймав його. Та коли Рулле одвів руку, в ній виявився Оскарів годинник. Рулле теж сховав його в задню кишеню своїх штанів. А Оскар нічого не помітив.
І тоді Карлсон, що живе на даху, обережно просунув свою пухку руку в шпарку між фіранками і витяг Оскарового гаманця з кишені Філле.