Малого туди не пустили. Він чув, як брат і сестра сміялися та шелестіли папером за дверима, і аж лопав з цікавості.
За деякий час вони вийшли, і Бетан, сміючись, вручила йому пакунок. Малий дуже зрадів і хотів зразу розірвати обгортку, але Боссе сказав:
— Спершу прочитай вірша на пакунку.
Вони написали вірша великими друкованими літерами, щоб Малому було легко читати.
Ось що він прочитав:
Кожну днину, повсякчас
Ти канючив пса у нас.
Тож сестричка й братик — ах! —
Хоч набігалися страх,
А купили тобі пса.
Це не песик, а краса!
Оксамитовий, пухкий,
І ласкавий, і м'який,
Не попросить їсти й пити,
Буде він тебе любити.
Малий стояв, мов укопаний, і не казав ні слова.
— Ну, а тепер розв'яжи пакунок, — мовив Боссе.
Та Малий кинув пакунок на підлогу, і з очей йому бризнули сльози.
— Чого ж ти, Малий, що з тобою? — спитала Бетан.
— Не плач, Малий, не треба! — засмучено сказав Боссе.
Бетан обняла його.
— Пробач нам! Ми тільки хотіли пожартувати, розумієш?
Малий рвучко випручався від неї. Обличчя в нього було мокре від сліз.
— Ви ж знали, — схлипнув він, — ви ж знали, що я хотів живого собаку! А ви ще й дратуєте мене…
Він побіг до своєї кімнати і впав на ліжко. Боссе і Бетан кинулись за ним. Прибігла й мама. Проте Малий не слухав, що вони йому казали, — він аж тіпався з плачу.
Тепер іменини були зіпсовані. А він же хотів цілий день бути веселим, навіть коли й не дістане собаки. Але одержати в подарунок, ніби на сміх, оксамитового песика… Згадуючи про це, Малий знову починав ридати і ще глибше ховав обличчя в подушку.
Мама, Боссе й Бетан стояли навколо ліжка Малого. Вони теж були зажурені.
— Треба зателефонувати татові й попросити, щоб він прийшов з роботи трохи раніше, — сказала мама.
Малий плакав… Що з того, що тато прийде додому? Все тепер здавалося Малому безнадійно смутним. Іменини зіпсовані, і нічим уже не зарадиш.
Він чув, як мама пішла телефонувати, але плакав далі. Чув, як через годину прийшов додому тато, але не перестав плакати. Він більше ніколи не буде веселий. Найкраще було б тепер умерти, і тоді Боссе й Бетан залишили б собі оксамитового песика, щоб той їм завжди нагадував, яку кривду вони заподіяли своєму маленькому братикові на його іменини, коли він був ще живий…
Та ось усі знов зібралися коло його ліжка — і тато, і мама, і Боссе, і Бетан. Проте Малий ще глибше занурив обличчя в подушку.
— Слухай, Малий, там біля дверей на тебе хтось чекає, — сказав тато.
Малий не озвався.
Тато поторсав його за плече.
— Чуєш, на тебе в сінях чекає один приятель!
— То Гунілла або ж Крістер, — неприязно промурмотів Малий.
— Ні, цього разу приятеля звуть Бімбо! — сказала мама.
— Я не знаю ніякого Бімбо! — промурмотів Малий ще неприязніше.
— Ти його справді не знаєш, — сказала мама. — Але він дуже хоче познайомитися з тобою.
Тієї миті в сінях тоненько заскавчало цуценя.
Малий напружив м'язи і вчепився в подушку. Ні, це йому уявляється.
Коли цуценя заскавчало ще раз, Малий аж підскочив на ліжку.
— То пес? — спитав він. — Справжній живий пес?
Тоді Боссе кинувся до сіней і за мить повернувся, несучи на руках — о, мабуть, це все тільки сон! — маленьку таксу.
— Це мій живий песик? — прошепотів Малий.
В очах йому ще й досі блищали сльози. Він простяг руки до Бімбо. Здавалося, Малий боїться, що цуценя може кожної миті зникнути, як марево.
Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йому обличчя, скавчало й гавкало, обнюхувало йому вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий!
— Тепер ти радий, Малий? — запитав тато.
Малий тільки зітхнув. Як можна таке питати! Він був такий щасливий, що йому аж защеміло десь усередині — чи то в душі, чи в животі. А може, так завжди буває, коли ти по-справжньому щасливий?
— А той оксамитовий песик буде іграшкою для Бімбо. Добре, Малий? — спитала Бетан. — Ми й гадки не мали тебе дратувати… так жорстоко, — додала вона.
Малий усе забув. Крім того, він не дуже дослухався до її слів, бо саме розмовляв з Бімбо.
— Бімбо, любий Бімбо, ти — мій собака!
Потім він сказав мамі:
— Мені здається, що Бімбо куди кращий за Альберга. Адже такси — найкращі в світі собаки.
Та ось Малий згадав, що скоро мають прийти Гунілла й Крістер.
О, він навіть не уявляв собі, скільки радощів дасть йому цей день. Подумати тільки, адже Гунілла й Крістер зараз побачать, що він має собаку, цього разу справді свого власного собаку, та ще й такого гарного, найкращого в світі!
Але раптом він занепокоївся:
— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатиму до бабусі?
— Авжеж. Ти повезеш його ось у цьому кошику, — відповіла мама й показала на маленького кошика, що його Боссе приніс із сіней разом з цуценям.
— Добре, — зрадів Малий.
Пролунав дзвінок. Це прийшли Гунілла й Крістер. Малий кинувся їм назустріч і закричав:
— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!
— Гляньте, який чудовий! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: — Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й від мене.
І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й закричала:
— О, який же він гарненький!
Малому було приємно слухати такі слова.
— Майже такий гарний, як Йофа, — мовив Крістер.
— Навіть кращий, — сказала Гунілла. — І куди кращий за Альберга.
— Еге ж, за Альберга кращий, — погодився Крістер.
Малий подумав, що і Гунілла й Крістер чудові приятелі. І він запросив їх до іменинного столу.
Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний торт з вісьмома свічечками.
Потім вона принесла з кухні великий глечик гарячого шоколаду й почала наливати його в чашки.
— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав її Малий.
Мама похитала головою.
— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий, я майже певна, що він сьогодні не прийде. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо.
Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшов на його свято.
Гунілла й Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їх бутербродами. Малий поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.
Потім мама вийшла, залишивши дітей самих.
Боссе просунув носа в двері й гукнув:
— Не з'їжте весь торт, залиште й нам з Бетан покуштувати!
— Добре, залишимо по шматочку, — пообіцяв Малий. — Хоч це й несправедливо: адже ви стільки з'їли іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.
— Тільки гляди, щоб мені залишив великий шматок! — додав Боссе й зачинив двері.
Тієї ж миті за вікном почулося гудіння, і до кімнати влетів Карлсон.
— Ви вже сіли до столу? — закричав він. — Мабуть, уже все поїли?
Малий заспокоїв його; мовляв, є ще всього доволі.
— От і добре, — мовив Карлсон.
— А хіба ти не привітаєш Малого з днем народження? — здивувалася Гунілла.
— Ага, вітаю, — сказав Карлсон. — Де мені сісти?
Мама так і не поставила для Карлсона чашки.
Коли він помітив це, то відкопилив спідню губу й насупився.
— Я не граюся, це несправедливо. Чому мені не поставили чашки?
Малий квапливо віддав йому свою чашку, а сам тихенько пробрався до кухні й приніс собі іншу.
— Мені подарували собаку, Карлсоне, — сказав він, повернувшись до кімнати. — Ось він лежить. Його звуть Бімбо.
І Малий показав на Бімбо, що спав у кошику.
— Що ж, дуже приємно, — сказав Карлсон. — Подай мені той бутерброд… і отой… і ще отой! О, я й забув! — раптом вигукнув він. — Я також приніс тобі подарунок, найкращий у світі подарунок.
Він витяг з кишені штанів свищика й подав Малому.
— Тепер ти зможеш свистіти своєму Бімбо, — сказав він. — Я завжди свищу своїм собакам, хоч мої собаки звуться Альбергами і вміють літати.
— Усі собаки звуться Альбергами? — спитав Крістер.
— Еге ж, уся тисяча, — відповів Карлсон. — А може, час уже братися до торта?
— Дякую, любий, дорогий Карлсоне, за свищик, — сказав Малий. — Мені буде дуже приємно свистіти Бімбо!
— Пам'ятай, що часом я позичатиму в тебе свищика, може, навіть дуже часто, — сказав Карлсон і раптом занепокоєно спитав: — До речі, ти не одержав у подарунок ніяких цукерків?
— Звичайно, одержав. Від Гунілли й Крістера.
— Їх відразу треба віддати на благодійну справу, — сказав Карлсон і засунув пакуночок собі до кишені. Потім знову узявся до бутербродів.
Гуніллі, Крістерові й Малому теж довелося поспішати, щоб не лишитися голодними. На щастя, мама приготувала всього дуже багато.
Тим часом у вітальні зібралися мама, тато, Боссе й Бетан.
— Чуєте, як тихо сидять діти? — сказала мама. — Я дуже рада, що Малий нарешті дістав собаку. З ним, звісно, буде багато мороки, але що вдієш!
Тієї миті з кімнати Малого долинув сміх і розмова. І тоді мама запропонувала:
— Ходімо подивимось на них. Вони такі симпатичні дітлахи.
— Ходімо, справді ходімо! — підхопила Бетан.
І ось вони всі — мама, тато, Боссе й Бетан — пішли подивитися, як Малий святкує свої іменини.
Двері відчинив тато, але перша зойкнула мама, бо вона перша побачила невеличкого чоловічка, що сидів за столом побіч Малого.
— Я зараз зомлію, — сказала мама.
Тато, Боссе і Бетан тільки мовчки дивилися на чоловічка.
— Бачите, мамо, Карлсон усе-таки прийшов, — весело сказав Малий. — О, які в мене чудові іменини!
Товстий чоловічок витер крем з уст пухкою ручкою і так: завзято почав махати нею татові, мамі, Боссе й Бетан, що крем полетів аж на стіну.
— Гей-гоп! — гукнув він. — Досі ви ще не мали честі познайомитися зі мною. Мене звати Карлсон, що живе на даху… Гей, Гунілло, знай міру, я теж хочу торта!
І Карлсон схопив за руку Гуніллу, що саме брала собі шматочок торта, і змусив її покласти його назад.
— Ніколи ще не бачив такого ненажерливого дівчиська! — сказав він і поклав собі на тарілку великий шматок. — Найкращий у світі поїдач тортів — це Карлсон, що живе на даху, — додав він і весело засміявся.
— Нам ліпше піти звідси, — прошепотіла мама.
— Еге ж, ліпше не заважайте мені, — сказав Карлсон.
— Обіцяй мені одну річ, — звернувся тато до мами, коли вони опинилися за дверима. — Обіцяйте мені всі — і ти, Боссе, і ти, Бетан. Обіцяйте нікому не розказувати про те, що ви тут бачили, нікому!
— Чому, тату? — здивувався Боссе.
— Бо нам ніхто не повірить, — сказав тато. — А як і повірить, то потім ціле життя не матимем спокою.
І тато, і мама, Боссе й Бетан пообіцяли одне одному, що ніколи нікому не розкажуть про те, якого собі Малий знайшов дивного приятеля.
Вони дотримали слова.
Ніхто від них не почув нічого про Карлсона, що живе на даху.