Оце вже буде важче, ха-ха-ха!
Карлсон звернувся до цуценяти:
— Хіба тобі важко говорити, Альбергу?
— Ні, — відповів Альберг. — Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку.
Малий, Гунілла й Крістер аж підскочили з подиву, бо й справді здавалося, що говорить Альберг. Проте Малий усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й добре, бо він хотів мати звичайного пса, а не такого, що вміє говорити.
— Любий Альбергу, — вів далі Карлсон, — може, ти розповіси своїм друзям… і Кірре теж, щось із свого собачого життя?
— Залюбки, — погодився Альберг.
І він почав оповідати, грайливо вистрибуючи навколо Карлсона.
— Якось увечері я був у кіно.
— Еге ж, ти був у кіно, — сказав і собі Карлсон.
— Так, і побіч мене на тій самій лаві сиділо дві блохи, — вів далі Альберг.
— Невже? — здивувався Карлсон.
— Так. І як ми після кіно вийшли на вулицю, одна блоха сказала другій: "Що ми будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемо на собаці?"
Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їм не показували. Лише Кірре був невдоволений.
— Скажи йому, нехай він спече булочку, — поглузував він.
— Ти спечеш булочку, Альбергу? — спитав Карлсон.
Альберг позіхнув і ліг на підлогу.
— Ні, не спечу, — відповів він.
— Ага, він таки не вміє пекти булочки! — зрадів Кірре.
— Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів, — пояснив Альберг.
Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.
— Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.
— Ти політаєш, Альбергу? — спитав Карлсон собаку.
Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:
— Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.
— Тоді ходи сюди, любий Альбергу, — сказав Карлсон і взяв цуценя на руки.
А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.
Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом.
Проте Малий злякано крикнув:
— Карлсоне, Карлсоне, вертайся назад із моїм собакою!
І Карлсон послухався. Він зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.
Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений вигляд: можна було подумати, що то його перший політ у житті.
— Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати, — мовив Карлсон. — А це тобі, — додав він і легенько штовхнув Кірре.
Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.
— Давай цукерок! — сказав той.
Кірре вийняв свій пакуночок і віддав його Карлсонові — але спершу таки встиг узяти з нього ще один цукерок.
— Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! — сказав Карлсон. Потім він занепокоєно оглянувся навколо. — А де коробка зі збором на благодійну справу? — спитав він.
Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й заходився рахувати цукерки.
— П'ятнадцять, — сказав він. — Якраз стане на вечерю! Гей-гоп, діти, я поспішаю додому вечеряти!
І Карлсон зник за вікном.
Діти почали розходитись. Гуніллі й Крістерові теж час було додому. Малий залишався з Альбергом, а йому саме цього й хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йому ніжні слова. Песик лизав його в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.
Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийнику в собаки, і розповіла, що її син знайшов маленького чорного пуделя.
Тим часом Малий стояв поруч неї з песиком на руках і водно шепотів:
— Любий, добрий боже, зроби так, що це був не їхній собака!
Та ба — виявилося, що песик таки їхній!
— Знаєш, синку, хто господар Бобі? — спитала мама, поклавши трубку. — Хлопчик, що зветься Стафан Альберг.
— Бобі? — здивувався Малий.
— Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій він прийде забрати Бобі.
Малий нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йому потемніло.
Він пригорнув цуценя і зашепотів йому на вухо так, щоб не чула мама:
— Любий Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій песик!
Проте о сьомій годині прийшов Стафан Альберг і забрав цуценя.
А Малий лежав на своєму ліжку й гірко плакав.
Карлсон приходить на іменини
Настало літо. Навчання в школі скінчилося, і Малий лаштувався їхати до бабусі. Але перед цим мала відбутись одна дуже важлива подія — Малому сповнялося вісім років. О, як довго він чекав на свої іменини! Чи не від самого того дня, коли йому минуло сім років.
Дивно, як багато часу минає між днями народження. Майже стільки, як між різдвяними святами!
Увечері напередодні іменин Малий мав розмову з Карлсоном.
— Завтра в мене день народження, — сказав Малий. — Прийдуть Гунілла й Крістер, і в моїй кімнаті для вас накриють стіл… — Малий замовк і спохмурнів. — Я б залюбки запросив і тебе, — додав він, — але ж…
Мама так сердилась на Карлсона, що дарма було й просити в неї дозволу.
Карлсон насупився, як ніколи, й заявив:
— Я не граюсь, як ти не запросиш мене. Я теж хочу повеселитися.
— Гаразд, гаразд, приходь, — квапливо сказав Малий.
Ні, хай буде, що буде, а він таки поговорить із мамою. Він не буде святкувати іменин без Карлсона.
— А чим нас пригощатимуть? — спитав Карлсон.
Він уже перестав супитися.
— Звісно, тортом, — відповів Малий. — Мені спечуть іменинний торт з вісьмома свічечками.
— Оце добре! — втішився Карлсон. — Слухай, знаєш, що мені спало на думку?
— А що? — спитав Малий.
— Попроси маму, нехай вона краще спече тобі замість одного торта з вісьмома свічечками вісім тортів з однією свічечкою.
Малий не думав, що мама на таке згодиться.
— А подарунки ти якісь дістанеш? — спитав Карлсон.
— Не знаю, — відповів Малий і зітхнув.
Він був певен, що однаково не одержить того, чого найбільше в світі бажає.
— Собаки мені, мабуть, довіку не подарують, — сказав він. — Але, звичайно, я матиму багато інших подарунків. Тому я вирішив бути веселий цілий день і зовсім не думати про пса.
— Крім того, ти маєш мене, — сказав Карлсон. — А я ж, сподіваюсь, трохи кращий за собаку!
Він схилив набік голову і глянув на Малого.
— Цікаво було б мені знати, які ти одержиш подарунки. Чи в тебе будуть цукерки? Якщо будуть, то, я гадаю, їх треба зразу віддати на благодійну справу.
— Добре, коли я дістану цукерки, то віддам їх тобі.
Малий залюбки зробив би для Карлсона все, особливо тепер, коли вони мали розлучитися.
— Карлсоне, післязавтра я на ціле літо їду до своєї бабусі, — сказав Малий.
Спочатку Карлсон посумнів, але потім поважно заявив:
— Я теж поїду до своєї бабусі. Вона набагато бабусіша за твою.
— А де твоя бабуся живе? — спитав Малий.
— У будинку, де ж іще? Чи ти, може, гадаєш, що в неї немає хати і вона цілу ніч бігає?
Більше вони не говорили ні про Карлсонову бабусю, ні про день народження Малого, бо було вже пізно і Малий мусив якнайшвидше лягати в ліжко, щоб не проспати своїх іменин.
Настав ранок. Малий, прокинувшись, лежав і чекав, що ось-ось відчиняться двері і всі зайдуть вітати його — з іменинним тортом і подарунками. Хвилини спливали страшенно довго. Малий уже не міг дочекатися. Йому аж млосно стало з нетерпіння.
Та ось у передпокої почулася хода і з-за дверей долинув спів: "На многі літа". Двері відчинились, і на порозі з'явилися всі — мама, тато, Боссе й Бетан.
Малий підвівся на ліжку, і очі в нього заблищали
— Вітаємо тебе, любий синку! — мовила мама.
— Вітаємо! — проказали всі.
І перед Малим поставили тацю. На ній був торт з вісьмома свічечками та інші подарунки.
Подарунків було багато — хоч, здається, менше, ніж він звичайно отримував на іменини. Тільки чотири пакуночки. Малий швидко порахував їх.
Але тато сказав:
— Може, ти вдень одержиш ще щось — не конче ж усі подарунки діставати вранці.
Малий дуже радів своїм чотирьом пакуночкам. У них виявились: коробка кольорових олівців, іграшковий пістолет, книжечка й нові сині штанці. Все йому страшенно сподобалось. Які вони гарні — і мама, і тато, і Боссе, і Бетан! Ніхто не має таких гарних батьків і таких уважних сестри та брата!
Малий кілька разів вистрілив із пістолета. Звук був чудовий. Вся родина сиділа на краю ліжка і слухала, як він стріляє. О, він дуже любив їх усіх!
— Подумати лише, минуло вже вісім років, відколи цей пуцьвірінок з'явився на світ! — сказав тато.
— Так, час збігає! — зітхнула мама. — А пам'ятаєш, який того дня був дощ у Стокгольмі?
— Мамо, то я народився тут, у Стокгольмі? — спитав Малий.
— Ну звичайно, в Стокгольмі, — відповіла мама.
— Але ж Боссе й Бетан народилися в Мальме?
— Так, у Мальме.
— А ви, тату, народилися в Гетеборзі? Ви якось мені казали…
— Авжеж, — відповів тато.
— А ви, мамо, де народилися?
— В Ескільтуні, — сказала мама.
Малий палко обняв її.
— Яке щастя, що ми всі зустрілися!
Всі з ним погодились.
Потім вони ще раз проспівали Малому "На многі літа", а Малий ще раз вистрілив з пістолета. І який був луск!
Протягом дня він ще не раз стріляв із пістолета, чекав на гостей і все згадував татові слова про те, що, може, вдень будуть іще якісь подарунки. На мить він повірив, що станеться диво — йому подарують собаку, але відразу ж зрозумів, що такого не може бути, і навіть вилаяв себе за дурні мрії. Адже він вирішив не думати сьогодні про собаку і бути веселим цілий день.
І Малий справді був веселий.
Зразу ж після обіду мама почала накривати стіл у його кімнаті. Вона прибрала стіл квітами і принесла три найкращі рожеві чашечки.
— Мамо, — сказав Малий, — треба чотири чашки.
— Навіщо чотири? — здивувалася мама.
Малий збентежився. Тепер він мусив признатися, що запросив на іменини й Карлсона, хоч мама, звичайно, не буде рада.
— Карлсон, що живе на даху, також прийде до мене, — сказав Малий і твердо подивився мамі в очі.
— Ох, — зітхнула мама. — Ну що ж, хай приходить. Адже сьогодні твої іменини.
Вона погладила Малого по русявій голівці.
— Скільки ще в тебе дитячих вигадок, Малий. Навіть не віриться, що тобі вже вісім років… Якого ж ти насправді віку?
— Я чоловік у розквіті сил, — поважно відповів Малий. — Достоту, як Карлсон!
Час повільно минав. Уже давно настало те "вдень", що про нього казав тато, але ніяких більше подарунків Малий не одержав.
Та врешті один він таки дістав.
Боссе й Бетан — у них ще не почалися канікули — повернулися зі школи і відразу ж зачинилися в кімнаті Боссе.