Всі три були втіленням жіночої величі. Вдова мала років понад сорок; її стан був іще стрункий. В її косах — принаймні при свічках — не видно було сивини, а зуби вражали білістю. Багато хто сказав би, що, як на її вік, вона прекрасно збереглася. І то, звісно, була правда. Але її манери й вираз обличчя виказували нестерпну зарозумілість і зневагу до всього. У неї був римський ніс та подвійне підборіддя, що переходило в шию; на всіх її рисах відбивалась огидна бундючність. Здавалося, навіть її підборіддя було якось неприродно задерте догори. Мала вона також холодні, жорстокі очі, що нагадували мені очі місіс Рід. А як вона вміла карбувати слова своїм низьким владним голосом! Червона оксамитова сукня й тюрбан з індійського шовку мали надати їй (мабуть, так вона гадала) справді царської величі.
Бланш і Мері були однакові на зріст і високі й рівні, як тополі. Мері для свого зросту була дуже вже худа, ну а постаті Бланш могла б позаздрити й богиня Діана. Я, звісно, розглядала її з особливою цікавістю. Насамперед я хотіла впевнитись, чи місіс Фейрфакс правильно її описала, по-друге, чи подібна вона до тієї мініатюри, яку я змалювала в уяві, а по-третє, — ніде правди діти! — чи така вже вона гарна, щоб бути до пари містерові Рочестеру.
І що б ви думали? Вона була точнісінько така, як її описала місіс Фейрфакс та як на моєму малюнкові. Стрункий стан, округлі плечі, ґраційна шия, темні очі й чорні кучері. А обличчя? Це було лице її матері, тільки й того, що молодше: те саме низьке чоло, та сама пихатість і зневага до всього. Щоправда, це була не материна понура пихатість: молода панна раз у раз сміялася. Та в цьому сміхові дзвеніли нотки іронії. Вираз іронії лежав і на її повних гордовитих губах. Кажуть, генії самовпевнені, однак я не можу сказати, чи міс Інґрем була генієм, але самовпевнена вона була, та ще й яка! Вона завела мову про ботаніку з тихою місіс Дент. Здавалося, що місіс Дент не вивчала цієї науки, хоч і дуже любила квіти, особливо польові. А міс Інґрем її вивчала й пихато-зневажливо закидала місіс Дент ботанічними термінами. Я одразу зрозуміла, що вона (як ото кажуть між школярами) "підштрикує" місіс Дент, тобто сміється з її неуцтва, її "підштрикування", може, було й дотепне, та аж ніяк не добродушне. Міс Інґрем сіла за рояль і блискуче заграла, а потім заспівала, і то чудово. Вона звернулася по-французькому до своєї матері й говорила добре, швидко й з правильною вимовою.
Мері з вигляду була ніжніша й відвертіша. Бланш була смаглява як іспанка, а Мері мала світлішу шкіру. І воднораз Мері була млява і якась ніби нежива, її обличчю бракувало виразу, а очам — блиску. Вона мало говорила й, сівши в крісло, так і застигла в ньому, наче статуя в ніші. Обидві сестри були в білосніжних сукнях. Чи визнавала я тепер, що містер Рочестер може зупинити свій вибір саме на міс Інґрем? Я не могла того сказати, бо не знала, які жінки йому подобаються. Коли він любить величних, то міс Бланш була сама велич. До того ж вона була обдарована й весела. Більшість чоловіків, видно, захоплюються нею, а що вона подобається містерові Рочестеру, то в цьому я вже мала нагоду впевнитися. Остання тінь сумнівів зникла, коли я побачила їх разом.
Не подумай, читачу, що Адель так ото й сиділа незворушно біля моїх ніг. Ні! Щойно зайшли дами, як вона встала їм назустріч, зробила низький реверанс і сказала:
— Добрий вечір, пані!
Міс Інґрем глузливо глянула на неї і вигукнула:
— А це що за лялька? Леді Лін зауважила:
— Мабуть, це вихованка містера Рочестера, маленька француженка, про яку він говорив.
Місіс Дент лагідно взяла її за руку й поцілувала. Емі й Луїза Ештон вигукнули разом:
— Яке любе дівчатко!
Вони покликали її на канапу. Сівши між ними, Адель без угаву гомоніла то по-французькому, то каліченою англійською мовою, прикувавши до себе увагу не тільки молодих панночок, а й місіс Ештон і леді Лін. Адель почувала себе на сьомому небі. Нарешті подали каву. Я сиділа в затінку, якщо він міг бути в цій сліпуче освітленій залі. Мене наполовину ховала віконна штора. Знову відсунули завісу, й зайшли чоловіки. Вони, як і дами, були дуже показні: всі в чорному, здебільшого високі, дехто з них молодий. Генрі й Фредерік Лін — дуже ґалантні чепуруни, полковник Дент — з гарною поставою справжнього військового. Містер Ештон, окружний суддя, був дуже поважний: сивий чуб, чорні брови та вуса надавали йому вигляду театрального "благородного батька". Лорд Інґрем, як і його сестри, був високий і гарний, хоч, як і Мері, млявий та апатичний на вигляд, так наче через свій високий зріст він втратив жвавість і навіть розум. А де ж містер Рочестер?
Він входить останній. Я не дивлюся на арку, проте бачу його. Я хочу зосередити свою увагу на дротиках і вічках гаманця, який я плету, хочу думати тільки про цю роботу й бачити тільки срібний бісер та шовкові нитки, що лежать у мене на колінах. Однак я виразно уявляю собі його постать і несамохіть згадую ту хвилину, коли востаннє бачила його, після того як стала йому в пригоді і він назвав це великою послугою; він тримав мою руку й очима, зверненими на мене, виказував палке серце, ущерть сповнене почувань, і частина їх належала мені! Які близькі були ми в ту хвилину! І що знов розділило нас тепер? Ми були чужі, між нами лежала прірва. Вона була така широка й глибока, що я й не сподівалась, щоб він підійшов і забалакав до мене. Тим-то я зовсім не здивувалася, коли він, не глянувши в мій бік, сів у іншому кінці зали й завів розмову з дамами.
І тільки коли я впевнилась, що вони полонили всю його увагу і що я можу непомітно дивитися на нього, я мимоволі уп'ялася в нього поглядом. Мої очі не слухалися мене — вони самі поверталися до нього. Я невідривне дивилася на нього й мала з цього велику радість — солодку й водночас болючу, щиру, як золото смертоносного
кинджала. її можна було порівняти з радістю нещасного в безводній пустелі, котрий хоч і знає, що криниця, до якої він доповз, отруєна, а все-таки п'є і п'є ту жадану вологу.
Правду каже прислів'я: "Не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий". Бліде, смагляве обличчя мого господаря, квадратне масивне чоло, кошлаті чорні брови, глибокі очі, суворі риси, тонкий рішучий рот — цей живий образ завзяття, волі й рішучості, — мало хто назвав би гарним. Однак для мене він був більше ніж гарний. Він полонив мене, підкорив собі мої почуття й панував над ними. Я не хотіла його любити: читач знає, з яким болем я викорінювала в своїй душі перші парості цього кохання. Та досить було мені подивитися на нього, як вони знову проросли й буйно зазеленіли! Не глянувши й оком на мене, він змушував любити себе.
Я порівнювала його з гістьми. Ґалантна ґрація Лінів, апатична елеґантність лорда Інґрема, військова постава полковника Ден-та, — чого вони були варті проти природної сили й духовної краси містера Рочестера? Я не бачила нічого привабливого ні в їхніх манерах, ні в них самих, хоч і розуміла, що більшість жінок назвала б їх чарівними, вродливими, показними, а містера Рочестера похмурим і негарним. Вони всміхалися, сміялись — і були мені байдужі. Свічки давали куди більше сяйва, ніж їхній усміх; дзенькіт дзвоника виказував більше, ніж їхній сміх. Та ось усміхався містер Рочестер: його суворі риси м'якшали, його очі ставали блискучі й ніжні, а їхні промені теплі й лагідні. Ось зараз він розмовляє з Луїзою та Емі Ештон. Я дивувалася, як можуть вони так холодно ставитися до його погляду — погляду, який здавався мені таким проникливим? Я гадала, що вони потуплять очі й зашаріються, і була рада, коли нічого такого не сталося. "Він для них не те, що для мене, — думала я, — для них він не ідеал. А для мене? А для мене — я певна цього — він ідеал. Мене вабить до нього, я розумію мову його поглядів і рухів. Дарма що багатство й родовитість роз'єднують нас, я маю щось у голові і серці, в крові й нервах, що споріднює нас. Як я могла кілька днів тому казати, що мене ніщо не єднає з ним, крім місячної платні? І як я могла змушувати себе думати про нього тільки як про свого господаря? Це ж наруга над природою! Він згуртував круг себе всі мої добрі, чесні й щирі почуття. Я знаю, я мушу приховувати їх, мушу вбити всяку надію й не повинна забувати, що він не може мене кохати. Бо, коли я кажу, що між нами багато спільного, то це не означає, що я можу так впливати на інших і так зачаровувати, як він. Я маю на увазі наші спільні смаки й уподобання. Отже, я повинна завжди повторювати, що ми розлучені навіки. І все-таки, поки я живу й думаю, я мушу його любити".
Подали каву. Тільки-но з'явилися чоловіки, дами защебетали, як пташки, розмова ставала дедалі веселіша і жвавіша. Полковник Дент і містер Ештон засперечалися про політику, а їхні жінки слухали. Дві шляхетні вдови — леді Лін і леді Інґрем — завели приємну розмову. Сер Джордж, якого я, до речі, забула описати — височенний й червонощокий сільський джентльмен — стоїть перед канапою, на якій вони сидять, з чашкою кави в руках і вряди-годи докидає слово. Містер Фредерік Лін сів позаду Мері Інґрем і показує їй альбом вишуканих ґравюр. Вона дивиться, всміхається, але говорить мало. Флегматичний довготелесий лорд Інґрем схрестив руки й сперся на спинку крісла, де сидить жвава Емі Ештон. Вона поглядає на нього й торохтить, як сорока. Він подобається їй більше, ніж містер Рочестер. Генрі Лін примостився на отоманці біля ніг Луїзи. Тут сидить і Адель. Він силкується говорити з нею по-французькому, а Луїза сміється-заливається з його помилок. А з ким у парі Бланш Інґрем? Вона стоїть біля столу, сама, ґраційно схилившись над альбомом. Видно, вона чекає, що хтось до неї підійде, а втім, ця не стане довго чекати. Вона сама вибере собі співрозмовника.
Містер Рочестер, відійшовши від Ештонів, стоїть коло каміна. Він, як і Бланш, без пари. Вона підходить до каміна з другого боку і стає проти нього.
— А я гадала, містере Рочестер, що ви не любите дітей.
— І таки не люблю.
— Що ж тоді змусило вас стати опікуном цієї лялечки (вона показала на Адель)? Де ви її вискіпали?
— Я її не вискіпав, її покинули на мої руки.
— Вам слід було б віддати її до школи.
— Я не міг собі цього дозволити: школи дуже дорогі.
— Хіба? Таж ви тримаєте для неї ґувернантку: я бачила тут з нею одну особу… вона вже пішла? Ой, ні, й досі тут — онде за шторою.