Кілька років тому він утратив старшого брата.
— Старшого брата?
— Так. Наш містер Рочестер не так давно володіє цим маєтком — всього дев'ять років.
— Дев'ять років — це вже тривалий час. Чи ж він так любив свого брата, що й досі по ньому горює?
— Та… мабуть, ні. Між ними завжди були якісь непорозуміння. Містер Роланд Рочестер повівся не зовсім справедливо з містером Едвардом і, мабуть, підбурив проти нього батька. Старий любив гроші і прагнув утримати родинну власність цілою: він не хотів ділити маєтку й водночас бажав, щоб містер Едвард був теж багатий, щоб не применшувати слави Рочестерів; щойно містер Едвард досяг повноліття, як старий затіяв одну справу, що спричинилася до великого зла. Старий містер Рочестер і містер Роланд, домовившись між собою, поставили містера Едварда у важке становище, яке, однак, давало тому багатство. Подробиць я й досі не знаю, проте його душа не витерпіла наготованих йому страждань. А він не вибачив їм: порвав із родиною і багато років блукав світом мов неприкаяний. Не пам'ятаю випадку, щоб він прожив у Торнфілді бодай цілих два тижні, відколи брат умер без заповіту і він став хазяїном маєтку. І не дивно, що він тікає зі старого дому.
— А чого він має з нього тікати?
— Мабуть, він здається йому дуже похмурим.
Відповідь була ухильна, — мені б хотілось, щоб місіс Фейрфакс висловлювалась ясніше, але вона або не могла, або ж не хотіла розводитися про муки містера Рочестера та їх причини. Казала, що вони й для неї самої таємниця і що вона тільки про дещо здогадується. Було очевидно, що вона хотіла припинити розмову на цю тему, і я покинула розпитувати її.
РОЗДІЛ XIV
Протягом кількох наступних днів я не часто бачила містера Рочестера. Ранками він був зайнятий, а після полудня його навідували джентльмени з Мілкота або з сусідніх маєтків і частенько лишались обідати. Коли нога вже дозволила йому сісти на коня, він багато їздив верхи, видно, робив візити у відповідь, бо звичайно повертався тільки пізно ввечері.
За цей час він навіть Адель рідко кликав до себе, а мої з ним стосунки обмежувались випадковими зустрічами в холі, на сходах або ж у коридорі, коли він часом проминав мене з байдужним гордовитим виглядом, лиш неуважно кивнувши або холодно глянувши, а іншим разом чемно вклонявся з приємною усмішкою. Я не ображалася за несталість його настрою, бо бачила, що не маю нічого спільного з цими перемінами. На це були зовсім інші, не пов'язані зі мною причини. Якось у нього зібралося на обід товариство, і він прислав по мою папку. Певна річ, щоб показати мої малюнки. Гості поїхали рано, — на якісь громадські збори в Мілкоті, як мені сказала місіс Фейрфакс, — а що вечір видався дощовий та холодний, містер Рочестер з ними не поїхав. Тільки-но вони відбули, як він подзвонив, звелівши мені з Аделлю зійти вниз. Я причесала й одягла дитину, сама ж тільки оглянула себе в дзеркалі, — я була вбрана, як квакерка, просто й скромно, і нічого не треба було змінювати, в тому числі й гладенько зачесаних кіс. Тож ми пішли вниз. Дорогою Адель цікавило одне: прибув чи не прибув урешті її petit coffre, його й досі не отримано — видно, щось десь переплутали. Цього разу її сподівання здійснилися: увійшовши до їдальні, ми побачили на столі картонну коробку. Вона впізнала її одразу, підбігла до столу й вигукнула:
— Ma boite! Ma boite!
— Так, нарешті ти діждалась своєї boote! Забирай її кудись у куток, о справжня дочко Парижа, і потроши собі на радість, — озвався низький і досить насмішкуватий голос містера Рочестера звідкись із глибини величезного крісла біля каміна. — І постарайся, — провадив він далі, — не турбувати мене подробицями цього анатомічного процесу, чи пак якимись там зауваженнями про стан нутрощів — роби свою операцію мовчки. Tienstoi tranquille, enfant; comprendstu?
Адель навряд чи й треба було попереджати, вона мерщій вилізла на канапу із своїм неоціненним скарбом і заходилась розв'язувати шнурочок, що тримав покришку. Відкривши коробку й піднявши кілька аркушиків тонкого срібного паперу, вона тільки й спромоглась вигукнути:
— Oh, Ciel! Que c'est beau!
І почала захоплено розглядати подарунки.
— А міс Ейр прийшла? — запитав далі хазяїн, підводячись у кріслі й оглядаючись на двері, де я й досі стояла.
— То ви он де! Ходіть сюди, сідайте, — із цими словами він підсунув до свого крісла ще одне. — Я, знаєте, не люблю дитячого базікання, — провадив він далі. — Я старий холостяк і не маю приємних спогадів, пов'язаних з їхнім лепетанням. Мені було б несила висидіти вечір tete-a-tete з оцим малим дівчиськом. Та не відсувайте крісла, міс Ейр, — сидіть там, де я його поставив, — я маю на увазі: будьте ласкаві. А горіла б вона — оця чемність! Я завжди про неї забуваю. Я так само не особливо люблю товариство простодушних бабусь. До речі, в мене теж є така бабуся, і наче не годилося б нехтувати нею: все ж таки вона Фейрфакс або ж принаймні була за Фейрфаксом, а кров, як то кажуть, густіша за воду.
Він подзвонив і звелів покликати місіс Фейрфакс; скоро та прийшла із своїм плетивом у кошичку.
— Доброго вечора, пані. Я послав по вас задля добродійної мети: бачте, я заборонив Аделі говорити зі мною про подарунки, а їй кортить похвалитися ними. Тож чи не будете ви такі ласкаві прислужитись їй за слухачку й співрозмовницю. Це буде неабияким виявом милосердя з вашого боку.
І справді, щойно Адель забачила місіс Фейрфакс, як підкликала її до себе на канапу і відразу наклала їй на коліна цілу гору дрібничок із порцеляни, слонової кістки та воску, які вона повиймала із своєї boite. Вона без угаву сипала пояснення і захоплені вигуки ламаною англійською мовою, скільки їй ставало слів.
— От я й зіграв роль привітного господаря, — мовив далі містер Рочестер, — дав своїм гостям змогу розважити одне одного. І тепер вільний робити те, що приємно особисто мені. Міс Ейр, посуньтесь з кріслом ще трохи вперед, а то сидите десь за мною. Я вас не бачу, хіба що поверну своє крісло, а мені так дуже зручно сидіти.
Я зробила, як мені велено, хоч воліла б зостатися в затінку, та містер Рочестер умів так віддавати накази, що мимоволі доводилось одразу їх виконувати.
Ми сиділи, як я вже казала, в їдальні. Люстра, що її засвідчено ще перед обідом, по-святковому ясно освітлювала кімнату; великий камін палахкотів червоним полум'ям, пишні й багаті пурпурові завіси затуляли високі вікна та ще вищу арку;
було тихо, якщо не зважати на приглушене щебетання Аделі (вона не насмілювалась розмовляти на повен голос) та стукіт зимового дощу об шибки, що чувся в перервах між розмовами.
Сидячи в оббитому одамашком кріслі, містер Рочестер видався мені іншим, ніж доти, —
не таким суворим і не таким похмурим. Його вуста усміхалися, очі блищали, можливо, від вина — я не була певна, хоч і вважала те дуже ймовірним. Одне слово, він був у своєму післяобідньому настрої, відвертіший, привітніший і поступливіший, ніж уранці, — тоді він звичайно бував холодний і незворушний. Щоправда, й тепер він мав досить похмурий вигляд, відкинувши свою велику голову на м'яку спинку крісла й звернувши до вогню своє ніби вирізьблене з граніту обличчя. До вогню були звернені і його очі. Вони в нього були таки дуже гарні: великі, чорні, мінливі в своїй глибині, звідки часом прозирало якесь, можливо й не ніжність, однак принаймні схоже на неї почуття.
Хвилини зо дві він не відривав очей від вогню, а я увесь цей час дивилася на нього, аж враз, рвучко обернувшись, він упіймав мій погляд, скерований на його обличчя.
— Ви, бачу, розглядаєте мене, міс Ейр, — спитав він. — Скажіть, я, на вашу думку, гарний?
Якби я трошки подумала, то відповіла б на це запитання якоюсь загальноприйнятою чемною фразою, та відповідь мимоволі злетіла мені з язика.
— Ні, сер!
— О! Слово честі, ви якась своєрідна особа, — мовив він. — Як подивитись, то ви ніби маленька черничка, чудна, спокійна, сувора й проста, коли ви отак сидите, згорнувши рученята на колінах і опустивши очі на килим (не рахуючи тих випадків, коли вони гостро дивляться мені в лице, як оце, скажімо, зараз), та коли хто поставить вам запитання або зробить зауваження, на яке треба щось сказати, то ви даєте відповідь, можливо, й не гостру, але доволі несподівану. То як мені вас розуміти?
— Я була аж надто відверта, сер, і прошу вибачення. Мені слід було сказати, що нелегко одразу відповісти на запитання про чиюсь зовнішність, що смаки різняться, що краса не має ваги і таке інше.
— Вам не слід би було так відповідати. Ти ба, краса не має ваги! Ви буцімто пом'якшуєте сказане, заспокоюєте мене, а тим часом пускаєте нову шпильку. Ні, ви кажіть прямо: яку ви в мені помітили ваду? Здається, в мене є руки й ноги, а лице звичайне, як і у всякого іншого чоловіка.
— Дозвольте мені взяти мої слова назад, містере Рочестер. Я не збиралась пускати шпильку, а бездумно бовкнула дурницю.
— Отож воно й є, і вам доведеться заплатити за неї. А тепер ганьте мене: вам що — не подобається мій лоб?
Він підняв зачесане набік чорне пасмо волосся, що спадало йому до брів, і показав мені високе чоло, під яким вгадувався неабиякий розум, проте його обличчю бракувало виразу доброти.
— Ну то як, панно? Я дурень?
— Аж ніяк, сер. Ви, певне, вважатимете мене невихованою, якщо я, замість
відповіді, запитаю вас: ви добра людина?
— Знову тієї ж! Іще одна шпилька! А ніби збирались погладити мене по голові. Бо я, бачте, сказав, що не люблю дітей і бабусь (про це слід говорити тихше!). Ні, юна леді, я не дуже добрий, проте в мене є сумління, — і він показав на лобі відповідні горбики, що, як кажуть, засвідчують цю прикмету; вони були досить примітні й надавали верхній частині його обличчя особливої виразності, — до того ж колись моє серце сповнювала примітивна ніжність — у ваші літа я був досить жалісливий хлопець, співчував сиротам, нещасним і голодним, та відтоді взялась за мене доля і добряче перемісила мене кулаками, мов те тісто, тож зараз я можу похвалитися тим, що я тугий і твердий, мов гумовий м'яч. Щоправда, в мені де-де глибоко всередині зостались якісь почування, до яких іще можна дістатись. Скажіть, можна мені ще на щось сподіватися?
— Сподіватись на що, сер?
— Та з ґумового м'яча знов обернутися на людину?
"Він сьогодні таки хильнув зайвого", — подумала я, не знаючи, що відповісти на його дивне запитання.