нині ж я вас жалію.
Я дав вам усе, що треба:
ложе землі, синю ковдру повітря…
Віддаляючись від вас,
я бачу вас чіткіше.
Досі, ваші душі вже мали б розростися безмірно,
натомість вони скніють,
малі балакучі цурпалки…
Я не шкодував для вас дарів:
блакиті весняних ранків,
часу, з яким ви не знали, що робити…
Та вам праглося більшого – ще одного дару,
відкладеного до часу іншого творіння.
Тож хай як ви сподівалися,
вам не жити в саду,
серед буяння рослин,
ваші життя – не колобіжні, як їхні:
ваші життя – це політ птаха,
що починається й завершується нерухомо,
що починається й завершується, як дуга,
що сягає від яблуні до берези.
Переклад Ірини Шувалової