Подається за виданням 1929 року, упорядник О. Єзерницька та Г. Салько.
До гарної залі пані Евеліни Крицької увійшла малесенька п'ятилітня дівчинка. Вона дрібно тупотіла своїми маленькими ніжками по слизькій підлозі, готова відповідно до обставин засміятися чи заплакати. Коралеві вустонька кривилися до плачу і тремтіли, великі сині очі світилися здивованням та цікавістю, а густе волосся вкривало гарне чоло гарячими відлисками темного золота.
Муляриха Янова вела її за ручку. І поруч із цією дужою кремезною молодицею, гарна крихіточка у своїм довгім аж до землі убраннячку нагадувала метелика зі згорнутими крильцятами.
За кілька кроків од порогу маленька затремтіла з перестраху і от-от мала заревти на весь голос, коли раптом тривога змінилася на вираз радости. Дівчинка силоміць видерла свою ручку з шерсткої муляришиної долоні, присіла на підлозі і, сміючись, надзвичайно ніжно почала кликати:
— Цюцю ! Цюцю !
Перша зустріч, така грізна спочатку, набрала цілком приязного характеру. Маленький пінчер*, що був кинувся на прибулих із завзятим верескливим гавкотом, став перед дитиною, що сиділа на підлозі, і вдивлявся в неї чорними розумними оченятами. Дівчатко занурило у його пишну сніжну шерсть свої маленькі червоні ручки.
Та зараз же над двома істотками, що знайомилися між собою, стала жінка років близько сорока, висока, чорнява, ще гарна, убрана чорно. Муляриха, схилившися вдвоє, цілувала її білі руки.
— Гелько! Чому ж ти вельможну пані не цілуєш у руку? Дивіться! З собакою бавиться! Не гнівайтеся на неї, вельможна пані! Воно ще таке дурненьке!
Та пані Евеліна й думки не мала гніватися. Навпаки, її чорні очі, повні вогню й ніжности, у захваті дивилися на дитяче личко, що Янова грубою рукою підвела вгору. Тепер сльози тремтіли в синіх Гелиних очах і вона обидвома руками вхопилася за муляришину спідницю.
— Робили ми, вельможна пані, для тієї дитини все, що могли, та проте, звичайно, у бідних людей ввічливосте не навчилася... Ось тепер тільки судилася доля сироті!
— Сирота! — зворушено промовила пані Евеліна і, схилившись над дитиною, мабуть, хотіла обіймити її. Проте раптом відсахнулася. Вираз жалю з'явився на її обличчі.
— О! Сердешна! Яке це вбрання! —скрикнула вона.— Суконька довга, аж до землі...
Засміялася.
— А сорочка яка шерстка, та й волосся... В неї чудове волосся, та хто ж такій дитині коси заплітає!.. Черевички які незграбні... і без панчішок...
Випросталася, торкнула пальцем срібний дзвоник, що на його довгий гострий звук Геля засміялася, а Янова широко розплющила очі.
— Панну Черницьку ! — коротко кинула льокаєві, що з'явився на дверях.
Миттю, швидкою ходою ввійшла тридцятилітня жінка, у чорнім вузькім убранні, висока, худа, з темною зів'ялою шкірою, 3 чорним волоссям. Од порогу її моторні очі охопили похмурим поглядом муляриху й дитину, що вона привела; проте коли прислужниця підійшла на кілька кроків до своєї пані, на її обличчі виявлявся найкращий настрій, а на вузьких поморщених устах з'явилася покірна лагідна усмішка. Пані Евеліна, дуже оживлена, звернулася до неї.
— Моя Чернисю, бачиш, це та дитина, за яку я тобі вчора казала. Тільки приглянься! Що за риси... яка ніжна шкірка ... а очі... волосся ... Якби трошечки поповнішала та порожевіла, то другому Рафаелеві** могла би бути за модель для янгола... Та ще й сирота! Знаєш, якось випадково я на неї натрапила у цих добрих людей ... у такій убогій хатинці... вогкій, темній ... Засяяла там мені перед очима, як перлина на смітнику... Проте, моя Чернисю, треба її скупати, вичесати, вдягнути... Будь ласка, за годину, а щонайдалі за дві, щоб мені ця дитина зовсім інший вигляд мала...
Черницька дуже мило посміхнулася, наче у захваті склала руки на грудях і, підтверджуючи все, що казала їй пані, швидко хитала головою. Пані Евеліна була в чудовім настрої. Чудовий настрій з'явився також і у прислужниці, дарма що ввійшла сумна та похмура. Як перше Гелька перед собачкою, так вона тепер перед Гелькою присіла на землю і, шепеляв'ячи по-дитячому, почала до неї щебетати. Потім із великим трудом, але не показуючи, що то їй важко, обхопила Гелю своїми сухими жилавими руками, піднесла її над землею, пригорнула до грудей і, вкриваючи її личко голосними поцілунками, винесла з кімнати.
Пані Евеліна, ледве втримуючися від сліз зворушення, ще якийсь час балакала з Яновою, а та, побачивши таку велику добрість пані до дівчинки, насмілилася і також зворушена, плакала, оповідаючи вдруге Гелину історію. Гелька залишилася сиротою по смерті родича Янової, також муляра, що впав з рештування і забився на смерть; незабаром і жінка його, а Гельчина мати, померла з холери. Сирітка, без батька й неньки ! Обидві жінки, вдова багатого пана й мулярова дружина до сліз розчулилися від того слова. Пані Евеліна дуже вихваляла милосердя Янової та її чоловіка, що притулили в себе цю бідну й таку гарну дитинку. Янова, вихваляючи добрість та милосердя пані Евеліни, що брала цю дитину під свою опіку, мало не до крови натерла рукавом жупана свої й без того червоні лиця. Кінчилося тим, що Янова хотіла вже стати навколішки перед пані Евеліною, та пані втримала її й просила взяти кілька карбованців своїм дітям на цукерки. Тоді Янова крізь сльози щиро й весело зареготалася:
— Дам я їм цукерків!—закричала вона, — хіба вони панські діти, щоби цукерками живитися! Вже як вельможна пані така добра, то я за ці гроші справлю Віцекові чобітки, а Марильці та Касі хустинки на голови...
Нарешті попрощалися. Янова, вертаючись до своєї хати, разів двадцять затримувалася на вулиці, слав'ячи перед двадцятьма зустрінутими знайомими добрість та щире серце пані Евеліни Крицької. А пані Евеліна, коли Янова пішла, сіла на канапу і сперла своє чоло, обвіяне сумною й приємною задумою, на білу руку. Про що думала? Мабуть, про те, що на її похмурому холодному шляху життя засяяв теплий та ясний сонячний промінь...
Тим променем мала бути від цього часу ця гарна сирітка, вчора випадково знайдена, а сьогодні взята за дочку... Ох, як вона любитиме цю дівчинку! Чує це з прискореного дихання своїх грудей, з хвилі життя та молодости, що, здається, раптом наповнила її всю істоту й аж підіймала серце. Уже їй так порожньо й нудно було на світі, почувала себе такою самотною, такий смертельний холод її охоплював. Аби тільки Черницька швидше цю дитину почистила й убрала...
Панину задуму перервали дві кудлаті лапки, що, спинаючись на її коліна, плуталися у мережеві вбрання, а гострими пазурчиками досягали її руки. Очутившись, пані здригнулася і сердито відкинула від себе настирливого цуцика, а він той її гнів узяв за жарт. Видко, надто довго був коханий, щоб повірити, що його відпихають. Він радісно заскавучав і знову кудлатими лапками почав дерти мережево та шкрябати єдвабну руку своєї господині. Тоді вона скочила з канапки і подзвонила.
— Панну Черницьку !—сказала, коли з'явився льокай.
Черницька вбігла задихана, її темне лице зашарілося, рукави чорного вбрання були засукані по лікті.
— Моя Чернисю, прошу, візьми Ельфа і хай він буде там, коло тебе, в одягальні, і вже назавжди! Дере мені мережево, надокучає...
Коли прислужниця нахилилася взяти собачку, на її вузьких устах промайнула якась особлива посмішка. Трохи глузлива, а трохи сумна. Ельф загарчав, відсахнувся і хотів утекти від тих костистих рук на коліна до своєї господині. Та пані Евеліна злегка відсунула його, а костисті руки вхопили так міцно, що він аж заскавучав. Черницька кинула швидкий погляд на обличчя пані.
— Який цей Ельф зробився настирний... — прошепотіла вона з деяким ваганням у голосі.
— Настирний!—проказала за нею пані Евеліна і з нетерп'ячим рухом додала: — просто не розумію, як я могла так дуже любити таке нудне створіння...
— О ! Він колись був цілком інакший ...
— Ну, правда ж, моя Чернисю, зовсім інакший! Колись був чудовий... Дле тепер ...
— Тепер став нудний...
— Страшенно нудний... Візьми його до вдягальні і хай більше не з'являється у кімнатах.
Черницька вже була біля порогу, коли знов почула:
— Чернисю!
З хапливою поспішністю та милим усміхом вона повернулася.
— Що там наше мале?
— Усе буде, як ви, пані, загадали. Ванна вже готова, Поля скупає Гельку...
— Панночку! — обурено перервала її пані Евеліна.
— Панночку... Я краю суконьку з тої блакитної матерії, що в комоді...
— Знаю, знаю ...
— Казиміра побігла черевички купувати. Яна я послала до крамниці по готову білизну... Суконьку хоч на живу нитку зшию тимчасом... тільки прошу дати мені мережева, стрічок та грошей на все...
Мережева, стрічок, тюлю, газу, шовку повно було по комодах та шафах великого, гарно обладнованого будинку пані Евеліниного. Черницька досить довго відчиняла й зачиняла шафи й шухляди, ні на хвилину не випускаючи з рук паперових грошей, досить великої вартости. Потім з одягальні чути було, як торгувалися й купували; потім значна частина речей, вийнятих із шаф та комодів, і частина розміняних грошей зникли у великій скрині, що була особистою власністю Черницької. Нарешті, з веселим обличчям, видко, задоволена прибутком, що одержала від сирітки, вона почала нашвидку шити й заколювати шпильками вже скраяну суконьку. Тільки взавтра кравці, шевці та швачки мали розпочати справжню роботу над одяганням панночки. Тимчасом та панночка, уже скупана й зачісана, але ще в грубій сорочині своїй і босоніж, сиділа у Черницької в кімнаті на підлозі і ніжно тулячи до себе Ельфа, здається, забула все на світі.
Усе на світі забула й глибоко задумана пані Евеліна. Тепер цієї задуми вже ніщо не переривало. У великій кімнаті, повній дзеркал, малюнків по стінах, вишневих шовкових меблів, було затишно, скісне проміння сонця грало на килимах та золочених рямах. У напіводчинені двері видко було кілька більших і менших кімнат, також повних тиші й півтемряви. Крізь вікна долітали пахощі розквітлих троянд і пташине щебетання, з їдальної залі чути було тихий бренькіт посуду, що слуги ставили на стіл до вечері.
Пані Евеліна думала за свою недолю. Вона мала себе за дуже нещасливу. Немолода вже, вдова, бездітна, самітня, вона не була навіть така багата, щоб увесь час жити за кордоном або в столиці, де їй хоч було не так нудно.