Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва Урбіно.
РОЗДІЛ 1
Увага! Це моя перша книжка в житті, тож не гарантую, що вона взагалі матиме склад і лад. Проте мама сказала, що треба все описати, тому я спробую.
Але відразу попереджу, що тут не буде жодних зміїв, чарів, магії й такого іншого, тому на це не налаштовуйтеся, а якщо любите казки, то й узагалі не читайте, бо це ніяка не казка. Хтозна, може, прийде такий день, коли я напишу якусь магічну історію, але не цього разу.
Колись я зовсім не вірив у чари, бо зі мною ніколи-преніколи не ставалося нічого чарівного. Я гадав, що все це казочки для дурненьких дітлахів. Коли тьоті читали нам іноді різні історії про чарівників або коли я дивився їх по телевізору, то іноді навіть сердився. Літаючі килими, незвичайні шафи, які провадили до загадкових країн, амулети, які мають владу над часом, потворні істоти, що виконують бажання — погодьтеся, це ж дурня несусвітня. Траплялися, щоправда, моменти, коли я хотів у них повірити. Особливо тоді, коли мені було дуже погано, або навпаки — за вікнами починало зеленіти листя й починалася весна, а гілки розлогого куща, який ріс відразу за складом, угиналися від важких фіолетових китиць бузку, які так п'янко пахли. Тоді в моїй голові зроджувалися
якісь неймовірні історії, і я ловив себе на тому, що дорогою до овочевих грядок виглядав на узбіччі синю намистинку або передивлявся олівці в коробках, які лежали в залі, шукаючи чарівного олівця. І сам на себе сердився тоді, за те, що я такий дурненький.
Бо хіба ж там, де я жив, можна було вірити в чари? Розраховувати, що з'явиться незвичайний добродій із довгою різнобарвною бородою й пригостить когось із нас пігулкою, від якої волосся ростиме як несамовите, або зненацька з-за вікна застрибне літаючий зайчик і поспішить нам на допомогу? У такі брехні може й повірила б Криклива Анета із групи "Вісла" або Марко-Шмарко з "Бугу", які тугенько мізкували й часто рюмсали, і не лише вночі.
Ну, але згодом я переконався, що певний різновид магії таки існує, а чарувати вміє багато з-поміж нас. Ба більше, це не має нічого спільного із закляттями чи чарівними паличками! Магію ми носимо в собі від народження, у кожного вона своя. Проблема в тім, щоб її відкрити, бо це не завжди очевидно.
Про це я довідався невдовзі потому, як мене перевели до "Дубового лісу" — ранньої осені минулого року, коли оте важке, довжелезне, неймовірно спекотне літо ніяк не хотіло відступити й піти собі на південь, а небо й земля щовечора здригалися від грому й блискавиць. Якраз тоді я познайомився із Сильвією, яка...
Але, мабуть, краще розповісти все по черзі й почати із самого початку. Тож застебніть паски безпеки й умощуйтеся зручніше — ми вирушаємо! За рік до того!
***
Саме починається весна, уже квітне бузок за складом відразу біля смітників, а я серджуся на себе, бо іноді мрію про чарівні події, як-от, наприклад.
— Міхале, до тебе гість! — тьотя Йоля усміхається до мене, а я схоплююся зі стільця, кольорові олівці розсипаються підлогою, я біжу до дверей, вистрибую в коридор і мчу вперед так швидко, аж повітря свистить мені у вухах.
Проминаю двері до їдальні, звертаю за столиком головного чергового й вбігаю до кімнати відвідин, у якій ніколи досі не був, ну, принаймні не в такій ситуації, тобто не через те, для чого цю кімнату призначено. Не для того, аби з кимсь побачитися. Отож — вбігаю. Засклені двері роз— чахаються й б'ються об стіну, сонце лягає золотою смугою на сіро-зелених кахлях, а незнайома жінка, яка сидить у кріслі, підводиться, побачивши мене, і каже:
— Що це таке?
Я відриваю погляд від зелених листочків акації, які ледь погойдуються за вікном кімнати, й напівпритомно дивлюся вгору. Тьотя Йоля схиляється над аркушем, який лежить переді мною, і вдивляється в малюнок.
— Що?
— Не що, а "прошу", — виправляє вона мене. — Я про твій малюнок питаю.
— А-а-а, малюнок, — бурмочу й зиркаю на аркуш.
Не надто він мені вдався, бо я змалював весь чорний олівець, і той скінчився, ще перш ніж я серйозно взявся до роботи. Чорні олівці змальовуються в нас найшвидше.
Половина аркуша замальована одним кольором. Погано я зробив, тло слід було зафарбовувати аж наприкінці.
— Кассіопея, — пояснюю.
— Кассіопея? — повторює тьотя Йоля, простягаючи руку до малюнка. — Он воно що, це ти через той фільм, еге? "Дорогою до Кассіопеї"?
— Ні, — хитаю заперечно головою. — Це сузір'я таке.
Я й забув про цей фільм, ми дивилися його тиждень тому під час ранкового сеансу в кінотеатрі "Єдність" на вулиці Повстанців. Дуже гарний був фільм, хоч і радянський, а я не надто люблю радянські фільми, бо в них погані кольори. Погані, тобто невірогідні, хоча, якби мене про це запитали, я б не дуже зумів пояснити, що маю на увазі. Для тьоті Йолі це якраз не новина, бо я ніколи нічого не можу як слід пояснити, особливо ж власні думки.
Так чи сяк, а в тому фільмі людство отримало сигнал від іншої цивілізації й запустило в космос ракету, якою полетіли самі діти — якраз назустріч тим чужинцям, що населяють сузір'я Кассіопеї.
Фільм, як я вже казав, був гарний, але мені видався малоймовірним — по-перше, через надто яскраві, неприродні кольори, а по-друге, через те, що в міжпланетну подорож послали дітей. Не вірю я, щоб група дітлахів могла сама керувати космічним кораблем! Та й хто б їм таке дозволив? Адже дітям нічого не можна.
— Сузір'я, — зітхає тьотя Йоля й кладе малюнок на стіл. — Ти ж мав намалювати своїх близьких.
— Я малюю! Вони там. У сузір'ї Кассіопеї. Вони там живуть! Там набагато більше місця, бо це сузір'я складається з понад сотні зірок, — кажу.
— А хіба я вам не говорила, що брехати негарно?
— Я не брешу! — вигукую. — Тих зірок справді понад сотня! Я з енциклопедії знаю!
— Не кричи.
— Я не кричу-у-у!!! — зціплюю пальці на краєчку сталу так сильно, що нігті впиваються в соснову стільницю.
Тьотя Йоля присуває собі стільця й сідає поруч зі мною. Це маленький стільчик, такий, як для дітей, а тьотя Йоля дуже велика й товста, тому виглядає на ньому кумедно. І хоча я й досі сердитий, та все ж мимоволі усміхаюся.
Тьотя Йоля — найогрядніша людина, яку я будь-коли зустрічав. Навіть ураховуючи тих, кого я бачив у кіно чи по телевізору. Вона просто страшенно товста. Мабуть, найтовстіша на всьому світі. Це перша тьотя, яку я так люблю, бо відчуваю, що й вона мене любить. Справді любить, не вдає й не жаліє. Тому я заради неї дуже стараюся, і, здається, мені багато чого вдається, і я цим дуже задоволений. Наприклад, я майже не затинаюся. Говорю тихіше, повільніше й рідко кричу, хоча це справді вимагає величезних зусиль.
Раніше я часто кричав, щоправда, не так, як Криклива Анета, але часто. І затинався, бо говорив занадто швидко. Але це затинання не було викликане тим, що в мене неправильний голос. Просто коли вдавалося примусити людей навколо, щоб ті мене слухали, я починав спішити, аби розповісти їм те, що хочу сказати. Не міг перевести подих, а слова загрузали в горлі або тікали з нам'яті. Упродовж якогось часу до мене приходив навіть логопед, тобто такий спеціаліст, лікар, який навчає правильно говорити, але після занять з ним ставало ще гірше, бо мене страшенно дратували вправи, які він зі мною робив. Наприклад, наказував без кінця повторювати якісь дурні віршики або слова, позбавлені будь-якого змісту. А ще втягувати повітря легенями, а не животом. І це, як на мене, була повна дурня, бо ж людина не втягає повітря животом, інакше постійно бекатиме, наче напився газованого лимонаду.
Тьотя Йоля ніколи не каже, щоб я не втягав повітря животом. Їй завжди вдається мене розсмішити. Її цікавить, що мені снилося, що я думаю, що мені до вподоби. Навіть якщо я починав трохи затинатися, вона не дратується й не договорює за мене слова (я ненавиджу, коли хтось так робить!), а усміхається й чекає, коли я договорю сам. Для неї це важливо, я знаю! Тож і для мене це стало важливим. Я хочу, щоб вона була мною задоволена.
— Коли я попросила намалювати рідних, то мала на увазі тих, хто для тебе дійсно важливий. Справжніх людей, а не вигаданих, — каже тьотя Йоля.
— Я знаю, — відповідаю, силкуючись, аби мій голос залишався спокійним. — Але мені не про те йдеться.
— А про що?
Я відкриваю рота й за мить закриваю. Відчуваю, що знову починаю нервувати. Завжди це зі мною відбувається, просто завжди! Я все знаю, усе розумію, та коли намагаюся це пояснити, потрібні слова тікають. А я ж знаю мільйон слів. І куди вони лишень усі зникають? Я червонію й або мовчу, або починаю затинатися. Через це дехто з дітей навіть колись думав, що я один з "недоумків".
А про що мені йдеться? Мені йдеться про те, що я чудово знаю, навіщо ці малюнки! Скільки ж разів нам казали малювати різні речі під час психологічних тестів! Мабуть, мільйон разів. Якби я хотів, то міг би намалювати такий малюнок на п'ять із плюсом, бо я вже чудово зорієнтувався, яким маю бути, щоб мене високо оцінили.
Я б мав намалювати спершу себе, а тоді тьотю Йолю. На малюнку має бути ще й Чебурашка, тьотя директорка й найкраще хтось із дорослих, приміром, дядько бухгалтер, якого я взагалі навіть люблю. Ми всі повинні триматися за руки й широко всміхатися, кольори мають бути веселими, а небо — блакитним. І ще треба намалювати наш "Молодий ліс", якісь дерева й сонце. Психолог подивиться на цей малюнок, усміхнеться, схвально кивне головою, а тоді напише в моїх документах, що я просто супер, такий пристосований, урівноважений і розвинений — майже як дитина з нормальної родини!
Тож якби сюди прийшов психолог чи лікар, то я б намалював саме такий малюнок, щоб мати спокій. Але для тьоті Йолі я хотів намалювати щось справжнє, таке, що реально живе в мені. Звичайно, що мої рідні не живуть у сузір'ї Кассіопеї! Бо в мене немає сім'ї, і я це чудово знаю. Та хіба я не можу думати, що вони там живуть? Я ж не втечу й не полечу до них, бо не маю ракети, зрештою, досі взагалі не винайшли космічних кораблів, якими можна полетіти так далеко!
Цим малюнком я хотів показати те, що для мене справді важливе. Зірки. Бо, може, у мене немає своїх рідних, але ж зірки належать усім! Я чудово знаюся на зірках, читаю про них купу книжок, навіть дуже складних, для зовсім дорослих! Я вже розрізняю багато сузір'їв, навіть можу сам їх знайти на небі.