Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва ВСЛ.
Переклад Наталі Іліщук
Дівчинці Марії живеться непросто — у свої 11 років вона втратила молодшого брата. Пільтен помер від раку. До цих пір вона лише раз зустрічалася зі смертю: коли померла бабуся, татова мама, але цю смерть дівчинка сприймає скоріше як сумну відсутність родички (бабуся жила не з ними, а з татовою сестрою Меліндою та її чоловіком Монсом), і плакати Марії було легко. А Пільтен жив поруч і згасав на її очах, тому світ для дівчинки наче перевернувся.
Трава навколо цвинтаря була також жовтувато-коричневою.
Мабуть, вони теж не мали часу її поливати. Марію цікавило, чому вона лише зараз раптом почала помічати рослини. Досі вони ніяк її не турбували. Було байдуже, чи зелені вони, чи жовті, чи червоні, чи ще якісь. А тепер це було чимось таким, що могло втримати її увагу. Та трава.
Трава. Трава. Думай, думай про ту траву. Думай про неї. Лише про неї. І ні про що більше.
— Маріє.
Це був голос Мелінди.
Вона стояла просто біля Марії і дивилася на ней.
— Про що ти задумалася?
— Ні про що, — відповідає Марія. — Просто дивлюся на траву.
Мелінда й собі дивиться на газон, але нічого незвичного не помічає. Тому знову переводить погляд на Марію і м'яко кладе руку на й плече.
— Ти йдеш?
Вони йдуть до церковних воріт і проходять крізь них. Там, всередині, трава зелена, а на могилах красиві квіти. Біля деяких могил ростуть
дерева. Тонкі, темно-зелені, майже чорні хвойні дерева височіють над цвинтарем. Кипариси. Марія знає, як вони називаються. Кипариси.
Вона бувала на цвинтарі багато разів, але ще жодного разу з такої причини. Вона читала імена на могилах і просто сиділа собі там, поки навколо люди народжувалися і помирали. 3 особливою увагою вона вивчала сімейні склепи. Де спочивали всі-всі разом: і чоловік, і дружина, і син, і дочка. Їй було цікаво, якими були ці сім'ї за життя. Вона шукала, хто з них помер першим, і думала, як жили ті, хто продовжував жити без них.
А тепер Марія сама опинилася серед тих, хто продовжував жити.
— Напевно, було б добре, якби ми померли одночасно. Пільтен і я. І мама з татом разом із нами, — каже Марія і ногою розриває землю так, наче туди можна було б запхати весь світ і позбутися його назавжди.
Мелінда присідає і дивиться їй прямо у вічі.
— Ні, — каже вона через якусь мить. — Це було б жахливо.
— Не жахливіше, ніж зараз.
— Не кажи так, навіть якщо може здаватися, що це так. Моя маленька-маленька дитинко.
Мелінда привикла так її називати, "моя маленька дитинко". Вона завжди це казала. Вона називала так Пільтена теж. Одного разу він запитав тата, чому Мелінда завжди каже до них "моя дитинко", якщо вони не є її дітьми.
— Мелінда та Монс не мають своїх дітей, — відповів тато.
Марія запитала чому, і на це тато сказав, що не у всіх дорослих є свої діти. Через це Марія і Пільтен мусять побути трішки і їхніми дітьми також. І вони були не проти, бо Мелінда та Монс завжди мали час робити для них все можливе, коли приїжджали у гості.
А коли вони довго не бачилися, Мелінда дзвонила їм, просто аби порозмовляти про все і ні про що. До того ж Мелінда була хрещеною мамою Марії. Але не рідною мамою.
3 вуст Мелінди вихопилось глибоке зітхання, вона підвелася і міцно схопила Маріїну руку.
— Ти більше так не казатимеш? Обіцяєш?
Марія киває головою.
— От і добре, — промовляє Мелінда, хоча вона навіть не могла бачити, як Марія кивала, бо її погляд був десь далеко.
Марія киває знову.
— Добре, Маріє.
Вони йдуть далі до всіх тих людей, які зібралися біля церкви.
Марія помічає, що тут усі. Всі їхні родичі, сусіди, всі з Пільтенового класу, усі, окрім мами і тата. Батьків там немає.
— Я не бачу мами, — каже Марія.
— Мабуть, вона вже в церкві, — відповідає Мелінда. — Ми також можемо зайти всередину, якщо хочеш.
— Він там лежить?
— Так.
— Тоді ні, ми туди не підемо.
Марія не хоче бачити труни. Вона знає, що побачить. Знає, що труна біла. Але не хоче бачити, поки не муситиме.
Тоді Марія бачить тата. Він виходить з-за рогу церкви. Вітається з вчителькою Пільтена, кількома сусідами, а потім прямує до Маріїних дідуся і бабусі, маминих батьків. Вони тримають одне одного за руки і наче набагато менші на вигляд, ніж Марія їх пам'ятає.
Марії мимоволі спадає на думку, що вони також помруть. Вони такі старенькі, що їм залишилось вже не так довго.
Несподівано вона усвідомлює, що всі, хто стоїть перед церквою, також колись помруть. Всі люди у всьому світі помруть. Навіщо тоді ми живемо, якщо у будь-якому випадку колись помремо? А якщо Рай — це справді лише слово?
Нарешті тато до них підходить. Він бере Маріїну руку і міцно стискає у своїй долоні. Мелінда продовжує тримати її за другу руку.
— Я не бачу мами, — повторює Марія.
— Мама сидить у церкві і чекає на нас. Вона поки не готова зустрічатися зі всіма іншими.
— Так само, як і ти не була готова зустрічатися з Лізою і Еллен, — каже Мелінда.
Марія розуміє, що Мелінда так каже, аби допомогти їй зрозуміти, чому мама не хоче з нею бути.
"Але це зовсім не так само, — думає Марія. — Ліза і Еллен не є моєю сім'єю, а вона ж бо мама. Мама — найближча рідня, яку я тільки маю. Мама і тато".
— Вона плаче? — запитує Марія.
— Так, плаче.
Мама плаче і плаче, але Марія — ні. Марія лише боляче кусає себе зісередини за щоку, але виду іншим мне подає. Вона продовжує кусати щоку ще сильніше, і їй здається, що це трохи дивно, що мама не хоче її бачити, коли Марія так неймовірно сильно хоче побачити маму. Але не кажи про це ні слова. Тут є тато. І його рука. І Мелінда. І її рука. І вони її втримають, якщо підкосяться коліна і Марія не зможе більше стояти. Вони втримають і піднімуть її так, як робили це, коли вона була маленькою, а вони спускалася ґрунтовою дорогою від будинку Монса і Мелінди до пляжу. Тоді вони з кожним кроком підносили її заруки в повітря. Спершу вони так бавилися з Пільтеном, бо він був молодший. Потім піднімали і її. А коли були усі разом: і Монс, і Мелінда, і мама, і тато, то підносили за руки її з Пільтеном одночасно.
Тоді неможливо було уявити, що щось може бути кращим за ті рази, коли вони обоє літали разом у повітрі. Але це більше не повториться. Не тільки тому, що вона вже надто велика, а й тому, що все змінилося.
Вже більше ніхто і ніколи не підноситиме Марію з кожним кроком високо в повітря.
Несподівано забив церковний дзвін, голосно і лунко, так, наче ці звуки йшли з самого неба. Так і мало здаватися.
— Дзвони висять на самому вершечку церковної вежі, щоб нагадувати нам про небеса, — розповів хтось Марії одного разу, коли вона була маленькою і ходила до недільної школи. Тоді вони збиралися і спостерігали,
як дзвін гойдається на канаті, закликаючи людей на Службу Божу.
Зараз дзвін закликає людей на похорон Пільтена, і Марія — одна з тих, кого він зібрав бля церкви. А скоро вони зайдуть досередини, де стоїть маленька біла домовина, в якій лежить тіло Пільтена. Те тіло, яке в останні дні завдавало стільки болю. Те тіло, яке не хотіло того, що хотів Пільтен. Те тіло, яке не хотіло більше жити, щоб Пільтен міг залишатися в ньому на цьому світі. Дивно, адже Пільтен сам так цього хотів. Він сказав, що лише підніметься і поміняє тіло, а потім повернеться назад. Такими були одні з його останніх слів. Він усміхався, коли промовляв їх. Так, наче справді вірив у те, що каже.
Після похорону все стало не так. Мама замкнулася у своєму горі, нікого не помічала, і, здавалося, сама не розуміла, хто вона. Однокласники оточили Марію увагою, але так було навіть гірше, і дівчинка намагалася уникати товариства. Добре, що через два тижні настали канікули.
Цих літніх канікул Марія почувалася як поштова посилка середнього розміру. На перші два тижні її відправили потягом через гори в Берген до бабусі й дідуся, маминих батьків. Вони мешкали там на квартирі у будинку посеред міста, на четвертому поверсі, з сімома похмурими кімнатками та кухнею. Єдиною, окрім кухні, більш-менш світлою була кімната для гостей, де й поселилася Марія. Будинок мав досить велике заднє подвір'я з кількома деревами, які ледь не сягали її вікон. Вона могла дивитися просто на верхівки крон дерев, чим і займалася досить часто. Аж поки їй не набридло настільки, що вона вийшла надвір. Так тільки говориться, що надвір, насправді вона спустилася по сходах лиш на кілька поверхів донизу. І сиділа на сходинці тихенько, мов мишка.
Досить багато днів Марія просиділа так на східцях у спокої, ніхто її не чіпав, і це було саме те, чого вона хотіла, аж поки під кінець тижня в неї не з'явилася компанія. Якийсь хлопчик пару разів спостерігав за тим, як вона сиділа, не наближаючись до неї. Та на третій раз він таки це зробив. Піднявся до неї. Марія чула, як він йшов сходами вгору, і спершу думала втекти, але вирішила натомість просто до нього не обзиватися. Якби він щось запитав.
Хлопчик зупинився на сходах трішки нижче від того місця, де вона сиділа, і просто продовжив на неї сміливо витріщатися.
Він був рудоволосим, із силою-силенною ластовиння, у джинсах, які підтягував вверх руками, запханими до кишень. Він був досить худим, а його штанці, скоріш за все, завеликими. Насамкінець рудоволосий із ластовинням сказав їй "привіт".
Марія не привіталася у відповідь.
Хоч вона й не запрошувала його лишитися, хлопчик виліз на підвіконня і всміхнувся до неї.
— Чого тут сидиш? — запитав він.
Вона не відповідала.
Тоді він сам відповів. Замість неї.
— Ага, тепер ти почуєш, — промовив він, — що це найсмішніше, що я можу собі уявити.
А потім він сказав, що ні, він просто пожартував, і що вони могли б спілкуватися, зважаючи на те, що обоє були самі і випадково опинилися в тому ж під'їзді.
— Ти сюди переїхала, так?
Тоді вона похитала головою, ледь помітно, та все одно так, що він побачив. Так само вона могла б йому відповісти. Сказати щось таке, що змусило б його знову зникнути, наприклад.
— Я на канікулах, — відповіла Марія, навіть не поглянувши на нього.
— Класні у тебе канікули, мушу сказати. Сидіти ось так самій на сходах. Хотів би я бути на твоєму місці, думаю, це нормальні канікули.