Цікавість і хвилювання його і всього натовпу під час цього п'ятого вбивства дійшло краю. Так само, як і інші, цей п'ятий здавався
і — Стрільці 86-го полку, вперед!
спокійним: він загортав халат і чухав однією босого ногою другу.
Коли йому стали зав'язувати очі, він сам поправив вузол на цотилиці, який муляв йому; потім, коли прихилили його до закривавленого стовпа, він запав назад, і йому в цьому становищі було незручно, тому він поправився і, рівно поставивши ноги, спокійно сперся спиною. П'єр не зводив з нього очей, не пропускаючи ані найменшого поруху.
Мабуть, почулася команда, мабуть, після команди розітнулись постріли восьми рушниць. Але П'єр, хоч як VIH намагався згадати потім, не чув ні найменшого звуку від пострілів. Він бачив тільки, як чомусь раптом опустився на мотузках фабричний, як з'явилася кров у двох місцях і як самі мотузки, од тягаря обвислого тіла, розпустилися і фабричний, неприродно опустивши голову і підігнувши ногу, сів. П'єр підбіг до стовпа. Ніхто не стримував —його. Навколо фабричного щось робили злякані, бліді люди, В одного старого вусатого француза тряслася нижня щелепа, коли він одв'язував мотузки. Тіло опустилося. Солдати незручно і квапливо поволокли його за стовп і стали зіштовхувати в яму.
Всі, очевидно, безсумнівно знали, що вони були злочинці, яким треба було швидше приховати сліди свого злочину.
П'єр заглянув у яму і побачив, що фабричний лежав там коліньми догори, близько до голови, одно плече вище другого. І це плече судорожно, рівномірно опускалось і піднімалося. Але вже лопати землі сипались на все тіло. Один з солдатів сердито, злобно і хворобливо крикнув на П'єра, щоб він вернувся. Але П'єр не зрозумів його і стояв біля стовпа, і ніхто не відганяв його.
Коли вже яму було всю засипано, пролунала команда. П'єра одвели на його місце, і французькі війська, які стояли строям обабіч стовпа, зробили півоборот і стали проходити розміреним кроком мимо стовпа. Двадцять чотири чоловіка стрільців, що стояли з розрядженими рушницями в середині кола, приєднувались, біжачи до своїх місць, у той час, як роти проходили повз них. •
ГІ'єр дивився тепер безтямними очима на цих стрільців, які попарно вибігали з кола. Усі, крім одного, приєднались до рот. Молодий солдат з мертво-блідим обличчям, у ківері, що зсунузся назад, опустивши рушницю, все ще стояв проти ями на тому місці, з якого він стріляв. Він, як п'яний, хитався, роблячи то вперед, то назад кілька кроків, щоб не дати впасти своєму тілу. Старий солдат, унтер-офіцер, вибіг з рядів і, схопивши за плече молодого солдата, втягнув його у роту. Натовп росіян і французів став розходитись. Усі йшли мовчки,, з опущеними головами.
— Ça leur apprendra à incendier1,— сказав хтось з французів. П'єр оглянувся на того, що говорив, і побачив, що це був солдат, який хотів утішитися чим-небудь після того, що було зроблено, але не міг. Недоговоривши початого, він махнув рукою і пішов геть.
і — Це навчить їх підпалювати,
Після страти П'єра відділили від інших підсудних і залишили самого в невеликій, розореній і запаскудженій церкві.
Надвечір вартовий унтер-офіцер з двома солдатами увійшов до церкви і повідомив П'єра, що його прощено і що він переходить тепер до бараків військовополонених. Не розуміючи того, що йому говорили, П'єр встав і пішов з солдатами, його привели до побудованих вгорі, поля з обгорілих дощок, колод і тесу бараків і ввели в один з них. У темряві чоловік двадцять різних людей оточили П'єра. П'єр дивився на них, не розуміючи, хто такі ці люди, для яого вони і чого хочуть від нього. Він чув слова, які йому говорили, але не робив з них ніякого висновку і застосування: не розумів їх значення. Він сам відповідав на те, що його питали, але не добирав, хто слухає його і як зрозуміють його відповіді. Він дивився на обличчя та постаті, і в усіх них, здавалось йому, однаково не було смислу.
З тієї хвилини, як П'єр побачив це страшне вбивство, учинене людьми, які не хотіли цього робити, в душі у нього наче раптом було висмикнуто ту пружину, що на ній усе трималось і здавалось живим, і все завалилося в купу беззмістовного сміття. В ньому, хоч він і не усвідомлював цього, знищилася віра і в упорядженість світу, і в людську, і в свою душу, і в бога. В такому стані П'єр бував раніш, але ніколи не відчував його так сильно, як тепер. Перше, коли на П'єра находили такі сумніви,— сумніви ці мали джерело у власній вині. І в самій глибині душі П'єр тоді почував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок у самому собі. А тепер він почував, що не його вина була причиною того, що світ завалився в його очах і залишились самі недоладні руїни. Він почував, що повернутися до віри в життя — не від нього залежить.
Навколо нього в темряві стояли люди: певне, щось їх дуже цікавило в ньому. Йому розказували щось, розпитували про щось, потім повели кудись, і він, нарешті, опинився в кутку барака поруч з якимись людьми, що перемовлялися з різних боків, сміялися.
— І ось, братіки мої... той самий принц, котрий (з особливим наголосом на слові котрий)...— говорив чийсь голос у протилежному кутку барака.
Мовчки і нерухомо сидячи біля стіни на соломі, П'єр то розплющував, то заплющував очі. Але тільки-но він заплющував очі, він бачив перед собою те саме страшне, особливо страшне своєю простотою, обличчя фабричного і ще більш страшні своїм неспокоєм обличчя вимушених убивць. І він знову розплющував очі і .безтямно дивився в темряві круг себе.
Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П'єр помітив спочатку по міцному запаху поту, що йшов від нього під час кожного його руху. Чоловік цей щось робив у темряві зі своїми ногами, і, хоч П'єр не бачив його обличчя, він почував, що чоловік цей безперестанно поглядав на нього. Придивившись у темряві, П'єр зрозумів, що чоловік цей роззувався. І те, як він це робив, зацікавило П'єра.
Розмотавши мотузки, якими 'була зав'язана одна нога, він ретельно змотав їх і зараз же взявся до другої ноги, поглядаючи на П'єра. Поки одна рука вішала мотузку, друга вже бралася розмотувати другу ногу. Таким чином акуратно, круглими, спірними рухами, що без затримки ішли один за одним, роззувшись, чоловік розвішав своє взуття на кілочки, забиті в нього над узголів'ям, вийняв ножика, обрізав щось, склав ножика, поклав під узголів'я і, краще вмостившись, обняв свої підняті коліна обома руками і прямо втупив очі у П'єра. П'єру почувалося щось приємне, заспокійливе і кругле в цих спірних рухах, у цьому впорядженому його господарстві у кутку, навіть у запаху цього чоловіка, і він, не зводячи очей, дивився на нього.
— А багато ви злигоднів побачили, пане? Га?—сказав раптом маленький чоловік. І такий вираз ласки та простоти був у співучому голосі чоловіка, що П'єр хотів відповісти, але в нього затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленький чоловік у ту ж мить, не даючи П'єру часу виявити своє збентеження, заговорив тим самим приємним голосом.
— Е, соколику, не тужи,— сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі руські жінки.— Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, друже мій. А живемо тут, хвалити бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є,— сказав він і, ще говорячи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашлюючись, пішов кудись.
— Ач, шельма, прийшов! — почув П'єр той самий лагідний голос в кінці барака.— Прийшов, шельма, пам'ятає! Ну, ну, годі.— І солдат, відштовхуючи від себе песика, що стрибав до нього, повернувся на своє місце і сів. У руках в нього було щось загорнуте в ганчірку.
— Ось, поїжте, пане,— сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливого тону і розгортаючи й подаючи П'єру кілька печених картоплин.— На обід юшка була. А картопля добряча!
П'єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому незвичайно приємним. Він подякував солдатові і став їсти.
— Чого ж ти так? — усміхаючись сказав солдат і взяв одну з картоплин.— А ти ось як.— Він вийняв знову складаного ножика, розрізав на своїй долоні картоплину на дві рівні половини, посипав солі з ганчірки і підніс П'єру.
— Картопля добряча,— повторив він.— Ти поїж ось так. П'єру здавалося, що він ніколи не їв страви, смачнішої за цю.
— Ні, мені все нічого,— ск&зав П'єр,— але за що вони розстріляли цих нещасних!.. Останній років двадцяти.
— Тс, тц...— сказав маленький чоловік.— Гріха ж то, гріха...— швидко додав він, і, наче слова його завади були готові в роті його і ненароком вилітали-з нього, він говорив далі: —-Чого ж це, пане, ви так у Москві залишились?
— Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненароком залишився,— сказав П'єр.
" — Та як же вони взяли тебе, соколику? з домівки твоєї?
— Ні, я пішов на пожежу, а тут вони схопили мене, судили як палія.
— Де суд, там і неправда,— вставив маленький чоловік.
— А ти давно тут? — спитав П'єр, дожовуючи останню картоплину.
— Я? Тієї неділі мене взяли зі шпиталю в Москві.
— А ти хто, солдат?
— Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали, не гадали.
— Ну що, тобі скучно тут? т— спитав П'єр.
— Як не скучати, соколику. Мене Платором звати; Каратаєви прізвище,— додав він, видно для того, щоб полегшити П'єру звертання до нього.— Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв'як капусту точить, а сан Ще до того гине: отак мовляли старі люди,—додав він швидко.
— Як, як це ти сказав?—спитав П'єр.
— Я тобто? — спитав Каратаєв.— Я кажу: не нашим умом, а божим судом,— сказав він, думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: — Як же у вас, пане, і— родові маєтки є?! Дім є? Виходить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоч П'єр не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питгв це. Він, видно, був засмучений тим, що в П'єра не було батьків, особливо — матері.
— Жінка для поради, теща для розради, а нема миліше за рідну матінку!—сказав він.— Ну, а дітки є? — все розпитував він. Заперечна П'єрова відповідь знову, видно, засмутила його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть.