Батьків товариш

То був усе ще Золотий Яр, але його тільки так звалося — "золотий"; мабуть, жовті купи зужиткованого золотодайного піску та акації, вкриті пишним цвітом, що росли на схилах горба, спричинилися до такої назви і якоюсь мірою виправдували його претензії на неї. Але золото забрали вже геть з глибокого яру, та й шукачі золота також звідтам забралися, за прикладом Тимонових[1] друзів, коли він утратив свої розкоші.

Золотий Яр був похмуре місце, похмуре навіть і задля полишеної золотокопальні. Злиденна розшарпана земля з оголеними вразами немов безгучно волає до чагарів, що обгорнули її з усіх боків, — благає їх підійти ближче, й оповити її, сховати… тож, ніби зглянувшись на її благання, кущі та молоденькі дерева все щільніше підступали до неї з верховинського підгір'я. Хащі правили свою власність.

Два темні, похмурі пагорби, що стояли обабіч яру, були вбрані від шпиля аж до видолинка в темний чагарник та миршаві самшитові деревця; але понад горішніми шахтами простяглося пасмо розцвілих акацій.

Шпилечок західного пагорка нагадував кульбаку, й понад евкаліптовим чагарцем, саме в тому місці, що відповідало кульбачному облукові, здіймалися вгору три високі сосни. Ті самотні дерева, що їх видко за багато миль навкруги, хтозна-скільки років осявало жовтогаряче проміння західного сонця, що поволі за обрієм зникало, — осявало сонячне проміння ще задовго перед тим, як біла людина перехопилася через гірський кряж.

Над усім краєвидом панувала болісна нашорошеність, що немов ніколи не спадала — немов усе тут навколо прислухалося до згуків золотошукацького життя, до згуків, що зникли і полишили після себе пустку. Ту пустку ще підкреслювали давні сліди золотомисливців.

Головна армія їх рушила до нових золотокопалень, покинувши позаду відсталих та дезертирів. То були люди надто вбогі, щоб перетягати свої родини, люди старі й кволі та люди, котрі втратили віру, що десь-колись їм поталанить… Вони непомітно відбилися від гурту і, добуваючи сяк-так дещицю собі на животіння, тут же таки, серед полишених займанок, оселилися.

Золотий Яр заселяли золотомисливці, та й то невеличка купка людей, котрі жили на розчищеній полонині, що її звали Спенсер-Флет по один бік яру і Паундінг-Флет — по другий, але люди тії не ожвавлювали місцевості; вони ниділи, не жили, а тільки дні терли. Хтось чужий міг би подумати, що місцевість та цілком відлюдна, аж доки натрапив би яку куциночку та банячок попід молоденькими деревцями помежи ям та почув би, як гупало кайло десь неглибоко під землею, де якийся сіромаха вишукував жалюгідні недобірки, що полишилися, коли промивали золотодайний пісок.

Одного дня, нещодавно перед різдвяними святами, вґрунтовано коловорота понад старою досить глибокою шахтою на дні яруги. Наступного ранку на поверхні, коло шахтового устя, лежав цебер, прив'язаний мотузом до того коливорота, а поруч нього, на охайно підметеному плацикові, здіймався горбочком прохолодний, вогкий золотодайний нарінок.

Кілька молодих дерев, що росли поруч, кидали тінь на купу перемитого нарінку, і в тому холодочку сидів на старій куцині невеличкий хлопчик, так років на одинадцять чи дванадцять, і писав щось на грифлевій табличці.

Він мав біляве волосся, блакитні очі й худорляве старкувате обличчя — обличчя, яке майже не зміниться, коли він увійде в літа. Вбраний він був у полотняну сорочку та молескінові штани на одній шлейці. Хлопчик тримав табличку, міцно притискаючи її до себе, — аж вона йому ріжечком рами попід ребра впиналася, — голова йому схилилася на один бік, так близько до таблички, що скуйовджене волосся майже торкалося до неї. Він усе зиркав скоса на свою писанину, поки старанно переписував горішній рядок, виводячи слова, але раз у раз писав їх по-різному. В тій тяжкій праці хлопцеві, як бачиться, дуже допомагав язик, що висолопився йому з куточка рота й коли-не-коли кружляв навколо нього, полишаючи по тому чистенький ободок на обличчі. Його маленькі, в глину замащені, пальці на ногах теж не пасли задніх у тій важливій справі й чимало підсобляли хлопцеві — ворушилися-бо жваво й невпинно. Інколи він перепиняв теє писання, щоб смаглявою долонькою втерти собі губи.

Байварчик Мейсон, або, як його прозвали, Батьків товариш, завше був любчик і мазун усіх копачів та золотомисливців ще відколи набрався був звички тікати спозаранку з хати й гасати долиною по морозцеві в самій сорочці. Довготелесий Том Гопкінс частенько розповідав, як одного чудового ранку Байварчик повернувся після біганиці по високій мокрій траві додому — голий-голісінький, як мати породила, ще й запевняв, що загубив свою сорочку.

Вже опісля, коли всі золотолови подалися геть із копалень, а Байварчикова матінка померла, його, засмаленого сонцем, голорукого й голоногого, частенько бачили в цій місцині з кайлом, і лопатою, та з величезними ночовками промивати золотодайний нарінок, що мали дві третини його зросту в прогоні; з тими ночовками брався він до "гірничих досліджень" та "розкопів" межи старих горбочків золотодайної породи. Довготелесий Том був Байварчиків нерозлучний друзяка і раз у раз раяв хлопчикові, де саме слід "подлубатися, щоб натрапити на дещицю золотого пісочку", зніяковіло виправдуючи свої довгі балачки з дитиною тим, що, мовляв, "так же ж утішно часом послухати, що то він правитиме, оцей Байварчик".

Байварчик сидів який час, заглибившись у своє писання, аж раптом з-під землі хтось озвався до нього товстим голосом:

— Байварчику!

— Агов, татку.

— Спускай цебер.

— Зараз.

Байварчик відклав свою табличку й, підійшовши до шахти, спустив цебер на всю довжину мотуза; а тоді поклав одну руку на баран коливорота, який почав кружаля ходити, а другою — притримував його знизу, поки цебер доторкнувся землі днищем. Чути було, як унизу кілька хвилин орудували лопатою, і незабаром голос пролунав ізнову:

— Намотуй, синку!

— Еге, ще можна б удвічі більш накидати, — мовив хлопчак, пильно вдивляючись униз. — Не бійтеся, накладайте по самі вінця, татку! Я можу витягти багато більше, ніж там є.

Внизу йзнову зашкрябала лопата, а хлопчак міцно сперся ногами на купку глини, що він її підгорнув під корбу, аби зросту собі додати, — адже ж був, нівроку йому, на зріст невеличкий.

— Ну ж бо тягни, Байварчику!

Байварчик крутив корбу поволі, але впевнено, тримаючи її міцно в руках, і скоро цебер із нарінком вигулькнув на поверхні; хлопчик витяг його короткими рвучкими рухами й витрусив з нього все на той горбочок, що виростав коло шахтового устя.

— Байварчику! — гукнув його батько вдруге.

— Агов, татку.

— Ти ще не впорався із письмовим завданням?

— Та вже скоро.

— Тоді спусти мені табличку наступного разу — я напишу тобі арифметичні задачі.

— Гаразд.

Хлопець ізнову вмостився на своєму місці, втиснув ріжечок таблички собі попід ребра, зігнувся й почав виводити нові кривульки.

Том Мейсон був знаний у цих краях яко людина мовчазна, робоча, що мала невтомні руки. Йому вже літ до шістдесятьох добиралося; був він високий на зріст, темнобородий. Обличчя його нічим особливим не визначалося, хіба що мало запеклий вираз, як буває в зневіреної людини, що зазнала багато злигоднів на своїй життєвій стежці.

Мейсон мешкав у маленькій хатинці під перцевим деревом наузкрай Паудінг-Флет. Там же таки вмерла йому дружина років шість тому, і хоч за цей час багато хто подався звідси, шукаючи нових золотодайних місцин, і Том Мейсон міг би вирушити також, а проте він не полишив Золотого Яру.

Мейсон працював у норі, стоячи навколішки; він длубався в землі при лойовій свічці, встромленій у стіну. На дні ями було дуже вогко, і Мейсонові штани так змокріли й набралися глини, що стали важкі й холодні; але старий золотомисливець звик до такого. А втім, нині він ворушив кайлом, аби ворушити… Здавалося, Мейсон працює якось неуважно, мляво, коли-не-коли й зовсім припиняючи довбати, а тим часом думки його мандрують десь далеко-далеко від тонкого прожилка золотодайної породи.

Мейсон наче викопував картини минулого життя. Цілий рій невтішних спогадів повставав йому в голові, і обличчя його немов білим камінням скаменіло, освітлене тьмяним вогником лойової свічки.

Гуп, гуп, гуп — дедалі повільніше й безладніше падали удари, тим часом як копачеві думки помандрували в минуле. Штрекові стіни неначе поволі зникали, відступаючи далеко-далеко поза крайнебо, що розпливалося в пекучій імлі південного океану. Він стояв на чардакові корабля, а поруч нього стояв його брат. Вони пливли ген-ген аж на південь, до Обіцяного Краю, що яснів перед ними у пишному своєму золотому сяйві!

Бадьорий вітер, надимаючи вітрила, гнав корабля вперед, і кліпер мчав із дивним вантажем — двома найшаленішими мрійниками з усіх, що їх будь-коли доводилось йому носити по морських хвилях!

Гей, угору — високо на довгі сині океанські стрілиці, гей, униз — у довгі сині океанські провалля!

Рушай-рушай! Мерщій до країн, таких нових, а втім, таких старих, де яскравіше за сонячні полиски південного неба беруться полум'ям блискучі слова:

Балларат! Бендіго![2]

Корабель немов перехилився набік, і копач поточився вперед та й нагнався на штрекову стіну. Несподіваний стус очутив його, й він ізнову підніс своє кайло.

Але, як і перш, удари починають падати все повільніше, повільніше, й нове привиддя повстає перед його очима.

Тепер — це Балларат.

Мейсон робить у неглибокій норі в Евриці, його брат працює поруч нього. В його брата мертво-блідаве лице — нездужає, знати… адже ж цілісіньку ніч він танцював та хилив чарку. А за ними полягла стяга блакитних пагорбів на виднокрузі; попереду славнозвісний Бейкері-Гіл, а внизу ліворуч — Голден-Пойнт.

Два кінні поліцаї беруться на Спесімен-Гіл. Чого їм треба?

Вони завозять із собою брата, у наручнях. Людину вбито минулої ночі. Підстава — пиятика й ревнощі.

Привиддя знову зникає.

Гуп, гуп — вистукує кайло; воно лічить роки, що спливли по тому, — один, два, три, чотири, аж до двадцятьох, а тоді зупиняється перед новою картиною — хутір на узбережжі веселої річки в Новому Південному Уелсі. Маленька садиба, а навколо неї — сад-виноград та овочеір дерева. Численні рої робочих бджіл гудуть у холодочку попід деревами, а ондечки, на узгір'ї, нивка пшениці вистигає.

Чоловік із хлопчиком протеріблюють ділянку на обору перед самісінькою садибою.