Заткніть роти, якщо почнуть кричати.
(Виходить)
Хірон Не смійте! Ми сини імператриці.
Публій Тому й виконуєм наказ. Роти
Позатикайте їм, нехай мовчать.
Він добре зв'язаний? В'яжіть міцніш!
Входять Тіт із ножем в руках і Л а в і н і я з мискою.
Тіт Глянь, доню, пов'язали ворогів.
Роти позатикали? Хай мовчать
Та слухають мої страшні слова.
Негідники Деметрію й Хіроне!
Ви скаламутили джерельну воду,
Змішали літо красне й люту зиму,
її убили мужа, а за це
Безвинно страчено ЇЇ братів,
Мене руки позбавили на глум,
їй дві руки, язик і найдорожче —
Жіночу цноту — знівечили хижо,
Мерзотники, бездушні лиходії.
Якби дозволив, що сказали б ви?
Пощади б не наважились просити.
То знайте ж, як вас мордувати буду.
Рукою, що лишилася, протну
Горлянки вам. Триматиме цю миску
Дочка обрубками своїми. Кров
У миску виціджу я з вас. Тамора
Зі мною тут бенкетувати має,-
Так ось: кістки на борошно змелю
Й, зміщавши з кров'ю, приготую тісто,
А з нього виліплю два пироги;
Це для голів мерзенних дві труни.
Нехай повія, мати ваша грішна,
Ковтає власну плоть, немов земля.
Я на такий бенкет її покликав,
Щоб тут почастувати як належить.
Дочку мою покривджено ще гірше,
Ніж Філомелу,— гірше Прокни мщу.
Готуйтеся! Лавініє, сюди:
Збирати будеш кров. Коли сконають-
З гидкою кров'ю мливо замішу
І голови в це тісто запечу.
(Перерізає їм горлянки)
Ідіть усі, допоможіть мені
Бенкет приготувати. Мусить бути
Кривавіший він за бенкет кентаврів.
Тягніть їх. Кухарем я буду сам,
їх до приходу матері зготую.
Виходять, несучи трупи.
СЦЕНА З
Там же. Павільйон. Накриті столи.
Входять Луцій, Марк і готи з полоненим Ароном. Слуга несе
Аронову дитину.
Луцій Коли мій батько хоче, дядьку Марку,
Щоб я прибув до Рима, я скоряюсь.
1-й гот 3 тобою ми, що б доля не послала.
Луцій Візьми, мій дядьку, мавра-нечестивця —
Це мстивий тигр, диявол проклятущий.
Закуй в кайдани, їсти не давай,
Аж поки не побачить він Тамори,
Щоб викрити її гидкі злочинства.
І перевір, чи засідка міцна,-
Боюся, цезар щось лихе задумав.
Арон Мені нашіптує прокльони чорт
І спонукає вилити в слова
Отруйну злість, що серце розриває!
Луцій Геть, хижий псе, проклятий лиходію!
Допоможіте вивести його.
Готи з Ароном виходять.
Звучать фанфари.
Фанфари! Отже, цезар недалеко.
Входять Сатурній, Тамора, трибуни, сенато-
ри та і н ш і.
Сатурнія Що? Не одне хіба на небі сонце?
Луцій Що з того, що себе ти сонцем звеш?
Марк Шановні, припиніть безглузді чвари,
Ми тут порозуміємося мирно.
Бенкет готовий — Тіт про все подбав,
Щоб зустріч наша гарно закінчилась,
Запанували. Всіх прошу до столу.
Сатурнін Чудово, Марку.
Звучать гобої. Всі сідають до столу.
Входять Т і т, одягнутий кухарем, Л а в і н і я під покривалом, малий Лу-
ків та Інші. Тіт розставляє страви на столі.
Тіт Вітаю цезаря, й Тамору грізну,
І Луція, і войовничих готів,
Усіх вітаю. Частування скромне,
Та прошу не погребувати ним.
Сатурнін Андроніку, ти нащо так убрався?
Тіт Хотілось якнайкраще догодити
Твоїй величності й імператриці.
Тамора Тобі ми дуже вдячні, любий Тіте.
Тіт Були б, якби моє пізнали серце.
Владарю, поясни мені таке:
Чи слушно розлютований Віргіній
Зробив, убивши власною рукою
Дочку, яку позбавили дівоцтва?
Сатурнін Напевне — слушно.
Тіт Поясни — чому?
Сатурнін Навіщо жити зганьбленій навіки?
Щоб тільки серце батькове ятрити?
Тіт Так, переконливий і сильний доказ,
Живий для мене приклад. Це нестерпно,
Але вчинити мушу я так само.
Нехай з ганьбою вмре моя печаль!
(Убиває Лавіиію)
Сатурнін Що ти зробив? О нелюд, лиходій!
Тіт Убив, осліпнувши від сліз по ній.
Як і Віргіній, люто я страждаю;
Причин у мене більше, ніж у нього,
Вчинити так. Що мало буть — збулось.
Сатурнін її збезчестили? Хто це зробив?
Тіт їж. На столі смачних багато-див.
Тамора О жах! Батьки вбивають власних донь.
Тіт Хіба це я? Деметрій і Хірон
Збезчестили її, втяли язик
Скалічили моє дитя навік.
Сатурнін Йдіть, приведіть сюди обох мерщій.
Тіт Не треба. З них спекли пиріг смачний,
І он його смакує ласо мати,
Плоть власну поїдаючи завзято.
Це правда. Мій засвідчить гострий ніж.
(Убиває Тамору)
Сатурнін Страшний вчинив ти злочин. То умри жі
(Убиває Тіта)
Луцій Смерть батька може споглядати син?
Ні! Кров за кров! Прийшов і твій загин.
(Убиває Сатурніна)
Загальне сум'яття. Марк, Луцій та їхні прибічники піднімаються по сходах Ті-
тового будинку.
Марк Ви, скорбні люди, римляни понурі,
Розрізнені ворожістю, неначе
Буранами й вітрами зграя птахів!
О дайте вас навчу, як поєднати
Розсипане колосся в цілий сніп,
Розбиті члени у єдине тіло,
Щоб сам собі отрутою не став
Рим, що йому скоряються держави,
Щоб, наче покидьок нещасний, він
В одчаї самогубства не вчинив.
Коли старечі зморшки й сиві скроні,
Які про досвід мій надійно свідчать,
Не спонукають слухати мене,-
(до Луція)
Тоді розказуй Риму, друже, ти,
Так, як колись врочисто предок наш
Оповідав засмученій Дідоні
Про ту страхітливу вогненну ніч,
Капи взяли підступні греки Трою;
Скажи, який нас чарував Сінон,
Хто ввіз фатальний пристрій і завдав
Громадську рану нашій Трої — Риму.
Не кремінь серце в мене і не криця —
Чи розповім про горе так, щоб сльози
Не затопили раптом красномовства,
Щоб не завадив їх рясний потік
Якраз тоді, коли почнуть слова
Пробуджувати ваше співчуття.
Ось полководець, слухайте його,
А я постою мовчки і поплачу.
Луцій Шановні, хочу я, щоб знали ви:
Брат імператора підступно вбитий
Хіроном і Деметрієм. Вони
Збезчестили Лавінію сердешну,
За їхній злочин стратили безвинно
Братів моїх, старечі сльози батька
Зневаживши й відтявши славну руку,
Що захищала Рим від ворогів.
А потім вигнано мене із міста.
Замкнулась брама. Гірко я ридав,
йдучи до ворогів по допомогу.
В моїх сльозах втопилась їх ворожість,
Вони мене, як друга, обняли.
Хай буде вам відомо: я, вигнанець,
Добробут Риму кров'ю захищав,
Відводячи від нього враже вістря,
Відважно меч спрямовував на себе.
Ви добре знаєте, я не хвалюся,
Мої рубці підтверджують безмовно,
Що правду я кажу — і тільки правду.
Гаразд. Пробачте. Щось я відхилився,
Свої заслуги славлячи. Мовляв,
Не хвалять люди —сам себе похвалиш.
Марк Ще я скажу. Ось бачите дитя?
Народжене Таморою воно
Від #авра нечестивого, призвідця
Й вершителя нечуваних нещасть.
Живий мерзотник. Тут він, в домі Тіта,
І перед вами сам усе засвідчить.
Тепер судіть, чи міг не відплатити
За ці страшні нестерпні кривди Тіт?
Не зніс би їх ніколи жоден смертний.
Що скажете тепер, почувши правду?
Як схибили ми в чомусь — поясніть,
І з місця, де нас бачите в цю мить,
Андроніків сумні нещасні рештки
Рука в руці поринуть стрімголов,
Розтрощать мозок об камінну твердь,-
Наш рід своє припинить існування.
Кажіть. Осудите хоч словом нас —
Ми вдвох додолу кинемося враз.
Емілій Зійди до нас, поважний римський муже,
За руку імператора зведи,
Наш імператор — Луцій! Певен я,
Що жде його загальне обрання.
Всі Живе хай Луцій, Риму імператор!
Луцій, Марк та інші сходять униз.
Марк
(до слуг)
Ідіть, ідіть в сумну оселю Тіта
І мавра підлого тягніть сюди,
Щоб смерть йому жахливу присудити —
Належну кару за життя злочинне.
Всі Хай славиться правитель Риму — Луцій!
Луцій Спасибі вам! Якби так править міг,
Щоб Рим позбавити нещасть гірких!
Але стривайте, римляни,— тяжкий
Мені обов'язок послала доля,
Тож оступіться. Дядьку, підійди
Над тілом батька лить прощальні сльози.
Палкий цілунок на уста холодні
І сльози на скривавлене лице —
Прийми останню синову турботу!
Марк Сльозу — сльозі, цілункові — цілунок
Востаннє віддаровує брат Марк,
І навіть завинивши їх без ліку,
Я нині поверну тобі усі!
Луцій Йди, сину, підійди — і вчись у нас
Лить гірко сльози. Дід любив тебе.
Ти в нього на колінах гопцював,
Спав, піснею вколисаний, на грудях;
Немало він тобі усяких див,
Цікавих і повчальних, розповів,
Щоб їх ти в пам'яті своїй зберіг,
ЛП7
Коли його на світі цім не стане.
Як часто ці згорьовані уста,
Живими бувши, грілись від твоїх!
Тепер його востаннє поцілуй,
Прощайся з ним, довір землі сирій,
Віддай належне і залиш навіки.
Малий Луцій Дідусю мій! Охоче вмер би я
За те, щоб ти ожив. Нічого більше
Не можу я сказати — душать сльози,
Гіркі ридання забивають дух.
Входять слуги з Ароном.
Римлянин Андроніки сумні, кінець нещастям!
Оголосіть свій вирок супостату,
Призвідцеві жахливих цих подій.
Луцій Його по груди в землю закопати
Й морити голодом, хай шаленіє.
Хто зжалиться над ним і допоможе —
Помре негайно. Вирок наш такий.
Зарийте так у землю, щоб ие виліз.
Арон Чому в мені замовкли гнів і лють?
Я не дитя, і ні благань мерзенних,
Ні каяття від мене не почують.
Ще й не такого я б накоїв лиха,
Якби лишень робити міг, що хочу.
Коли ж хоч раз в житті добро вчинив,
У тому нині щиросердо каюсь.
Луцій Хай тіло цезаря несуть у склеп,
В якому спочива його отець.
Андроніка й Лавінію належить
В родинній домовині поховати.
Що ж до тигриці лютої, Тамори,
То не вщановувать її нічим —
Ні похованням, ні жалобним дзвоном,
А кинути на здобич хижакам.
Жила, як звір, не відала жалю,-
Тож не пробуджує і в нас жалю.
Хай правосуддя вчинять над Ароном —
Нещастя наші з нього почались.
Тепер наведемо в державі лад,
Щоб не зазнала ще страшніших втрат.
Виходять.
Примітки
Точна дата появи твору невідома. Сучасні дослідники відносять його написання до 1590-1593 років, тобто до початку творчого шляху Шекспіра. Перше анонімне видання "Тіта Андроніка" з'явилося в 1594 році; за життя Шекспіра вийшло ще два його видання — в 1600 і 1611 роках. Текст третього Quarto був передрукований у Folio 1623 року з додатком деяких сценічних вказівок і другої сцени з третьої дії, взятих із театрального рукопису п'єси. Багато критиків і дослідників XVIII-XIX ст. заперечували авторство Шекспіра, посилаючись на художню слабкість цієї п'єси, на переповненість її грубими й жорстокими сценами, проявами естетичного несмаку, на примітивність її структури. Вважалося, що ця п'єса недостойна генія Шекспіра, навіть більше — що вона його принижує. Однак існує немало переконливих доказів авторства Шекспіра, і насамперед той, що Гемінг і Кондел, його найближчі співробітники по театру, включили її до F 1623 року. Воднораз сучасні дослідники припускають, що Шекспір був не єдиним автором "Тіта Андроніка"; цілком вірогідно, що він, як це не раз бувало, переробляв уже існуючий текст п'єси, залишаючи без змін окремі його шматки.
Безпосереднє джерело "Тіта Андроніка" ще не виявлене; з певністю можна говорити лише про окремі мотиви п'єси, що йдуть від Овідія і Сенеки.
Перша спроба Шекспіра в трагедійному жанрі, "Тіт Андронік" якоюсь мірою відбиває також складнощі й слабості ранніх етапів формування цього жанру.