Грім у листі

Аугусто Роа Бастос

Грім падає і застряє в листі. Тварини з'їдають листя і стають люті. Люди з'їдають тварин і стають люті. Земля поглинає людей і починає гуркотіти, як грім.

(З тубільної легенди)


1. Карпінчеро[153]

Уперше Маргарет побачила карпінчеро в ніч на святого Хуана.

Вниз по річці пливли вогняні острівці. Усі троє мешканців Білого Дому вибігли на високий берег подивитись на незвичайне видовище.

Червоні язики ніби вихоплювалися з-під води. А поміж ними видніли карпінчеро.

Вони здавалися бронзовими або виліпленими з глини, проте линули над водою, мов невагомі створіння з диму, бо чорні плоскодонні човни були майже непомітні. Ціла флотилія цих грубих довбанок нечутно пливла за течією, поміж тріскотливих вогнів, залишаючи за собою мерехтливий слід.

У кожному човні було по троє людей: двоє чоловіків з довгими такуарами[154] в руках і жінка, яка сиділа на дощаній планочці. Перед жінкою стояв чавунець, а на кормі й на носі нерухомо застигли собаки. Жінки були зморшкуваті, худі і здавалися дуже старими. В зубах у кожної диміла цигарка. Крізь подерті лахи виглядали обвислі груди та гострі лопатки.

Зате чоловіки були міцні й дужі. Тільки вони рухалися в човнах — здавалося, ходили просто по воді поміж вогняних острівців. Гнучкі і майже голі, лише з пов'язкою на стегнах, з якої звисав оголений мачете, вони снували в човні то вперед, то назад, відштовхуючись такуарами. Один ходив по лівому борту, другий — по правому. Поки перший упирав у дно жердину, налягав на неї всім тілом і задкував до корми, другий витягував такуару з води й ішов на ніс, потім робив те, що й товариш. Усі чоловіки рухалися туди-сюди напрочуд легко і влад, причому жоден із човнів ані схитнеться, ані зверне вбік. Це було справжнє чудо рівноваги.

Пливли карпінчеро мовчки. Здавалися німими — напевне, розмовляти було не дуже потрібно в їхньому дикому мандрівному житті. Зненацька вони всі разом задерли голови, — мабуть, від подиву, — коли побачили на крутому високому березі, об який хлюпали хвилі, трьох білих, наче борошно, людей. Загавкали собаки, пролетіло від човна до човна кілька гортанних слів — химерних і таємничих звуків чужої мови.

Дивіться також

Вода палахкотіла. Протилежний піщаний берег мінився червоногарячим блиском, наче величезний рубін, по якому стрімко ковзали тіні карпінчеро. Невдовзі останні човни зникли за поворотом річки. Вони з'явилися і щезли, мов примари.

Маргарет була зачарована.

— Оті люди індіанці, тату? — спитала вона голоском, охриплим від хвилювання.

— То річкові бродяги, Гретхен. Немов цигани, але кочують вони по воді, — відповів німець-механік.

— І що вони роблять?

— Полюють на тапірів.

— Навіщо?

— М'ясо цих тварин їдять, а шкури продають.

— Звідки вони пливуть?

— Ніхто цього не знає, Püppchen[155].

— А куди?

— Це їм однаково, Гретхен. Пливуть собі по річці, та й годі. У човнах вони народжуються, у човнах живуть і вмирають.

— А коли вони вмирають, Vati[156], їх де ховають?

— Кидають у воду, як матросів у морі, — голос Еугена ледь затремтів.

— У річку, Vati?

— У річку, Гретхен. Річка — це їхній дім і їхня могила.

Дівчинка якусь мить мовчала. М'які коси Маргарет біліли у відблиску вогнів, як молоко або цукор. У її світлій, як місяць, голівці нуртувала таємниця загадкових карпінчеро.

— А що то за вогні, Vati? — допитувалась вона далі — її тоненький голосок аж зривався від хвилювання.

— Вогні святого Хуана, — лагідно пояснив доньці Еуген.

— Якого святого Хуана?

— Жителі міста Сан-Хуан-де-Борха розпалюють їх сьогодні вночі на честь свого святого заступника.

— А як вони розпалюють їх на воді?

— Не на самій воді, Гретхен, а на острівцях камалоте[157]. Стягують до берега багато таких острівців, накладають на них соломи та хмизу, підпалюють і пускають за водою. Скоро ми поїдемо з тобою в Сан-Хуан-де-Борха, і ти побачиш, як усе це робиться.

Ще довго річка світилася, ніби вогняний змій, що виповз із казкової ночі.

Мабуть, саме так сприймала побачене Маргарет.

— То карпінчеро тягнуть ті вогні за своїми човнами, еге?

— Ні, Гретхен. Острівці просто несе за водою, а карпінчеро підпливають до них упритул, щоб присмалити свої човни вогнем святого Хуана. Вони вірять, що це приносить щастя, і їм добре полюватиметься цілий рік. Такий стародавній звичай.

— Звідки ти знаєш, Vati?

Дівчинка ніяк не могла вгамуватися. Ще ніколи за вісім років свого життя вона не була такою схвильованою.

— О Гретхен! — лагідно втрутилась Ільза. — Чого ти так багато допитуєшся?

— Звідки ти знаєш, Vati? — правила своєї Маргарет, де звертаючи уваги на матір.

— Мені розповідали пеони на цукроварні. Вони знають карпінчеро і дуже їх люблять.

— За що?

— Бо пеони працюють, як раби. Вони люди підневільні, змушені надсаджуватися на фабриці біля машин або на тростинових плантаціях. І, мабуть, рабам здається, що карпінчеро — це їхні власні тіні, що вирвалися на волю і мандрують по річці. Через те пеони люблять карпінчеро і заздрять їм, — Еуген і сам неабияк розхвилювався.

— Ja[158], — замислено озвалася дівчинка.

Відтоді карпінчеро не йшли Маргарет з думки. Вони з'являлись перед її очима прямо з полум'я. Підпливали, осяяні річковими вогнями, і розтавали в темряві, наче бронзовотілі привиди, наче створіння з диму.

Батькове пояснення її зовсім не вдовольнило. З його слів дівчинка запам'ятала лиш те, що річковим людям можна позаздрити. Вони здавалися їй прекрасними, чарівними духами.

Незабаром Еуген виконав свою обіцянку і повіз дівчинку в Сан-Хуан-де-Борха, де річка біжить прямо через місто, лижучи підмурок старої каплиці та розкидані на уступчастих берегах будинки. Маргарет пильно роздивлялася навкруги своїми допитливими оченятами, але не повірила, що тут народжуються вогні, з якими з'являються карпінчеро.

Вона довго думала і зрештою по-своєму витлумачила таємницю походження карпінчеро і дала їм назву, яка пояснювала цю таємницю. Вона назвала їх Місячні Люди. Була твердо переконана, що карпінчеро прийшли з ясного нічного світила — вони ж бо такі самі прозорі, мовчазні й загадкові.

"Річки спадають із місяця, — казала вона собі. А ці люди пливуть річками. Отже, — висновувала дівчинка в цілковитій згоді зі своєю фантастичною логікою, — вони справді Місячні Люди, а хто ж іще?"

Спочатку про це знала тільки вона. Ільза та Еуген навіть не здогадувались про маленьку таємницю своєї доньки.

Прибули вони сюди, на цукроварню, що стояла над річкою Тебікуарі в Гуайра[159], зовсім недавно. Приїхали з Німеччини, майже відразу по закінченні першої світової війни.

Для них, людей, які пережили руїну, голод і страх, берег Тебікуарі спершу здався земним раєм. Зеленава річка, клуби диму, схожі на пальми, що гнулися під північним вітром, стара, майже допотопна цукроварня, поодинокі ранчо, жовті тростинові плантації — і все це ніби плавало в казковому сонячному мареві, наче гойдалось на величезній притрушеній курявою павутині. Лише пізніше вони зрозуміли, яка жахлива ця павутина, що туго обплутала своїми сухими червонястими волокнами людей, час, природу і живилась людською кров'ю. Але німці прибули на цукроварню в період відносного затишшя. Їм нічого не хотілося — тільки б усе забути. Забути й розпочати життя наново.

— Тут гарно, — мовив Еуген того дня, як вони приїхали, дихаючи на повні груди. В його голосі та рухах було більше надії, ніж переконаності.

— Справді гарно, — просто погодилась Ільза. Її вродливе, але вже зів'яле обличчя баварської селянки було якесь сіре, ніби притрушене порохом тяжких спогадів.

Маргарет більше скидалася на порцелянову ляльку, ніж на живу дівчинку — маленька, мовчазна, з ясно-блакитними оченятами і м'яким сріблястим волоссям. На ній була брудна фланелева сукенка і брудні латані черевички. Еуген приніс її на своїх дужих татуйованих руках. З його худого обличчя струмів піт і капав дівчинці на коліна.

Спочатку вони оселилися в бараці з іржавої бляхи, на задвірках фабрики. Їли й спали у кропиві, серед залізного брухту. Але німецький емігрант був першокласним токарем, і невдовзі його настановили головним механіком ремонтної майстерні. Тоді адміністрація цукроварні віддала їм білий дім під цинковим дахом, що стояв на безлюдному закруті річки.

У Білому Домі було вбито Еулохіо Пенайо — найдовіренішого помічника Симона Бонаві, власника фабрики. Один із пеонів застеріг механіка:

— Будьте обережні, пане Еугене. У Білому Домі щоночі блукає душа Еулохіо Пенайо, зарізаного мулата. Ми часто чули, як вона стогне.

Еуген Плексніс не був забобонний. Він вислухав застереження з посмішкою і розповів про все дружині. Ільза теж не надала цьому ніякої ваги. Проте обоє подбали, щоб Маргарет нічого не довідалася про страшну подію, яка сталася тут кілька років тому.

А втім, Маргарет ніби щось відчувала. Перші дні вона була в новому домі ще боязкіша й сумніша, ніж у бляшаному бараці. А надто надвечір, у сутінках. Коли в лісі на тому березі здіймали вереск мавпи, дівчинка вся тремтіла. Бігла до матері і злякано пригорталась до неї.

— Вони аж на тому березі, Гретхен, — заспокійливо казала Ільза. — Вони не можуть перебратися через річку. То маленькі плюшеві мавпочки, схожі на іграшки. Вони нікому не роблять зла.

— А мені подарують таку мавпочку? — питала Маргарет, повеселішавши.

— Ось попросимо якогось лісоруба або рибалку, і він тобі принесе.

Але дівчинка все чогось боялася й була сумна. Та ось вона побачила карпінчеро поміж плавучих вогнів, у ніч святого Хуана — і з нею відразу сталася дивовижна зміна. Весь час просила, щоб її водили на вапнякову кручу, яка обривалася над водою. Звідти було добре видно протилежний піщаний берег, що в сутінках потроху змінював колір. Це було чудове видовище. Проте Маргарет втуплювала погляд у крутий поворот річки, вище по течії і з неприхованим хвилюванням дожидала, коли з'являться карпінчеро.

Річка плавно текла, несучи на собі острівці камалоте та чорні, забризкані білим шумовинням корені.

1 2 3 4 5 6 7 …

Інші твори цього автора: