розум. Хай небо береже тебе, сину чесної людини, від лукавого.
В Бідному Томові оселились відразу п'ять злих духів: дух розпус-
ти — ОбІдікат, Хобідіденс — князь німоти, Маху — князь над зло-
діями, Модо — велитель душогубів і, Флібертіджібет — дух, що
примушує орудувати косою та помелом,— він божеволить найми-
чок. Хай боги бережуть тебе, пане.
Глостер Візьми собі цей гаманець, бідахо,
Прибитий небом. У нещасті я,
І з цього ти для себе щастя маєш.
О небеса, і завжди так чиніть!
Хай багатій, що плаває в розкошах,
Сліпий до злиднів та нестатків людських,
Роздасть убогим надлишки свої!
Тоді не буде бідних і багатих,
Всі будуть рівні. Знаєш ти дорогу
До Дувра?
Едгар Знаю, пане.
Глостер Там бескет
Високий є, що загляда лякливо
В морську безодню. Тільки заведи
Мене на край бескету, я віддам
Усе тобі, що маю найдорожче,
І відпущу. Мене водити більше
Не треба буде.
Едгар Дай же, пане, руку;
Том-бідолаха заведе тебе.
Виходять.
СЦЕНА 2
Перед замком герцога Олбенійського.
Входять Гонерілья та Едмунд. їм назустріч — Освальд.
Гонерілья
(до Едмунда)
Прошу вас до господи. Дивне диво,
Що муж мій тихий вам не йде назустріч.
(До Освальда)
Ну, де ж хазяїн?
Освальд Він у замку, пані,-
Та як же чудно він перемінився!
йому сказав я про ворожий наступ —
Що їдете сюди ви,— він промовив:
"На лихо!" Я його оповістив
Про Глостерову зраду і про те,
Як син його молодший прислужився,-
Мене назвав він: бовдур і брехун.
Сумним вістям він радий, із веселих
Тривожиться.
Гонерілья
(до Едмунда)
Ви далі не ідіть.
Запав він у ганебне боягузтво
Та в нерішучість, бачити не хоче
Образ, які про помсту нам волають.
Та річ, що ми задумали в дорозі,
Повинна здійснитись. Рушайте швидше
До брата ви мого, зберіть війська,
Візьміть над ними владу. Я тим часом
Озброюся, а мужеві до рук
Дам веретено. Вірний цей слуга
За посланця між нами буде. Вмій
Про власне щастя дбати — і дістанеш
Ти скоро від коханої листа.
Візьми оце.
(Дає йому стрічку)
Мовчи... склони чоло...
Якби цей поцілунок говорити
Насмілився, тебе б він окрилив.
Іди ж і пам'ятай, що я сказала.
Едмунд Я ваш до смерті!
(Виходить)
Гонерілья Глостере коханий!
Які ж ви, чоловіки, не однакі!
Ти вартий найніжнішої любові,
А володіє мною той нікчема.
Освальд Наш герцог, пані преласкава, йде.
(Виходить)
Входить О л б е н і.
Гонерілья Чи то вже я й свистка, як пес, не гідна!
Олбені Ти пороху не гідна, Гонерільє,
Що вітер ним тобі в обличчя сипле!
Твоєї вдачі я боюсь. Людина,
Що зневажа того, котрий життя
їй дарував, спинитися не може.
Від дерева, засохне — і годиться
Лиш на чаклунське полум'я.
Гонерілья Облиш,
Дурниці мелеш.
Олбені Мудрість і добро
Гидкі здаються нелюдам гидким.
їм тільки бруд до серця. О тигриці,
Що ви вчинили! Батька ви свого,
Старого, посивілого, що навіть
Ведмідь йому лизав би кволі руки,
Звели своєю лютістю з ума.
Як брат мій стерпів це? Як попустив,
Щоб мучено людину, від якої
Зазнав він стільки ласки і добра!
О! Як на землю не пошлють боги
Видимих духів злочини спинити,
То люди жертимуть одне одного,
Мов ті морські потвори.
Гонерілья Боягузе!
Ганьби лиш варта голова твоя,
Твоя щока удару так і просить.
Безокий лоб у тебе! Ти не бачиш,
Що честь твою затоптано в багно,
Не тямиш навіть, що лише безумець
До лиходіїв чорних має жаль!
Де дів ти зброю? Прапори французів
Над нашим краєм, тихим та веселим,
Убивця йде в пернатому шоломі,--
А ти сидиш, як дурень доброчесний,
І скиглиш: боже! Що це? Відкіля?
Олбені Поглянь на себе, сатано! Жорстокість
Не так нам у дияволі страшна,
Як у жіночім образі.
Гонерілья Мели,
Порожня голово!
Олбені Та посоромся ж,
Лукаве сотворіння, і злобою
Не каламуть лиця свойого рис!
Якби була моя правиця здатна
Моєї крові слухатись,— тебе б
Я розірвав. Та що ж! Ти — демон злий,
Але ти — жінка. Це тебе боронить.
Гонерілья Ти ба, який сміливець!
Входить гонець.
Олбені Ну, що чути?
Гонець Ох, паночку, впав герцог Корнуел
Від рук слуги свойого, як збирався
Він Глостерові друге око вирвать.
Олбені Що! Очі в Глостера?
Гонець Слуга, якого
Він викохав, меча підніс на пана,
Жалем порушений. Тож Корнуел
На нього кинувся, убив його,
Та й сам упав, поранений смертельно.
Олбені Так, правда, є ще судді в небесах,
Що нас карають за тяжкі злочинства!
А як же бідний Глостер? Друге око
Утратив теж?
Гонець Так, пане мій, осліп.
Ось лист вам від сестри, міледі. Просить
Вона негайно відписати їй.
Гонерілья
(вбік)
Що ж... Рада я... А тільки удовою
Сестра зосталася, при ній Едмунд,-
І те, що я замислила, на мене
Упасти може, як гора тяжка!
(До гінця)
Листа я прочитаю й відповім.
(Виходить)
Олбені А де
Був син його, як мучили отця?
Гонець Сюди він їздив з панею моєю.
Олбені Його нема тут.
Гонець Я його зустрів,
Як він вертався.
Олбені Знає він про злочин?
Гонець Так, добрий пане. Це ж на батька він
Дав викази, а виїхав для того,
Щоб карі тій не буть на перешкоді.
Олбені О Глостере, живу я, щоб віддячить
Тобі за вірну службу королеві
І щоб за очі відплатить твої!
Ходімо, друже. Все мені розкажеш.
Виходять.
СЦЕНА З
Французький табір коло Дувра.
Входять Кент і дворянин.
Кент Чи знаєте ви, чому король Французький так
раптово повернувсь додому?
Дворянин Бо він виїхав з королівства, не все зоставивши
в порядку, і весь час, поки був тут, думав про ті справи, а через
них усій Франції загрожує велика біда, отож він і поїхав, бо мусив
бути там власною особою.
Кент А хто ж керує військом замість нього?
Дворянин Пан Лафар, маршал Франції.
Кент А ти не помітив, чи королева зажурилася, про-
читавши ті листи, що ти привіз?
Дворянин Так, сер, помітив добре. Бо вона
Читала при мені їх — і з очей
Котилися одна по одній сльози
На ніжні щоки. Бачилось, хотіла
Вона над власним смутком панувати,
Як справжня королева.
Кент А! її
Це схвилювало!
Дворянин Так. Проте вона
Собою володіла. Сум і твердість
Боролись в ній, і це читать давалось
У неї на прекрасному виду.
Як сонце й дощ травневої пори
Змагаються, так на її устах
Сіяли дивно усміхи принадні,
Немов не знаючи, що чисті сльози
В очах її чудових появились
І котяться, як променисті перли.
Скажу одно: коли б усім журба
Так до лиця була, то ми вважали б
її за найкоштовнішу окрасу.
Кент А що вона казала?
Дворянин Раз чи два
Вона шепнула з віддихом тяжким,
Немов те слово їй давило серце:
"Мій батьку! Батьку!" Потім застогнала:
"О сестри! Сестри! Сором для жіноцтва!
Кент! Батько! Сестри! В бурю! Уночі!
Де ж милосердя?!" І свята волога
З її очей небесних полилась,
І вибігла з плачем вона — побути
На самоті з журбою.
Кент То зірки,
Зірки керують долею людською,
Інакше-бо ніяка в світі пара
Таких дітей несхожих не зродила б.
Потому говорив ти з нею?
Дворянин Ні.
Кент Король тоді вернувся вже?
Дворянин Так, сер.
Кент Нещасний Лір живе у цьому місті.
Подеколи, під ясності хвилини,
Він згадує, чого ми прибули,
Але не хоче бачиться з дочкою.
Дворянин Чому ж то так?
Кент Гіркий, болючий сором
Гнітить його. Своїм немилосердям
Благословення у дочки віднявши,
її закинув у чужий він край,
Права її віддав недобрим дочкам,
Які серця собачі в грудях мають.
От що пече його, от що йому
З Корделією бачитись боронить.
Дворянин Нещасний!
Кент Ну, а як там Корнуел
Та Олбені?
Дворянин Вони в поході, сер.
Кент Ходім до царственого Ліра. Ти
Зостанешся при ньому. Є причина
Мені таїтись до часу,— а потім
Не пошкодуєш ти, що запізнався
Зо мною, невідомим. Ну, ходімо ж!
Виходять.
СЦЕНА 4
Французький табір під Дувром. Намет. Барабани і прапори.
Входять К о р д є л і я, лікар і воїни.
Корделія То він, то він! Його зустріли люди,
Безумного, як у негоду море;
Співа пісні він, голову собі
Повивши кропивою і куколем,
Болиголовом, бур'яном усяким,
Що в нас росте на полі. Розішліть
Негайно цілу сотню! Хай шукають
По всіх ланах його, по всіх долинах —
І перед очі наші приведуть.
Один з офіцерів виходить.
Скажи: під силу мудрості людській
Йому зцілити розум скалічілий?
Хто зробить це — я все тому віддам!
Лікар Є ліки, королево. Найдорожчий
3-між них — то спокій. Він його не має.
Мені відомі засоби, якими
Його тривогу можем ми приспать.
Корделія Небесні тайни, сили всі земні,
Із сліз моїх гарячих разцвітіть
І порятуйте батька дорогого!
Шукать його! Шукати! Хай безумство
Не вкоротить нещасному віка!
Входить гонець.
Гонець Я з новиною, королево: йдуть
Сюди війська британські.
Корделія Ми це знаєм.
Готові ми належно їх зустріть.
О батьку мій! Це все, це все для тебе!
Король Французький, рушений жалем
До сліз моїх, мою вчиняє волю.
Не честолюбство нас веде на бій —
Свята любов і честь мого вітця.
О, швидше б знов його мені побачить!
Виходять.
СЦЕНА 5
Кімната в замку Глостера.
Входять Регана й Освальд.
Регана Чи виступили братові війська?
Освальд Так, пані.
Регана Й сам він з ними?
Освальд Через силу.
Із вашої сестри вояка кращий!
Регана Едмунд із паном розмовляв удома?
Освальд Ні, пані.
Регана Що там пише Гонерілья
Едмундові?
Освальд Не знаю.
Регана Він поїхав
У справах дуже пильних. Нерозумно
Було пускати Глостера сліпого
Живим: тепер його нещасний вигляд
Усіх людей озброює на нас.
Едмунд поїхав, щоб з жалю до нього
Життя йому стражденне увірвати,
А разом і про силу ворогів
Розвідати.
Освальд Повинен я його
Догнати і листа йому віддать?
Регана Ми завтра вирушаємо. Зостанься,
Путь небезпечна.
Освальд Ні, не можу, пані.
Я маю від велительки наказ.
Регана Про що вона могла йому писати?
Ти, певно, знаєш... Розкажи... То, може...
Не знаю що... Тебе нагороджу я...
Дай прочитать листа.
Освальд Ні, ні, міледі.
• Регана Я знаю, що вона не любить мужа,
Я в цьому певна. Я постерегла,
Як чудно й красномовно поглядала
Вона тієї ночі на Едмунда.
Вона тобі звіряє все.
Освальд Мені?
Регана Я знаю, що кажу. Тепер подумай:
Мій муж помер, з Едмундом я розмову
Тут щиру мала,— більше він до пари
Мені, як їй. Наздожени його
І в руки дай оцю йому записку;
А герцогині, як розкажеш їй
Про все, що чув, порадь навік забути
Ті дурощі, в які вона вдалась.
Коли ж ти зрадника сліпого стрінеш,
То пам'ятай, що нагороду щедру
Дістане той, хто укладе його
На вічний сон.
Освальд Зустрівши, доведу я,
Кому служу по-щирому.
Регана Прощай!
Виходять.
СЦЕНА 6
Поле недалеко Лувра.
Входять Глостер і Едгар, одягнений по-селянському.
Глостер Коли ж ми дійдемо на верховину?
Едгар Вже скоро.