ТОМ ПЕРШИЙ
ЧАСТИНА ПЕРША
Ah bien, mon prince. Gênes et Lucques ne sont plus ue des apanages, des маєтки, de la famille Buo-aparte. Non, Je vous préviens, que si vous ne me ites pas, que nous avons la guerre, si vous vous ermettez encore de pallier toutes les infamies, toutes les atrocités de cet Antichrist (ma parole, j'y crois)—je ne vous connais plus, vous n'êtes plus mon ami, vous n'êtes plus мій вірний раб, comme vous dites1. Ну, здрастуйте,
1 —— Ну, князю, Генуя і Лукка — маєтки фамілії Бона парте. Ні, я вас попереджаю, якщо ви мені не скажете, шо в иас війна, я кию ви ще дозволите собі захишатв всю гидоту, всі страхіття цього антихриста (справді, я вірю, що вій антихрист),— я вас більше не знаю, ви вже ае друг мені, ви вже не мій вірний раб, як ва кажете.
здрастуйте. Je vois que je vous fais peur1, сідайте і розказуйте.
Так говорила в липні 1805 року відома Анна Павлівна Шерер, фрейліна і близька до імператриці Марії Федорівни особа, зустрічаючи важного й чиновного князя Василя, який першим приїхав на її вечір. Анна Павлівна кашляла кілька днів у неї був грип, як вона казала (грип — було тоді нове слово, вживане лише зрідка). В записочках, розісланих вранці з парадним лакеєм, було написано однаково в усіх:
"Si vous n'avez rien de mieux à faire, M. le comte (або mon prince), et si la perspective de passer la soirée chez une pauvre malade ne vous effraye pas trop, je serai charmée de vous voir chez moi entre 7 et 10 heures. Annette Scherer"2.
—Dieu, quelle virulente sortie!3—відповів, увійшовши і нітрохи не збентежившись від такої зустрічі, князь у придворному гаптованому мундирі, в панчохах, черевиках і в зірках, із світлим виразом плоского обличчя.
Він говорив тією вишуканою французькою мовою, якою не тільки говорили, але й думали наші діди, і з тими тихими, поблажливими інтонаціями, які властиві значній людині, що зі-старіл'ась у вищому світі та при дворі. Він підійшов до Анни Павлівни, поцілував її в руку, підставивши їй свою напахчену осяйну лисину, і спокійно вмостився на дивані.
— Avant tout dites moi, comment vous allez, chère amie?4 Заспокойте мене,— сказав він, не змінюючи голосу і тоном, у якому з-за пристойності та співчуття просвічувала байдужість і навіть іронія.
— Як можна бути здоровою... коли морально страждаєш? Хіба можна, маючи почуття, бути спокійною в наш час? — сказала Анна Павлівна.— Ви цілий вечір у мене, сподіваюся?
— А свято в англійського посланника? Сьогодні середа. Мені треба показатися там,— сказав князь.— Дочка заїде за мною і повезе мене.
— Я думала, що нинішнє свято відмінено. Je vous avoue que toutes ces fêtes et tous ces feux d'artifice commencent à devenir insipides5.
- Лев Толстой — Лев, осел та лисиця
- Лев Толстой — Дівчинка і гриби
- Лев Толстой — Кавказький бранець
- Ще 39 творів →
— Якби знали, що ви цього хочете, свято б відмінили,— сказав князь за звичкою, як накручений годинник, говорячи речі, яким він і не хотів, щоб вірили.
1 Я бачу, що я вас лякаю,
2 "Якщо у вас, графе (або князю), нема на оці нічого кращого і якщо перспектива вечора у бідолашної хворої не надто вас лякає, то я буду дуже рада бачити вас сьогодні в себе між сьомою і десятою годинами. Анна Шерер".
3 — Господи, який гарячий напад!
—4 Передусім скажіть, як ваше здоров'я, любий друже? 6 Признаюсь, усі ці свята і фейерверки стають нестерпними.
— Ne me tourmentez pas. Eh bien, qu'a-t-on décidé par rapport à la dépêche de Novosllzoff? Vous savez tout1.
— Як вам сказати?—сказав князь холодним, скучливим тоном. — Qu'a-rt-on décidé? On a décidé que Buonaparte a brûlé ses vaisseaux, et ]e crois que nous sommes en train de brûler les nôtres2.
Князь Василь говорив завжди ліниво, як актор говорить роль старої п'єси. Анна Павлівна Шерер, навпаки, незважаючи на свої сорок років, була сповнена піднесення та поривань.
Бути ентузіасткою стало її громадським становищем, і іноді, коли їй навіть того не хотілося, вона, щоб справдити сподівання людей, які знали її, ставала ентузіасткою. Стримана усмішка, граючи повсякчас на обличчі в Анни Павлівни, хоч і не пасувала до її віджилих рис, виявляла, як у розбещених дітей, постійну свідомість своєї мрлої вади, якої вона не хоче, не може і не вважає за потрібне виправити.
У середині розмови про політичні дії Анна Павлівна розга-рячилась.
— Ой, не кажіть мені про Австрію! Я нічого не розумію, можливо, але Австрія ніколи не хотіла й не хоче війни. Вона зраджує нас. Росія сама повинна бути рятівницею Європи. Наш благодійник знає своє високе покликання і буде вірний йому. Ось одно, у що я вірю. Нашого доброго і чудового государя чекає найвеличніша роль у світі, і він такий доброчесний і хороший, що бог не покине його, і він справдить своє покликання задушити гідру революції, яка тепер ще страхітливіша в особі цього вбивця й лиходія. Ми самі повинні спокутувати кров праведника. На кого нам сподіватися, я вас питаю?.. Англія із своїм комерційним духом не зрозуміє і не може зрозуміти всієї високості душі імператора Олександра. Вона відмовилась вийти з Мальти. Вона хоче бачити, шукає прихованої думки наших дій. Що вони сказали Новосильцову?.. Нічого. Вони не зрозуміли, вони не можуть зрозуміти самозречення нашого імператора, який нічого не хоче для себе і все хоче для блага світу. І що вони обіцяли? Нічого. А що обіцяли, й того не буде! Пруссія вже оголосила, що Бонапарте непереможний і що вся Європа нічого не може проти нього... 1 я не вірю жодному слову ні Гарденберга, ні Гаугвіца. Cette fameuse neutralité prussienne, ce n'est qu'un piège3. Я вірю t лише в бога і в високу долю нашого милого імператора. Він врятує Європу!..— Вона раптом зупинилася, глузливо усміхнувшись зі свого запалу.
— Я думаю,— сказав князь, усміхаючись,— що якби вас послали замість нашого милого Вінценгероде, ви б узяли присту-
1 — Не мучте мене. Ну, що ж вирішили з приводу депеші Новосильцова? Ви все знаєте.
2 — Що вирішили? Вирішили, що Бонапарте спалив свої кораблі, і ми теж, здається, ладні спалити свої.
8 Цей горезвісний нейтралітет Пруссії — лише пастка.
пом згоду пруського короля. Ви такі красномовні. Ви дасте мені чаю?
— Зараз. A propos,— додала вона, знову заспокоюючись,— сьогодні в мене двоє дуже інтересних людей, le vicomte de Мог-temart, il est allié aux Montmorency par les Rohans одна з кращих фамілій Франції. Це один з гарних емігрантів, із справжніх. І потім l'abbé Morio2, ви знаєте цей глибокий розум? Його приймав государ. Ви знаєте?
— А! Я дуже радий буду,— сказав князь.— Скажіть,— додав він так, наче щойно згадавши щось, 1 особливо недбало, тимча-сом ,як те, про що він питав, було головною метою його відвідин,— правда, що Timpératrice-mère3 бажає призначення барона Функе першим секретарем до Відня? C'est un pauvre sire, ce baron, à ce qu'il paraît4.— Князь Василь бажав улаштувати сина на те місце, яке через імператрицю Марію Федорівну намагалися дати баронові.
Анна Павлівна майже заплющила очі на знак того, ідо ні вона, ні хто інший не можуть судити про те, що бажане чи подобається імператриці.
— Monsieur le baron de FunKe a été recommandé à Timpé-ratrice-mère par sa soeur5,— тільки сказала вона сумним, сухим тоном. У той час, як Анна Павлівна назвала імператрицю, обличчя її раптом показало глибокий і щирий вираз відданості й пошани, поєднаний із смутком, що з нею бувало кожного разу, коли вона в розмові згадувала про свою високу покровительку. Вона сказала, що її величність зволила виявити до барона Функе beaucoup d'estime6, і знову погляд її пойнявся смутком.
Князь байдуже замовк. Анна Павлівна, з властивою їй придворною і жіночою спритністю і швидкістю такту, захотіла і дати щигля князеві за те, що він насмілився так висловитися про особу, рекомендовану імператриці, і разом з тим утішити його.
— Mais à propos de votre famille7, — сказала вона,— чи знаєте ви, що вашою дочкою відтоді, як вона виїжджає, fait les délices de tout le monde. On la trouve belle, comme le jour8.
Князь нахилився на знак пошани і вдячності.
— Я часто думаю,— говорила далі Анна Павлівна по хвилинній мовчанці, подаючись до князя і приязно усміхаючись до нього, неначе даючи зрозуміти цим, що політичні і світські розмови кінчилися і тепер починається задушевна,— я часто думаю, як іноді несправедливок розподіляється щастя життя. За що вам
1 До речі,— віконт Мортемар, він родич Монморансі через Роганів,
2 абат Моріо,
8 імператриия-вдова
4 Барон ией нікчемна істота, як зіається.
8 — Барона Функе рекомендувала імператрицї-матері її сестра,
6 велику пошану,
7 До речі, про вашу родину,
8 милується все громадянство. її вважають прекрасною, як день.
доля дала двох таких гарних дітей (за винятком Анатоля, вашого молодшого, я його не люблю,— вставила вона безапеляційно, звівши брови) —таких чудових дітей? А ви, далебі, менше за всіх ціните їх, і тому їх не варті.
І вона усміхнулася своєю екзальтованою усмішкою.
— Que voulez-vous? Lafater aurait dit que je n'ai pas la bosse de la paternité1,—сказав князь.
— Облиште жарти. Я хотіла серйозно поговорити з вами. Знаєте, я незадоволена вашим меншим сином. Між нами кажучи (обличчя її прибрало журного виразу), про нього говорили в її величності*і жаліють вас...
Князь не відповідав, але вона мовчки, значущо дивлячись на нього, чекала відповіді. Князь Василь скривився.
— Що ж мені робити? — сказав він нарешті.— Ви знаєте, я зробив для їх виховання все, що може батько, і обидва вийшли des imbéciles2. Іполит принаймні безтурботний дурень, а Ана-толь — турботний. Ось одна різниця,— сказав він, усміхаючись більш неприродно й жвавіше, ніж звичайно, і при цьому особливо різко виказуючи в усталених біля його рота зморшках щось несподівано-грубе й неприємне.
— І нащо народжуються діти в таких людей, як ви? Якби ви не були батьком, я б нічого не могла закинути вам,— сказала Анна Павлівна, задумливо зводячи очі.
— Je suis votre3 вірний раб, et à vous seule je puis l'avouer. Мої діти-—ce sont les entraves de mon existence 4. Це мій хрест. Я так собі пояснюю. Que voulez-vous?..5—Він помовчав, виявляючи жестом свою покірність жорстокій долі.
Анна Павлівна замислилась.
— Ви ніколи не думали про те, щоб одружити вашого блудного сина Анатоля.