Випало якось молодому королеві розлучитися зі своєю дружиною й вирушити в похід на ворога. Невдовзі після його від'їзду королева народила близнят — двох синів. Радісна вість облетіла все королівство, і гінці негайно подалися сповістити її й королю. Хлоп'ята народилися здорові й росли, як два молоді дубки. Той, що народився на кілька хвилин раніше, був жвавіший за свого брата. Такими вони й залишилися, коли трохи підросли. Старший весь час бавився у дворі, бігав, стрибав і гасав на конику, який був його ровесником. А другий волів на м'яких килимах вилежуватися та пеститися біля матері й нікуди не виходив із покоїв, хіба що з нею в сад. Через те королева недолюблювала старшого сина, а менший був її мазунчиком. Хлопцям виповнилося по сім років, коли король повернувся з війни і з невимовною радістю пригорнув до серця дружину з дітьми.
— Котрий із них усе-таки старший, а котрий молодший? — запитав він у дружини.
Та подумала, що чоловік хоче знати, котрого із синів зробити наслідником, і підсунула йому свого мазунчика. Король любив синів однаково, але, коли вони вступили в юнацьку пору, старший раптом довідався, що на трон збираються посадовити його брата, і так стало йому від цього кривдно, що він вирішив будь-що піти світ за очі.
Якось поскаржився він своєму конику.
І коник відповів йому людським голосом:
— Якщо тобі осоружний рідний дім, іди в світ, але без батьківського дозволу не смій і кроку ступити. І послухайся ще однієї моєї поради: не бери нікого з собою й не сідлай іншого коня, тільки мене,— я принесу тобі щастя.
Принц здивувався, що кінь розмовляє людським голосом, і запитав його, як це розуміти.
Та коник йому відповів:
— Не питай мене про це. Я хочу бути твоїм захисником і порадником, якщо ти мене у всьому слухатимешся.
Принц пообіцяв коникові, що у всьому слухатиметься його порад, і пішов до замку — просити в батька дозволу. Вислухав його король і нізащо не хотів відпускати сина з дому, але мати була не від того, щоб він пішов. Принц не відступався від свого наміру й нарешті домігся і батькового дозволу.
Негайно почали готувати в дорогу слуг, коня і почет. Але принц від усього цього відмовився й сказав батькові:
— Ні до чого мені такий почет, стільки коней і людей — я візьму трохи грошей і поїду один на своєму конику в світ щастя шукати. Самому мені буде легше й простіше.
І знов довелося йому батька упрохувати, щоб той дозволив. Нарешті все було готове, коник стояв осідланий біля брами, а принц прощався нагорі з батьками й братом. Усі гірко плакали, в останню хвилину навіть матері стало жаль, що вона дозволила синові вирушити в світ, і вона суворо наказала йому або через рік повернутися додому, або хоча б подати про себе вісточку.
- Божена Нємцова — Всяке чесне ремесло варте доброго слова
- Божена Нємцова — У царя Трояна цапині вуха!
- Божена Нємцова — Кінкаш Мартінко
- Ще 23 твори →
За якусь годину принц був уже далеко від столиці. Коник мчав клусом чистим полем. Хтось може подумати, що сімнадцятирічний кінь не такий уже й жвавий. Але цей кінь був незвичайний: шерсть на ньому була як оксамит, ноги — як струни, а сам бистрий, як сарна.
Їхали вони довго, а принц усе ще не знав, куди несе його коник. Раптом бачить удалині вежі гарного міста. Тут коник звернув із дороги й помчав через поле до високої скелі, що стриміла неподалік від гарного ліска. Прибігши до скелі, коник ударив у неї копитом — скеля розступилася, і вони в'їхали до печери. Це була велика гарна стайня.
— А тепер залиш мене тут,— сказав коник принцу,— а сам іди до міста, до королівського палацу. Та будь обережний — не кажи ані слова. Якщо тобі щось буде треба, приходь сюди до скелі, тричі стукни — і скеля відчиниться.
Принц подумав: "Мій коник мудрий і знає, що й до чого",— взяв свою одежу, пішов до стольного града, який був недалеко від скелі, й попросив доповісти про себе королеві. Побачив король, що юнак німий, зглянувся над його молодістю й залишив у себе на службі. А невдовзі збагнув, що може на нього покластися: у всьому палацовому господарстві юнак легко давав собі раду, все бачив, про все дбав. А якщо королеві потрібен був писар, стараннішого за нього годі було й знайти. Усі його полюбили, а що він був німий і на всі запитання відповідав тільки "Баяя", це прізвисько прилипло до нього — інакше тепер його ніхто й не називав.
У короля було три дочки — одна гарніша одної. Найстаршу звали Здобена, середульшу — Будінка, а наймолодшу — Славена. З ними Баяя бавив кожну вільну часину, а іноді йому дозволяли побути з ними й цілий день. Він-бо був німий, до того ж смаглий, аж чорний, одне око зав'язане, тож хіба міг король подумати, що він сподобається котрійсь із принцес? Але принцеси його любили й всюди брали з собою. Він сплітав для них вінки, приносив букети, сукав золоті нитки, малював птахів і різні візерунки. Та найохочіше прислуговував він наймолодшій, старався для дівчини як міг, і сестри з неї глузували. Але Славена була сама доброта і на сестер не сердилася.
Приходить якось уранці Баяя до королівської їдальні й бачить, що король сидить у глибокій зажурі. Питає на мигах, що так печалить його душу.
Сумно глянув на нього король і відказує:
— Навіщо питаєш про це, любий мій хлопче? Хіба ти не знаєш, яке лихо нам загрожує і які тяжкі дні настали для мене?
Баяя похитав головою, мовляв, він уперше про це чує, й на обличчі в нього відбився щирий переляк.
І тоді король усе йому розказав:
— Гаразд, послухай, хоч ти й нічим нам не зарадиш. Кілька років тому до нас прилетіли три дракони: один із дев'ятьма головами, другий — з вісімнадцятьма, а третій — з двадцятьма сімома. І настала в моєму місті така скрута, аж волосся ворушилося. Люди всі поховалися, потерпаючи за своє життя. Незабаром ні в кого не залишилося жодної худобини — все довелося віддати цим почварам, аби тільки вони не накинулися на місто. І все ж вони тоді пожерли багатьох людей. Негоден далі дивитися на це лихо, я звелів привести в замок чарівницю, щоб вона порадила, як цих потвор із країни вигнати. Чарівниця сказала, що є тільки одна рада — пообіцяти їм своїх трьох дочок, які саме розцвіли, мов ті троянди. Я подумав, що якось відкручусь, коли виманю драконів із країни, і погодився на таку нечувану жертву. Королева не знесла цього горя й померла. Дракони забралися геть, і всі ті роки про них не було ні слуху ні духу. Аж ось учора ввечері прибігає переляканий пастух і каже, що дракони знов повернулися на ту саму скелю, де сиділи раніше, й страхітливо ревуть. Я, нещасний батько, мушу завтра віддати їм найстаршу дочку, якщо хочу врятувати своє королівство, післязавтра — середульшу, а відтак і третю. Після того я стану жебраком,— забідкався сердешний король і, не тямлячись із горя, почав рвати на собі волосся.
Посмутнілий Баяя пішов до принцес. Дивиться, а вони всі три сидять у чорних сукнях, лиця як із білого мармуру і плачуть жалібно-прежалібно, що їм доведеться своє молоде життя так жорстоко скінчити. Почав їх Баяя утішати, натякати, що неодмінно знайдеться той лицар, який їх урятує. Та сердешні не чули його голосу й не переставали лити сльози. Великий сум і паніка охопили місто, бо всі дуже любили королівську родину. Усі будинки у місті, як і в замку, було завішано чорним крепом.
Баяя потай вибрався з міста і подався через поле до скелі, де в печері був його коник. Постукав тричі — скеля розступилася, і він зайшов досередини. Погладив блискучу коникову гриву, поцілував його білу зірку й каже:
— Любий конику! Я прийшов до тебе за порадою, і, якщо ти мені допоможеш, я буду безмежно щасливий.— І розповів коникові про все, що сталося в замку.
— Я знаю,— відповів коник,— і я тебе на те й привіз сюди, щоб ти допоміг принцесам. Приходь до мене завтра рано-вранці, і я тобі скажу, що треба робити.
Зраділий Баяя побіг назад до замку. Якби його хтось у цю хвилину побачив, то міг би йому закинути, що він такий веселий, але, на щастя, він нікому не навернувся на очі. Цілий день не виходив він із принцесиних покоїв, намагаючись придумати, чим би їх розвеселити, але нічого так і не придумав. Другого дня він іще до світанку був біля скелі. Коник привітався з ним і каже:
— А тепер відсунь з-під мого жолоба камінь і витягни те, що там лежить.
Баяя охоче послухався і витяг з ями, яка була під каменем, велику скриню. Коник звелів йому відімкнути її, і Баяя дістав звідти троє прекрасних убрань, меч і кінську збрую. Одне вбрання було червоне, гаптоване сріблом і діамантами, обладунок — із блискучої сталі, а до нього — блискучий шолом із червоним султаном. Друге — все біле, гаптоване золотом, обладунок і шолом — із золота, а султан — білий. Третє — блакитне, вишите сріблом, самоцвітами і перлами, а до нього — білий шолом із синім султаном. До всіх трьох убрань був один меч, піхви якого сяяли коштовними каменями; збруя теж виблискувала самоцвітами.
— Усе це твоє. Спершу вберися в червоне.
Баяя переодягся, оперезався мечем, на коня надів коштовну збрую.
— Нічого не бійся і з мене не спішуйсь. Рубай хоробро ту почвару й звірся на свій меч,— наказав йому коник, виїжджаючи з ним зі скелі.
А в замку тим часом настала хвилина сумного прощання, і людські юрби проводжали з міста нещасну Здобену Неподалік від страшного місця принцеса злізла з коня і, побачивши драконячу скелю, впала непритомна на землю. І тут усі аж охнули, побачивши, що до них мчить кінь, а на ньому лицар із червоно-білим султаном. Під'їхавши до них, він звелів усім розступитись, відвести звідси принцесу, а його залишити самого. Можна собі тільки уявити, як радо всі виконали цей наказ! Але принцеса не забажала нікуди йти — вона хотіла подивитися, чим усе це скінчиться.
Як тільки коник із лицарем зійшов на першу гору, скеля з гуркотом розкрилася і дев'ятиголовий дракон виліз назовні, озираючись, де його здобич. Баяя приострожив коня, вихопив меч й одним ударом зітнув йому три голови. Дракон звивався, вивергав вогонь і кидався навсібіч, отрута так і бризкала з роззявлених пащ. Але лицар не зважав на це й рубав мечем доти, аж доки постинав усі дев'ять голів; решту докінчив коник копитами.
Коли дракон спустив останній дух, лицар повернув коня й помчав туди, звідки з'явився. Здобена кілька хвилин із подивом дивилася йому вслід, а потім, схаменувшись, що батько жде її не діждеться, з усім своїм почтом повернулася до замку.