Навіть Пауелл стримано захихотів.
К'юті підвівся з місця. Його сяючі очі перебігали то на того, то на того.
— I все ж, так воно і є. Мене не дивує, що ви відмовляєтеся повірити в це. Я певен, що ви обидва довго тут не затримаєтеся. Пауелл сам казав, що спочатку служили тільки люди,
потім чорнову роботу стали виконувати роботи, і нарешті з'явився я, щоб керувати роботами. Це — незаперечні факти, але ви пояснюєте їх нелогічно. Хочете знати істину, що стоїть за всім цим?
— Давай, К'юті. 3 тобою не засумуєш.
— Творець спочатку створив людей — найнижчий і порівняно простий тип, який найлегше виготовляти. Поступово він замінив їх роботами. Це вже була вища ступінь. I нарешті створив мене, щоб я міг замінити людей, які ще лишилися. Віднині я служу господареві! Творцю!
— Дурниці! — вигукнув Пауелл.— Тобі доведеться виконувати наші накази й тримати язик за зубами, поки ми не переконаємося, що ти можеш обслуговувати конвертер. Зрозумів? Конвертер, а не Творця. Якщо ж не справишся, ми тебе демонтуємо. А тепер можеш іти, якщо твоя ласка. I візьми оці дані й підший їх як слід.
К'юті взяв графіки з рук Пауелла і вийшов, не промовивши й слова. Донован важко відкинувся на спинку фотеля й схопився за голову.
— Ми ще матимемо клопоту з цим роботом. Він зовсім з глузду з'їхав!
Монотонне гудіння конвертера в кімнаті контролю посилилося, змішуючись із потріскуванням лічильника Гейгера й керівним дзижчанням півдесятка сигнальних лампочок.
Донован відірвався від телескопа й увімкнув світло.
— Промінь зі станції № 4 досяг Марса точно за розкладом. Тепер наш можна вимкнути.
Пауелл неуважно кивнув.
— К'юті внизу, в машинному відділенні. Я подам сигнал, і він потурбується про це. Глянь-но сюди, Майку, що ти думаєш про ці цифри?
Майк окинув їх поглядом і присвиснув:
— Ого! Це те, що я називаю інтенсивним випромінюванням. Наше сонечко розважається!
— Отож,— кисло відповів Пауелл,— насувається електронна буря, і через неї ми опинилися в кепському становищі. Наш промінь, скерований на Землю,— акурат на її шляху.
Він роздратовано відсунув свій стілець від столу.
— Нехай їй грець! Тільки б не почалося до зміни. Ще е десять днів... Послухай, Майку, спустись-но вниз і постеж за К'юті, гаразд?
— Добре. Кинь мені мигдалю.
Він зловив кинутий йому пакет і попрямував до ліфта.
Ліфт м'яко ковзнув униз і зупинився біля вузького трапа, що вів до просторого машинного відділення. Донован сперся на поруччя й глянув униз. Величезні генератори працювали, а вакуумні трубки дециметрового передавача наповнювали станцію низьким гудінням.
Біля передавача він побачив масивну й блискучу постать К'юті, який уважно стежив за дружною роботою групи роботів.
I раптом Донован напружився. Роботи, що здавалися карликами поряд з масивним передавачем, вишикувалися перед ним в одну лінію, схиливши голови, а К'юті повільно походжав вздовж шеренги. Минуло п'ятнадцять секунд, і роботи з брязкотом, що перекривав навколишній шум, попадали на коліна.
Донован закричав і вузькими сходами кинувся вниз. Несамовито розмахуючи стиснутими кулаками, він підбіг до роботів. Його обличчя стало такого самого кольору, як і вогненно-руде волосся.
— Що ви тут затіяли, телепні? Розводьтесь і беріться до роботи! Якщо не встигнете до кінця дня все розібрати, перечистити й знову зібрати, я випечу ваш мозок електричним струмом!
Жоден з роботів не поворухнувся.
Навіть К'юті — єдиний, хто не став на коліна — був незворушний; він уп'явся поглядом у похмурі ніші велетенської машини.
Донован добряче штовхнув найближчого робота.
— Встати! — гримнув він.
Робот повільно підвівся. Його фотоелектричні очі докірливо глянули на землянина.
— Немає іншого Творця, крім Творця,— сказав робот,— і КТІ — його пророк!
— Що-о?
Донован відчув, як у нього вп'ялися двадцять пар механічних очей і двадцять металевих голосів продекламували:
— Немає іншого Творця, крім Творця, і КТІ — його пророк!
— Боюсь,— втрутився К'юті,— що мої друзі тепер слухатимуться іншого, вищого за тебе.
— Адзуськи! Забирайся геть звідси! 3 тобою я потім побалакаю, а з цими живими ляльками — зараз.
К'юті повільно захитав своєю важкою головою:
— Перепрошую, але ти не розумієш мене. Вони ж роботи, а це означає, що вони — істоти розумні. Після того як я прорік їм істину,
вони визнають тільки Творця. Усі до одного. Вони називають мене пророком.— Він схилив голову.— Я не вартий того, але, можливо... Донован перевів дух і пустив шпильку:
— Невже? Та хіба це погано? Це ж просто чудово! А тепер послухай, що я тобі скажу, ти, мідна мавпо! Немає ніякого Творця, немає ніякого пророка, і немає сумніву — хто повинен віддавати накази. Ясно? А тепер геть звідси! — заревів він.
— Я підкоряюсь лише Творцю.
— До дідька твого Творця! — Донован плюнув на передавача.— Ось твоєму Творцю. I роби, що я кажу!
К'юті не озивався. Мовчали й інші роботи, але Донован збагнув, що становище умить загострилося. Холодне малинове світло в очах роботів потемнішало, а К'юті мов скам'янів.
— Блюзнірство),— прошепотів він, і в його металевому голосі відчувалося хвилювання.
К'юті підступив ближче. Донован відчув, як на нього вперше накотилася хвиля страху. Робот не міг мати почуття гніву — хоч в очах К'юті важко було щось угадати.
— Вибач мені, Доноване,— сказав робот,— але після всього, що сталося, тобі не можна тут більше залишатися. Віднині тобі й Пауеллу забороняється бувати у приміщенні пульта управління і в машинному відділенні.
Він зробив знак рукою, і вмить два роботи вхопили Донована за руки й притисли їх до боків. Донован не встиг і оком змигнути, як відчув, що його відірвали від підлоги й учвал понесли сходами нагору.
Грегорі Пауелл місця собі не знаходив у кают-компанії: він ходив туди-сюди, стиснувши
кулаки. Поглядом, сповненим безсилої люті, він окинув замкнені двері й сердито звернувся до Донована:
— Який тебе дідько штрикнув плювати на передавача?
Майкл Донован глибше вмостився в кріслі й спересердя стукнув кулаками об поруччя.
— А що я мав робити з отим електрифікованим опудалом? Я не збираюся потурати механізмові, якого сам змонтував.
— Не збираєшся? — кисло сказав Пауелл.— Але ж ти сидиш зачинений у кают-компанії під охороною двох роботів. Це означає — не потурати?
— Зачекай, дай тільки дістатися до бази,— огризнувся Донован,— вони за це поплатяться. Роботи повинні коритися нам. Це ж Другий закон.
— Навіщо даремно балакати? Вони нас не слухають. I, можливо, на це е причина, яку ми виявимо надто пізно. До речі, чи знаєш ти, що станеться з нами, коли ми прибудемо на базу?
Він зупинився перед кріслом, у якому сидів Донован, і сердито уп'явся в нього очима:
— Що?
— Та так, нічого особливого! Хіба що доведеться попрацювати на копальнях Меркурія років з двадцять, а може, й посидіти у в'язниці на Цері!
— Про що ти кажеш?
— Про електронну бурю, яка насувається. Ти знаєш, що її центр перетинатиме наш земний промінь? Я встиг вирахувати це, перш ніж робот витягнув мене з крісла.
Донован зблід.
— Покарай мене Сатурн!
— А знаєш, що станеться з променем? Адже очікується буря ураганної сили! Він стрибатиме, як блоха. I коли в цей час біля контрольних приладів буде лише К'юті, промінь неодмінно розфокусується. А тоді вже ніхто не допоможе ні Землі, ні нам!
Не дочекавшись, поки Пауелл висловить свою думку до кінця, Донован люто навалився на двері. Двері відчинилися, і він стрімголов вилетів у коридор, але там йому перепинила шлях сталева рука. Робот незворушно дивився на задиханого, агресивного землянина.
— Пророк наказав вам нікуди не виходити. Прошу!
Він повів рукою, і Донован відступив. У кінці коридора з-за рогу з'явився К'юті. Він дав знак роботам-охоронцям зникнути, а сам зайшов до командирської кімнати, тихо причинивши двері.
Задихаючись від обурення, Донован накинувся на К'юті:
— Це переходить усякі межі! Ти поплатишся за цю комедію.
— Будь ласка, не сердься,— лагідно озвався робот.— У будь-кому разі це повинно було статися. Ти ж сам бачиш, що ваші функції вичерпали себе.
— Перепрошую,— Пауелл ураз випрямився,— що ви маєте на увазі, коли стверджуєте, що наші функції вичерпали себе?
— Поки мене не створили,— відповів К'юті,— ви доглядали за Творцем. Тепер це мій привілей, і єдиний сенс вашого існування зник. Невже це не ясно?
— Не зовсім,— з гіркотою сказав Пауелл.— Що ж, по-твоєму, ми повинні робити?
К'юті відповів не зразу. Він сидів тихо, ні
би про щось думав. Потім одна рука його простяглася і обняла Пауелла за плече. Друга схопила Донована за руку й притягла його ближче до себе.
— Ви обидва мені подобаєтеся. Хоч, звичайно, і нижчі істоти, з обмеженими здібностями, але я й справді відчуваю до вас прихильність. Ви добре послужили Творцеві, і він буде вам вдячний за це. Тепер ваша місія скінчилася, і ви, очевидно, довго не існуватимете. Але поки ви ще існуватимете, вас будуть забезпечувати їжею, одягом, дадуть прихисток. Звичайно, за умови, що ви триматиметесь подалі від пульта управління й машинного відділення.
— Він нас випихає на пенсію, Грегу! — зарепетував Донован.— Роби що-небудь! Це ж ганьба!
— Послухай, К'юті, ми не можемо пристати на це. Господарі тут — ми! Ця станція створена такими самими людьми, як і я — людьми, що живуть на Землі і на інших планетах. Це всього-на-всього станція для передачі енергії, а ти лише... Ну, як ще тобі пояснити!
К'юті поважно похитав головою:
— Це стає схожим на настирливу ідею. Чому ви так відстоюєте абсолютно хибне уявлення про життя? Загальновідомо, що розумові здібності нероботів обмежені. Але тут ще е заковика...
Він знову задумався. Донован люто просичав:
— Якби в тебе була людська фізіономія, я б її так розмалював, що й рідна мати не впізнала б.
Пауелл крутнув вуса й прищулився:
— Послухай, К'юті, якщо, по-твоєму, така планета, як Земля, взагалі не існує, то що ж тоді ти бачиш у телескоп?
— Вибачте, я не зовсім розумію. Землянин посміхнувся:
— От я й упіймав тебе, еге ж? Відтоді, як ми тебе змонтували, ти кілька разів вів спостереження за допомогою телескопа, К'юті. Ти помітив, що деякі з цих світлових цяток у телескоп мають вигляд дисків?
— А-а, он що! Аякже, звичайно, помітив. Це просте збільшення, щоб точніше можна було наводити промінь.
— Чому ж тоді не збільшуються зірки?
— Тобто інші цятки? Ну що ж, ми не посилаємо туди променів, отже, й збільшувати їх немає потреби.