І що воно таке — кохання?

Айзек Азімов

— Але ж це два різні види,— сказав капітан Гарм, придивившись до істот, узятих на планеті, над якою кружляв корабель. Капітанові органи зору випнулись назовні й сфокусувалися до максимальної різкості. Кольорова цятка над ними заграла швидкими спалахами.

Ботаксові аж на душі тепло стало. Нарешті він знову читає ті спалахи — адже йому довелося просидіти кілька місяців у спостережній капсулі на планеті, намагаючись розшифрувати модульовані звукові хвилі, витворювані її мешканцями.

І розмова спалахами неначе вернула його на далеку батьківщину в Персеєвому рукаві Галактики.

— Не два види,— відказав він,— а дві форми одного виду.

— Дурниця. Адже в них зовсім неоднаковий вигляд. Трохи схожі на персейців, слава Сутності, і не такі огидні собою, як більшість інопланетних істот. Доцільна форма, виразно диференційовані кінцівки. Але кольорових цяток нема. Вони можуть говорити?

— Можуть, капітане Гарм,— Ботакс дозволив собі стриманим райдужним акордом виразити свою незгоду з капітаном. — Подробиці — в моєму рапорті. Ці істоти витворюють звукові хвилі ротом і горлом; це щось схоже на ускладнений кашель. Я й сам навчився цієї мови,— зі спокійною гордістю сказав він. — Страшенно важко було.

— Певне, гидота. Через це ж, мабуть, у них і очі такі плоскі, нерухливі. Коли нема кольорової мови, яке з них пуття? Але як ви можете твердити, що це один вид! Адже оця особина, що ліворуч, менша, і вусики, чи що то таке, у неї довші, і пропорції не такі. В неї опуклості там, де в другої нема. Вони живі?

— Живі, але в дану мить непритомні, капітане. Я обробив їхню психіку, щоб вони не боялись, коли їх вивчатимуть.

— А чи варто їх вивчати? Ми й так перевищили ліміти, а нам ще треба дослідити принаймні п'ять планет, перспективніших, ніж ця. Маніпуляції з затримкою часу коштують дорого, і я б волів відвезти їх назад і летіти далі...

Та довге слизьке Ботаксове тіло аж дрижало від нетерплячки. Трубчастий язик вистромився з рота й загнувся вгору, до плескатого носа, а очі втяглись у голову. Його розширена до кінця трипала рука заперечливо піднялась, а цятка над очима почала мінитись густо-червоним кольором.

— Боронь нас Сутність, капітане! Важливішої планети годі шукати. Дуже ймовірно, що над нами нависла страшна загроза. Ці створіння, можливо, є найнебезпечнішою формою життя в усій Галактиці, капітане, саме через те, що вони мають дві форми.

— Не розумію.

— Капітане, мені доручили дослідити цю планету, і це була дуже важка робота, бо планета унікальна. Така унікальна, що я насилу зміг осягти всі аспекти її. Наприклад: майже все живе на планеті складається з видів, що мають по дві форми. У нас нема слів, щоб це описати, нема навіть таких понять. Я можу тільки назвати їх першою і другою формами. їхньою звуковою мовою менша називається "жінка", а більша — "чоловік", отож самі вони свідомі цієї різниці.

Гарм скривився:

— Який огидний спосіб спілкування!

— І щоб розмножуватися, ці дві форми повинні взаємодіяти, капітане.

Гарм, що нахилився був, придивляючись до привезених зразків із виразом

зацікавлення й огиди водночас, випростався.

— Взаємодіяти? Що за нісенітниця! Адже одна з найфундаментальніших властивостей життя — це те, що кожна жива істота породжує нащадків у якнайінтимнішому заглибленні в саму себе. Тільки це й надає життю високої цінності.

— Але тут нащадків народжує тільки одна форма, а друга повинна взаємодіяти з нею.

— Яким чином?

— Важко сказати. Це щось дуже особисте, і в приступній мені літературі я не зміг знайти точного й докладного опису. Але спромігся дійти певних логічних висновків.

Гарм похитав головою.

— Безглуздя. Брунькування — найсвященніша, найінтимніша справа в світі. На десятках тисяч планет. І недарма сказав великий фотобард Левулін: "У час брунькування, у час брунькування, в солодкий і любий час брунькування..."

— Ви не розумієте, капітане. Ця взаємодія між формами якимось чином (я не знаю точно яким) призводить до переміщування генів, до нових сполучень. Завдяки їй у кожному поколінні з'являються нові комбінації якостей. Різновиди множаться, гени, що зазнали мутації, виявляються у генотипі майже зразу, тоді як при звичайному брунькуванні для цього потрібні тисячі років.

— Ви хочете сказати, що гени одного індивіда можуть комбінуватися з генами іншого? А ви знаєте, яке це безглуздя з погляду фундаментальних принципів фізіології клітин?

— Але так воно є,— відказав Ботакс, аж знітившись під поглядом вибалушених очей капітана. — Еволюція справді прискорюється. На цій планеті справжнє буяння видів. Я гадаю, що їх тут мало не півтора мільйона.

— Скоріш півтора десятка. Не дуже вірте всьому, що вичитали з їхньої літератури.

— Я сам бачив десятки різко відмінних видів на зовсім невеликій території. І я вам кажу, капітане: дайте цим істотам трохи часу, й вони розвинуться так, що випередять нас і захоплять владу над Галактикою.

— Доведіть, що ця взаємодія, про яку ви говорили, справді існує, і я подумаю про вашу вимогу, Досліднику. А як ні, то всі ваші химери нічого не варті, і ми полетимо далі.

— Доведу,— цятка над Ботаксовими очима замигтіла яскравим жовто-зеленим кольором. — Живі істоти цього світу унікальні ще з одного погляду. Вони передбачають свої ще не досягнуті успіхи — можливо, тому, що постійно спостерігають швидкі зміни. Тому вони кохаються в літературі, яка описує космічні подорожі, хоч насправді вони ще не знають їх. Я переклав назву цієї літератури як "наукова фантастика". І читав я майже виключно таку літературу, бо в своїх мріях і фантазіях, гадаю я, вони розкриють себе й покажуть, яку небезпеку становлять для нас. І з цієї науково-фантастичної літератури я й зробив висновок про способи взаємодії між двома формами.

— Яким чином?

— На їхній планеті є журнал, що часом публікує науково-фантастичні твори, змістом яких майже завжди бувають різні аспекти цієї взаємодії. На жаль, вони описуються не прямо, а тільки натяками. Назву журналу по-нашому можна приблизно передати як "Любитель розваг"[1]. Цей любитель, як я зрозумів, не цікавиться нічим, крім взаємодії форм, і всюди шукає цієї взаємодії так методично й по-науковому наполегливо, що викликав у мене повагу. В своїх дослідженнях я керувався матеріалами цього журналу. Із надрукованих там прикладів я й дізнався, як вона здійснюється. І я прошу вас, капітане: коли ви побачите, як здійснюється така взаємодія і народжуються їхні нащадки, віддайте наказ знищити цю планету, щоб не лишилося й атома.

— Гаразд,— утомлено сказав капітан,— приведіть їх до тями й швидко зробіть що треба.

Мардж Скінмор раптом прокинулася й побачила, де вона опинилась. Вона виразно пригадала, як смерком стояла на станційній платформі — майже безлюдній, тільки поруч неї стояв якийсь чоловік, а на другому кінці платформи — другий. Вдалині почувся тихий гуркіт — надходив поїзд.

Потім щось блиснуло, Мардж неначе вивернуло навиворіт, вона невиразно побачила якусь довгу, вкриту слизом потвору, потім її підняло в повітря, і ось...

— Боже! — вигукнула вона, здригнувшись. — Воно й досі тут. А он ще одне.

Її аж занудило від огиди, але страшно їй не було. Вона аж пишалася, що не боїться. Чоловік — той, що був коло неї на платформі,— й тепер спокійно стояв поруч. На голові він мав приношений капелюх.

— І вас схопили, еге? — спитала вона. — А кого ще?

У Чарлі Грімвуда ледь підгинались ноги. Він почав піднімати руку, щоб скинути капелюх і пригладити вже рідкувате волосся, крізь яке просвічувала лисина, але рука ніби вперлась у гуму, пружну, проте дедалі тугішу. Він опустив її й похмуро глянув на жінку, що стояла перед ним. Жінці було років тридцять п'ять, вона мала тонке обличчя, гарну зачіску, сукня пошита непогано, відзначив Чарлі, одначе йому в ту мить хотілось бути десь-інде, його нітрохи не тішило товариство — навіть жіноче.

— Не знаю, дамочко,— сказав він. — Я саме стояв на пероні.

— І я.

— Тоді щось блиснуло, але я нічого не почув. І ось опинився тут. Мабуть, це якісь чоловічки з Марса, чи Венери, чи ще звідки.

Мардж закивала головою.

— І я так думаю. Летючі тарілки, чи що... Ви злякалися?

— Ні. Аж чудно. Я, мабуть, з глузду з'їхав, а то б я злякався.

— Комедія. І я теж не злякалась. Господи, ось одне сюди суне. Як воно до мене доторкнеться, я закричу. Дивіться, які руки, наче черв'яки. А шкіра, вся в зморшках і в слизові. Мене аж нудить.

Ботакс, хитаючись, підійшов і сказав рипучим і пронизливим голосом, по змозі наслідуючи людський:

— Істоти! Ми вас не скривдимо. Ми тільки попросимо вас взаємодіяти, коли ваша ласка.

— Ти ба, воно балакає! — здивувався Чарлі. — Як це — взаємодіяти?

— Між собою. Одне з одним,— пояснив Ботакс.

— Гм... — Чарлі глянув на Мардж. — Ви розумієте, чого він хоче, дамочко?

— Нічого я не розумію,— гордовито відказала вона.

Ботакс ще раз пояснив:

— Я хочу сказати, щоб ви... — і він ужив короткого слова, яке чув одного разу і яке теж було назвою процесу взаємодії.

Мардж почервоніла й вереснула на все горло:

— Що таке?

Ботакс і капітан Гарм затулили руками слухові цятки на боках, що нестерпно заболіли від пронизливого голосу.

А Мардж торохтіла обурено:

— Що це таке! Я заміжня жінка! Якби це мій Ед почув, він би вам сказав! А ти, розумнику,— вона сіпнулась до Чарлі, перемагаючи гумовий опір середовища,— я не знаю, хто ти, але якщо ти думаєш...

— Бог з вами! — розпачливо запротестував збентежений Чарлі. — Мені воно й не в голові. Я й не думав про щось таке. Я теж чоловік жонатий, у мене троє дітей. Послухайте...

— Що сталось, досліднику Ботаксе? — спитав капітан Гарм. — Які жахливі звуки!

Ботакс відповів ліловим спалахом збентеження.

— Та знаєте... У цієї взаємодії дуже складний ритуал. Спочатку вони ніби опираються їй. І це підсилює дальший ефект. Після цієї початкової стадії слід здирати оболонки.

— Вони мусять обдирати одне одного?

— Та ні, не зовсім. На них штучна шкіра, і вона скидається безболісно. Отож її й треба скидати. Особливо з меншої форми.

— Ну, гаразд. Скажіть їй, хай вона скине із себе шкіру. Але в цьому мало приємного, Ботаксе.

— Ні, навряд чи слід казати меншій формі, щоб вона скидала з себе шкіру. Мабуть, краще точно дотримуватись ритуалу. Ось у мене є уривки з тих космічних оповідань, про які дуже схвально висловлювався "Любитель розваг".

1 2 3
загрузка...