Уздовж алей, що простяглись у млі
— Бордюром огневим, барвистою габою, —
Ідуть жінки з душею жалібною,
Ступаючи безшумно по землі.
Повітря осяйне й вабливе
Навколо безліччю струмків
До золотих огнів тече бурхливо.
Газ діаманти приколов гачками
Навкруг високих і блискучих бань;
У диких маревах страждань
Колони до небес підводяться з нестями.
І від кущів огню в вечірній жаготі
Одгонить сіркою і ртуттю серед шалу;
І монумент, відбившись у воді,
Здається торсом, вилитим з металу.
Велике місто сяє безліччю вогнів,
Немов морський приплив, у сяйвах електричних,
І тисячі стежок до барів і шинків
Сплелись з алеєю у сяєвах зустрічних,
Де рій жінок — в опалах і перснях,
В нічних сатинах, з рижою косою —
З чадними квітами в блідих руках
Кружляє стомлено манливою ходою.
Вони стрічаються серед своїх шляхів
Врочистими годинами нічними,
І далі йдуть — з яких часів? —
Скорботними і мовчазними.
І раптом відблиски огнів
Освітлюють на мить єдину рухи,—
Це міцно тиснуть їх засмаглі руки,
Де злочин сяє між перснів.
Крізь мовчазну скорботну пелену
Їх очі вперті та суворі
Вп'ялися в долю у нічнім просторі,
Мов цвяхи у труну.
Немов квітки над тихою водою,
Уста їх тягнуться до інших уст.
І, мов завісою, їх лоб і глузд
Повитий думкою сліпою.
Однакові їх пози завсігди,
І в очах їх ніщо не вибухає;
І тільки стогне серце їх безкрає
І б'ється під ударами біди.
І сукні їх тужливі в безнадії
Вкривають черевичок золотий,
І жалять їх одчаю срібні змії.
Впиваючись у морок без мети.
З червоних тернів навісної туги
Вони сплели собі вінки;
Я бачив якось: по собі жінки,
Мов по коханім, плакали з наруги.
Коли вночі спалахують їх мрії,
Коли вони тримають у руках
Вселюдську пристрасть, наче стяг.
Тоді палкіш горить огонь надії.
Минає час тяжкого їх чекання,
І серце тугою ще більше зайнялось,
Що їм цю довгу ніч не довелось
Буть сутеренами кохання.
Уздовж алей, що простяглись у млі,
Ідуть юрбою
Жінки з душею жалібною,
Ступаючи безшумно по землі.
Джерело: Державне видавництво художньої літератури, Київ, 1946.
Переклад: Микола Терещенко