З французької переклала Анастасія Грінченко
Іванові Псішарі
Я виїхав з Парижу звечора і всю довгу німу ніч зимню мені довелося пробути в куточку в вагоні. Шість нудних годин довелося мені дожидати на станції X., і тільки по обіді я знайшов селянського воза, що повинен був одвезти мене до Артизу. З обох боків над дорогою знімалися невисокі шпилі, і рівнина, що я колись бачив, як вона всміхалася гарячому сонцеві, тепер була накрита білою сніговою габою, на якій де-не-де чорніла покручена виноградна лоза. Мій візник злегка підганяв свою шкапу, і ми їхали, обхоплені безмежною тишею, яку тільки інколи пронизували птахи своїми жалібними криками. Безмірний сум обгортав мене, і я шепотів у душі молитву: "Боже мій, милосердний Боже, рятуй мене від розпачу й не дай мені зробити після стількох гріхів ще останній непрощенний гріх?" І я побачив, як червоне матове сонце скотилося до обрія наче кривава жертва і, згадавши священну жертву на Голгофі, я почув, як у мене в душі з'явилася надія. Сніг іще деякий час скрипів під колесами. Нарешті візник показав мені батогом Артизьку дзвіницю, що знімалася як тінь у червоній млі.
– Ага, – сказав він мені, – ви встанете коло панотцевого будинку. Ви знаєте тутешнього панотця?
– Я знаю його змалку. Це мій учитель.
– Чи він дуже вчений?
– Отець Сафрак, братіку, такий саме вчений, як і святого життя.
– Еге, кажуть… Але кажуть і щось инше.
– Що ж кажуть?
– Нехай говорять, що хочуть, а мені яке діло…
– Але що ж таке?
– Та єсть такі люде, що вірять, ніби батюшка чарівник та що він насилає чари.
– Ото дурниця!
– Я, пане, не кажу нічого. Але, коли о. Сафрак не чарівник і не вміє ворожити, – нащо ж він тоди книжки читає?
Віз зупинився перед будинком священика.
Я заплатив цьому дурному хлопцеві й пішов за наймичкою, а вона привела мене в їдальню, де вже було поготовано вечеряти. О. Сафрак дуже відмінився за ті три роки, що я його не бачив. Його велика постать зігнулася. Він надзвичайно схуд; двоє проникливих очей блищало на худому обличчі. Ніс наче побільшав і звис над стиснутими губами. Я кинувся йому в обійми і скрикнув, ридаючи:
– Батьку мій, тату мій! Я прийшов до вас, бо согрішив. Батьку мій, мій старий учителю, о ви, чиї глибокі таємничі знання лякали мій розум, і чиє батьківське серце заспокоювало мою душу, – ваш син над безоднею! О мій єдиний друже, обрятуйте мене, просвітіть мене, о мій єдиний світе!
Він обняв мене й усміхнувся з тією особливою добрістю, яку виявляв до мене ще за моєї ранньої молодости, і одступив на один ступінь, наче на те, щоб краще на мене роздивитися.
– Господь з нами, – сказав він, вітаючи мене так, як вітали в їхньому краї, бо о. Сафрак народився на березі Гаронни, в краю тих славетних вин, що здавалися мені емблемою його великодушної та запашної душі.
Після блискучого професорування на кафедрі філософії в Бордо, Пуатьє та в Парижу, він випросив собі, як ласку, цю вбогу парахвію в тому краї, де народився й де хотів умерти. Вже шість років, як він став священиком в Артизі, сіючи з того часу в цьому глухому селі покірливу побожність та найвищу науку.
– Господь з нами, моя дитино! – сказав він ще раз. – Ваш лист, у якому ви перестерігали, що приїдете, дуже зворушив мене. Так ви справді не забули свого старого вчителя?
Я хотів кинутися йому до ніг, все ще лепечучи: "Рятуйте мене! Рятуйте!", але він спинив мене ласкавим, та в той же час і зважливим рухом.
– Арі, – сказав він мені, – завтра ви розкажете мені все, що маєте розказати. А тепер насамперед нагрійтеся. Потім ми повечеряємо, бо ви напевне і змерзли, й голодні.
Наймичка поставила на стіл миску з юшкою, з якої знімалася вгору пахуща пара. Це була стара жінка; на волосся вона накинула чорну хустку, а на її поморщеному обличчі дивно єдналися колишня краса з бридкою старістю. Я був дуже стурбований, але спокій святої оселі, виноградна лоза, що весело тріщала в грубі, біла скатертина, вино в склянках, гарячі страви – потроху сповняли спокоєм мою душу. Вечеряючи, я за малим не забув, що прийшов до цієї оселі, щоб проміняти мої гіркі муки на благодатну росу каяття. О. Сафрак нагадав давні часи, коли нас єднав коледж, де він читав виклади філософії.
– Арі, – сказав він мені, – ви були моїм найкращим учнем. Ваш бистрий розум завжди забігав поперед учителевої думки. За це я вас одразу полюбив. Я люблю у християнина сміливість. Віра не повинна бути боязкою, бо безвір'я без краю зважливе. Церква тепер має тільки ягнят, а їй треба левів. Хто верне нам отців церкви та вчених, що обхоплювали своїм поглядом усі науки? Правда така саме, як сонце. Треба мати орлине око, щоб на неї дивитися.
– О, отче Сафраку! Ви всі питання розглядали цим сміливим поглядом, який ніщо не могло засліпити. Я пам'ятаю, як ваші погляди лякали навіть тих ваших друзів, що схилялися перед святістю вашого життя. Ви не боялися нічого нового. Так, наприклад, ви думали, що єсть багато світів, на яких живуть живі істоти.
Очі в його заблищали.
– Що скажуть покірні духом, коли прочитають мою книжку? Під цим чудовим небом, Арі, в цьому краї, що Бог сотворив з особливою любов'ю, я думав та працював. Ви знаєте, що я тямлю мови: єврейську, арабську та перську, ще й кільки наріччів Індії. Ви знаєте також, що я перевіз сюди багату бібліотеку з стародавніх рукописів. Я глибоко закопався у вивчення мов та легенд старого Сходу. Бог поможе, щоб ся велика праця не була марною. Я тільки оце скінчив свою книгу "Про початок світу", що реставрує та підтримує Святе письмо, про яке нечестива наука вже була певна, що його зруйнує. Арі, Бог милосердний призволив помирити віру з наукою. Щоб досягти цього, я положив в основу таку думку. Біблія, натхненна святим духом, говорить нам тільки правду, але вона не говорить усієї правди. Та й як вона могла б обхопити всю правду, коли в неї єдина мета: познайомити нас із тим, що неминуче треба знати для вічного спасіння душі. За цією великою метою ніщо для неї не існує. Її план такий саме простий, як і величний. Вона оповідає історію занепаду людського та покути. Це божественна історія людини. Виложена вона повно, але й обмежено. Вона не торкається нічого такого, що могло б спокусити порожню цікавість. Не треба, щоб нечестива наука мала змогу тріумфувати з приводу мовчання божого. Час сказати: "Ні, Біблія не одурила нас, бо вона тільки не все сказала". Ось та правда, яку я виголошую. За поміччю геології, доісторичної археології, східних космогоній, пам'ятників сумерійських, легенд халдейських та вавилонських, а також старих легенд, що збереглися в Талмуді, я констатував існування передадамитів, про яких натхненний автор Буття не говорить нічого з тієї простої причини, що їхнє існування не торкається спасіння душі Адамових дітей. Навіть більше: пильні досліди над першими розділами Буття довели мені, що було два сотворіння світу, одно за одним, розділених цілими віками, з яких останнє це тільки акт сотворіння землі Адамові та його потомкам…
Він спинився на хвилинку і говорив далі низьким голосом з побожною повагою.
– Я, Марціял Сафрак, недостойний пастир, доктор теології, що як дитина підлягаю авторитетові нашої святої матері-церкви, – я глибоко переконаний і запевняю з дозволу найсвятішого папи та його собору, що Адам, сотворений в Божий образ і подобу, мав двох жінок і з їх Єва – друга.
Ці дивні речі потроху заставляли мене забувати про себе і збуджували в мене цікавість. Я був трохи розчарований, коли отець Сафрак, спершися на стіл, сказав:
– Одначе, досить про це. Може, ви колись прочитаєте мою книжку, і вона вам це вияснить. Я повинен був, з обов'язку слухатися, послати цю працю Найсвятішому і просити в його благословення. Мій рукопис тепер у єпископстві, і я щохвилини дожидаю відповіді, – і вона, думаю, буде прихильна. Дитино моя, покуштуйте цих грибів з нашого лісу та вина, що виростає з нашої землі, і скажіть, хіба цей край не друга обітована земля й хіба перша не була тільки прообразом її та вістуном?
З цього часу розмова стала більше інтимною і торкалася наших спільних згадок.
– Еге, дитино моя, ви були моїм улюбленим учнем, – сказав мені отець Сафрак. – Господь дозволяє давати перевагу, коли це справедливо. Я відразу побачив у вас те, що робило вас гарною людиною та християнином. Це не значить, що ви не мали великих вад. Ви були непостійні, хитливі, дуже легко помилялися. Пристрасті, поки що непомітні, зростали у вас у душі. Я любив вас за повсякчасні ваші турботи, як любив другого свого учня за цілком протилежні риси. Я поважав Поля Ерві за тверду непохитність його розуму та серця.
Почувши це ім'я, я почервонів, зблід, ледве здержався, щоб не крикнути, і як хотів відповісти – я не міг говорити. О. Сафрак, здається, не помітив нічого.
– Коли не помиляюся, це був ваш найкращий приятель, – додав він. – Ви й потім так саме товаришували з ним, – правда? Я знаю, що він вибрав дипломатичну кар'єру і що йому пророковано блискучу будущину. Я бажав би, щоб його згодом покликано до папського престолу. Ви маєте в йому вірного та щирого друга.
– Батьку мій, – через силу відповів я. – Завтра я розкажу вам про Поля Ерві і ще про одну людину.
Отець Сафрак стиснув мені руку. Ми розійшлися, і я пішов у ту світлицю, що була про мене приготована. Як я заснув на ліжкові, що пахло лавандою, мені приснилося, що я ще дитина і, стоячи навколішках у каплиці в коледжі, любую білих ясних жінок, що стоять на криласі; коли це відразу голос із хмари заговорив наді мною: "Арі, ти думаєш, що любиш їх у Бозі, але справді ти Бога любиш у їх".
Прокинувшися вранці, я побачив біля свого ліжка отця Сафрака.
– Арі, – сказав він мені, – ходіть слухати службу божу, що я правитиму на честь вашого приїзду. Після причастя я могтиму вислухати те, що ви хотіли мені сказати.
Невеличку церкву в Артизі збудовано було в романському стилі, бо в ХІІ-му в. він ще панував у Аквитанії. Її реставровано двадцять тому років і прибудовано до неї дзвіницю, якої не було в попередньому плані. Але вона була вбога і через те зосталася такою саме простенькою, як і попереду була. Я силкувався по змозі прислухатися до тих молитов, що промовляв священик, а після служби ми вкупі вернулися додому.