Служниця нам її показала, а тоді ми зустрілися з хазяйкою – і справу було залагоджено. Заїхати можна в будь-який день, п'ятдесят фунтів за меблі. Наступного ранку ми підписали документи, а завтра маємо переїхати!
Місіс Робінсон тріумфально замовкла.
– А як же місіс Ферґюсон? – здивувався Паркер. – Що скаже ваша дедукція, Гастінґсе?
– Та це ж очевидно, Вотсоне, – процитував я, – вона зайшла не в ті двері.
– О, капітане Гастінґс, ви такий розумний! – захоплено вигукнула місіс Робінсон.
Хотів би я, щоб тут був Пуаро. Він завжди мене недооцінює.
***
Ця історія мене забавила, і вранці я переповів її Пуаро, усміхаючись. Він дуже зацікавився і почав розпитувати мене про ціни на житло в різних районах.– Непроста історія, – задумливо мовив він. – Перепрошую, Гастінґсе, я мушу прогулятися.
Коли за годину Пуаро повернувся, очі його сяяли захватом. Детектив поклав ціпка на стіл, обережно зняв капелюха й ніжно пригладив на ньому ворс і аж тоді заговорив.
– Добре, що ми зараз не зайняті ніякими розслідуваннями, mon ami. Можемо присвятити весь час цій новій справі.
– Яку справу ви маєте на увазі?
– Справі про дешеву квартиру вашої знайомої, місіс Робінсон.
– Пуаро, ви серйозно?
– Абсолютно. Уявіть собі, друже, такі квартири здаються по 350 фунтів. Я щойно з брокерських агенцій, де дізнався якнайточніші ціни. А ця конкретна квартира здається всього за вісімдесят! Чому?
– Щось тут не те. Мабуть, у ній таки живе привид, як припустила місіс Робінсон.
Пуаро невдоволено похитав головою.
– Дуже дивно: її подруга повідомляє, що помешкання вже здане, а після цього місіс Робінсон піднімається – і квартира вже вільна!
– Але ж погодьтеся, та жінка, напевно, зайшла в іншу квартиру. Це єдине пояснення.
– Може, ви маєте рацію, а може й ні, Гастінґсе. Факт залишається фактом: квартиру оглядало багато людей, але попри дешевизну, вона залишалася вільною, аж поки місіс Робінсон не приїхала її оглядати.
– Отже, з цим помешканням точно щось не те.
– Але місіс Робінсон не помітила нічого підозрілого. Цікаво, правда? Як вам здалося, Гастінґсе, вона чесна жінка?
– О, це дуже мила леді!
– Évidemment!50 Вона так вас причарувала, що ви навіть не можете відповісти на моє запитання. Опишіть мені її, будь ласка.
– Ну, вона, висока і вродлива, її волосся має неймовірний рудуватий відтінок…
– Любите ви рудоволосих, – пробурмотів Пуаро, – продовжуйте, будь ласка.
– Вона синьоока і струнка… Оце, мабуть, і все, – затнувся я.
– А її чоловік?
– О, це приємний чолов'яга, але якийсь непримітний.
– Темноволосий чи блондин?
– Навіть не знаю. Ні те ні се, і обличчя геть невиразне.
Пуаро кивнув.
– Згоден, на світі таких невиразних чоловіків сотні, хоча, мушу зазначити, ви завжди з більшою охотою розглядаєте жінок. Що ви знаєте про Робінсонів? Паркер давно з ними знайомий?
– Здається, недавно. Але, на Бога, Пуаро, ви ж не думаєте…
Пуаро підняв руку.
– Tout doucement51, mon ami. Хіба я сказав, що щось думаю? Це цікава історія – от і все, що я кажу. І ми не маємо жодної зачіпки, яка допомогла б кинути світло на всю цю ситуацію. Хіба тільки ім'я прекрасної леді… Гастінґсе?
– Її звати Стелла, – сухо сказав я, – але не розумію, до чого ви…
Я не договорив, бо Пуаро голосно розсміявся. Щось його дуже порадувало.
– А "Стелла" означає "зірка", правда? От воно!
– Що взагалі…
– А зірки світяться! Voilà! Заспокойтеся, Гастінґсе. Не напускайте на себе личину ображеної гордості. Краще вдягайтеся, підемо у Монтеґю-Меншенс, розвідаємо дещо.
Мене не довелося довго вмовляти. Будинок, який ми шукали, виявився солідною досить новою будівлею на багато квартир. Швейцар в уніформі грівся на сонечку біля воріт, тож саме до нього Пуаро звернувся найперше.
– Перепрошую, тут живуть містер і місіс Робінсони?
Швейцар явно був не схильний вести приємні бесіди. Навіть не глянувши на нас, він буркнув:
– Номер чотири. Третій поверх.
– Дуже дякую. А чи не скажете, чи давно вже Робінсони тут оселилися?
– Шість місяців тому.
Я аж відступив від здивування, а Пуаро розтягнув губи у зловтішній посмішці.
– Не може бути! – скрикнув я, – мабуть, ви щось плутаєте.
– Шість місяців.
– Ви впевнені? Жінка, про яку ми питаємо, висока, струнка і має рудувате волосся…
– Ага, це вона, – підтвердив швейцар. – Ці люди переїхали сюди шість місяців тому, на Михаїла.
Після цих слів чоловік у формі, здавалося, втратив до нас інтерес, розвернувся й посунув у будинок. А ми пішли на вулицю.
– Eh bien, Гастінґсе? – м'яко запитав мій друг, – ви досі так само впевнені, що та прекрасна жінка завжди каже правду?
Я промовчав.
Пуаро ж упевнено попрямував по вулиці Бромптон-Роуд, і мені вже на ходу довелося питати, куди це ми так поспішаємо і з якою метою.
– До брокерів, Гастінґсе. Мені раптом страшенно захотілося зняти квартиру в Монтеґю-Меншенс. Якщо я все правильно зрозумів, у цьому будинку невдовзі мають відбутися прецікаві речі.
Нам пощастило. На п'ятому поверсі якраз здавалася чудова вмебльована квартира номер вісім за ціною десять гіней на тиждень. Пуаро домовився, що ми поживемо там місяць. Уже надворі він зупинив усі мої спроби протестувати:
– Але ж я нині заробляю, Гастінґсе! Невже не можна собі дозволити трохи витрат? До речі, у вас є револьвер?
– Так, десь був, – відповів я трохи збентежено, – ви що, думаєте…
– Що він вам знадобиться? Цілком імовірно. Вам починає це подобатися, правда? Любите ви романтичні й видовищні події.
Наступні кілька днів ми просиділи в тимчасовому новому домі. Квартира була чудово обставлена. Вона була в тому самому крилі будинку, що й помешкання Робінсонів, але на два поверхи вище.
Через два дні після того, як ми в'їхали, настала неділя. По обіді Пуаро прочинив вхідні двері й покликав мене: десь унизу захряснулися двері.
– Швидше, Гастінґсе, погляньте вниз на сходи, то ваші нові знайомі? Але не дуже вихиляйтеся за перила, не можна, щоб вони вас помітили.
Я обережно визирнув униз.
– Це вони, – прошепотів.
– Добре. Почекаємо трохи.
Десь за півгодини вийшла молода жінка в гарному яскравому одязі. Потираючи руки, Пуаро повернувся в квартиру.
– C'est ça52. Пішли хазяїн із хазяйкою, а за ними – і служниця. Тепер у їхньому помешканні нікого не має бути.
– Що ви збираєтеся робити? – стривожено запитав я.
Пуаро кинувся в господарську кімнату для слуг у нашій квартирі. Смикнув за мотузку, якою спускають підставку з вугіллям, і радісно проголосив: – Ми пройдемо шляхом, яким щодня рухається сміття. Ніхто нас не помітить. Недільний концерт, недільний візит у гості, зрештою, знаменитий англійський недільний пообідній сон – після le rosbif53 – усі вони відволікатимуть увагу мешканців від Еркюля Пуаро і від його хитромудрого задуму. Ходімо, друже.
Детектив ступив на грубу дерев'яну платформу, а я нерішуче – за ним.
– Ми що, вдеремося в чужу квартиру? – стривожено запитав я.
Відповідь Пуаро не дуже мене заспокоїла:
– Не прямо зараз, – буркнув він.
Тягнучи за мотузку, ми спустились аж до третього поверху. Пуаро радісно гмикнув, переконавшись, що дерев'яні двері в господарську кімнату на цьому поверсі не замкнені.
– Бачите? Вони ніколи не замикають ці двері вдень. Тому будь-хто може сюди піднятись або спуститися, як зробили це ми. Уночі – замикають, але не завжди. Тож тут ми маємо перестрахуватися.
Пуаро витяг із кишені кілька інструментів і з майстровитою впевненістю взявся прикручувати защіпку так, щоб її можна було висмикнути з боку шахти для сміття. Три хвилини – і справу було зроблено. Тоді Пуаро запхав інструменти в кишеню, і ми піднялися до себе в квартиру.
***
У понеділок Пуаро цілий день десь ходив, а коли повернувся, то задоволено відкинувся у кріслі.– Гастінґсе, дозволите розповісти вам одну невеличку історію? Вона має вам сподобатися. Можливо, навіть нагадає якийсь улюблений фільм.
– Починайте вже, Пуаро, – засміявся я. – Здогадуюся, що це реальна історія, а не витвір вашої бурхливої уяви.
– Вона абсолютно правдива, за це може поручитися інспектор Джепп зі Скотленд-Ярду, адже саме з його ласки історія дійшла до моїх вух. Отже, слухайте, Гастінґсе. Трохи більше ніж шість місяців тому з однієї урядової контори в США було викрадено важливі документи – карти, розроблені у військово-морському флоті. На них було вказано розміщення оборонних кораблів. За інформацію з цих документів будь-який іноземний уряд – скажімо, Японії, – радо віддав би чималу суму. Підозра у крадіжці впала на молодика на ім'я Луїджі Валдарно, італійця, який обіймав у конторі якусь незначну посаду. Він зник разом із паперами. А за два дні цього злодія, якщо він був злодієм, знайшли застреленого в Іст-Сайді у Нью-Йорку. Паперів при ньому не було. Незадовго до того Луїджі Валдарно почав зустрічатися з міс Ельзою Гардт, юною співачкою, яка нещодавно почала виступати у Нью-Йорку і знімала квартиру разом із братом. Ніхто не знає, звідки приїхала міс Гардт, а після смерті коханого вона раптово зникла. Є підстави вважати, що це насправді була досвідчена міжнародна шпигунка, яка наробила багато чорних справ, прикриваючись різними вигаданими іменами. Американська розвідка намагалася знайти її, водночас не спускаючи ока з одного скромного джентльмена-японця, який жив у Вашинґтоні. Офіцери були певні: щойно міс Ельза Гардт замете сліди, вона спробує вийти на зв'язок зі згаданим джентльменом. І от два тижні тому він вирушив в Англію. Отже, можна припустити, що Ельза теж в Англії. – Пуаро помовчав, а тоді м'яко додав, – Офіційний опис Ельзи такий: зріст – 5,7 футів54, очі блакитні, волосся руде, струнка, ніс рівний, без особливих ознак.
– Місіс Робінсон! – видихнув я.
– Так, це може бути вона, – підтвердив Пуаро. – А ще я дізнався, що саме сьогодні вранці чорнявий чоловік, якийсь іноземець, запитував про мешканців квартири номер чотири. Тому, mon ami, боюся, вам доведеться вночі відмовитися від здорового сну і приєднатися до мене.