Вона мить повагалася, а потім швидко запитала: – Хтось із вас читає "Світську хроніку"?
Ми з Пуаро, опустивши очі, зізналися, що маємо за собою такий гріх.
– Я питаю, тому що в останньому номері є стаття про знамениті коштовності, і там ідеться про дещо цікаве…
Я підвівся, підійшов до столу й повернувся з найсвіжішим номером газети. Міс Марвелл узяла її в мене, знайшла статтю і почала читати вголос:
"Серед інших знаменитих каменів згадаємо "Зірку Сходу" – цей діамант належить родині Ярдлі. Предок нинішнього лорда Ярдлі привіз цю коштовність із Китаю, а разом із нею – романтичну історію. Кажуть, що камінь був колись правим оком ідола, який стояв у храмі. Ліве око також прикрашав діамант точно такого розміру і форми. Існувало передбачення, що цей другий камінь теж мали вкрасти. "Одне око потрапить на Захід, а друге – на Схід, аж поки вони знову зустрінуться. І тоді їх буде врочисто повернуто богові". За цікавим збігом, зараз в Англії перебуває камінь, який за описом дуже нагадує діамант із історії, і називається він "Зірка Заходу". Коштовність належить знаменитій кіноакторці міс Мері Марвелл. Цікаво було б порівняти обидва камені".
Жінка замовкла.
– Épatant! – пробурмотів Пуаро. – Поза всяким сумнівом, це щирісінька вигадка. – Він повернувся до Мері Марвелл. – І ви не боїтеся, мадам? Невже вас не мучать погані передчуття? Невже не хвилюєтеся, що коли зведете сіамських близнюків докупи, одразу нізвідки вигулькне китаєць і – hey presto!19 – забере їх назад у Китай?
Пуаро говорив із усмішкою, але я відчув, яка серйозність бриніла в його голосі.
– Я не вірю, що діамант леді Ярдлі може красою зрівнятися з моїм, – відказала міс Марвелл. – Зрештою, мені цікаво подивитися й переконатися на власні очі.
Не знаю, що на це мав сказати Пуаро, бо в ту мить двері розчахнулися, і в кімнату рішуче увійшов вродливий чоловік. Це був справжній романтичний герой, від чорних хвиль пишного волосся до кінчиків модних шкіряних черевиків.
– Я ж казав, що наздожену тебе, Мері, – видихнув Ґреґорі Рольф. – І от я тут. Ну, і що ж мосьє Пуаро каже про нашу проблемку? Що це якийсь розіграш? Він згоден зі мною?
Пуаро стримано всміхнувся до знаменитого актора. Кумедно, якими несхожими були ці двоє чоловіків.
– Розіграш чи не розіграш, містере Рольф, – сухо сказав детектив, – але я порадив мадам, вашій дружині, не брати із собою діамант у гості до Ярдлі у п'ятницю.
– Цілковито поділяю вашу думку, сер. Я вже казав це Мері. Та ба! Це ж жінка, і хіба вона потерпить, щоб інша мала на собі гарніші коштовності, ніж вона?
– Не мели дурниць, Ґреґорі! – різко кинула міс Марвелл, але щоки її спалахнули.
Пуаро стенув плечима.
– Мадам, я дав вам пораду. Більше нічого не можу зробити. C'est fini20.
Він вклонився і провів обох гостей до дверей.
– О la la, – сказав Пуаро сам до себе, вертаючись у крісло. – Histoire des femmes!21 Хороший чоловік, усе зробив правильно. Tout de même22, який невихований. Страшенно.
Я поділився з Пуаро тим, що згадав про Рольфа, і він закивав на мої слова.
– Я так і думав. Усе-таки в цій історії криється щось цікаве. З вашого дозволу, mon ami, я піду подихаю свіжим повітрям. Дочекайтеся мого повернення, благаю вас, я не гулятиму довго.
Я вже був закуняв у кріслі, аж тут у двері постукала пані, в якої ми винаймали квартиру.
– До мосьє Пуаро прийшла ще одна леді, сер. Я сказала їй, що пан вийшов, але вона каже, що зачекає, бо приїхала здалеку.
– О, запрошуйте її сюди, місіс Мерчісон. Можливо, я чимось зможу їй допомогти.
За хвилину відвідувачку провели до мене. Я впізнав її, і мені перехопило подих. Портрет леді Ярдлі не раз траплявся мені на очі у світській хроніці, тому я добре знав це обличчя.
– Прошу, сідайте, леді Ярдлі, – підсунув я стільця. – Мій друг Пуаро вийшов, але запевнив мене, що невдовзі повернеться.
Вона подякувала і сіла. Це була натура зовсім іншого типу, ніж Мері Марвелл. Висока, темноволоса жінка з пломенистими очима та гордовитим білим лицем – лише її вуста затаїли тугу.
Я раптом відчув, що хочу вразити нашу відвідувачку. Чом би й ні? У присутності Пуаро я завжди соромився і боявся показати себе не з найкращого боку. Але ж і я теж трохи знаю дедукцію! Піддавшись внутрішньому поштовху, я нахилився вперед.
– Леді Ярдлі, я знаю, чому ви тут. Вам надсилали листи з погрозами, в яких ішлося про діамант.
Схоже, я вгадав. Жінка втупилася в мене, лице її сполотніло, а вуста розтулилися.
– Ви про них знаєте? Звідки?
Я всміхнувся.
– Логіка, леді. Якщо міс Марвелл отримувала листи з попередженнями…
– Міс Марвелл? Вона тут уже побувала?
– Щойно пішла. Як я казав, якщо вона, власниця одного з діамантів-двійників, отримала кілька таємничих попереджень, то ви, власниця другого каменю, теж мали б їх отримати. Бачите, все дуже просто. Отже, я вгадав, вам теж надходили дивні повідомлення?
Леді Ярдлі повагалася мить, ніби не знаючи, довіряти мені чи ні, а тоді схилила голову, ледь усміхаючись.
– Саме так, – підтвердила вона.
– І їх теж приносив особисто якийсь китаєць?
– Ні, вони надходили поштою. Але скажіть, із міс Марвелл трапилося те саме, що й зі мною?
Я переказав леді все, що відбулося цього ранку. Вона слухала дуже уважно.
– Усе збігається. Мої листи – це копії повідомлень, надісланих їй. Так, мені їх надсилали поштою, але папір покропили якимись цікавими парфумами, які нагадували мені китайські ароматичні палички і Схід. Що ж усе це означає?
Я похитав головою.
– Це нам і треба з'ясувати. Ви маєте листи з собою? Можливо, поштові марки щось нам підкажуть.
– На жаль, я їх знищила. Розумієте, тоді я подумала, що це просто дурний жарт. Невже якась китайська банда справді хоче повернути діаманти на місце? Не дуже віриться.
Ми перебирали факти ще раз і ще, але ніяк не могли розгадати таємницю. Врешті леді Ярдлі встала.
– Думаю, мені немає потреби чекати на мосьє Пуаро. Ви ж можете переказати йому нашу розмову? Дуже вам дякую, містере…
Вона завмерла з простягнутою рукою.
– Капітан Гастінґс.
– Звісно! Як я могла забути! Ви ж приятель Кавендішів, правда? Це Мері Кавендіш порадила мені звернутися до мосьє Пуаро.
Коли повернувся з прогулянки мій друг, я з гордістю оповів йому про те, що сталося за час його відсутності. Він суворо допитав мене про деталі нашої зустрічі, і з тону його голосу я відчув, що Пуаро не радий, що гуляв під час цієї важливої розмови. Я навіть здивувався, що мій дорогий друг заздрить мені. Він так звик постійно применшувати мої здібності, що навіть розчарувався, коли не зміг знайти жодної зачіпки для критики. Я ж у глибині душі був собою задоволений, хоча й потай боявся роздратувати Пуаро, адже щиро любив свого дивовижного друга, попри його екстравагантність.
– Bien!23 – сказав Пуаро за кілька хвилин із таємничим виразом обличчя. – Наша історія набирає обертів. Прошу вас, передайте мені довідник англійських аристократів із он тієї полиці. – Він погортав сторінки. – Ось воно! "Ярдлі… віконт у десятому коліні, учасник війни в Південній Африці…" tout ça n'a pas d'importance…24 "одружився 1907 року з її світлістю Мод Стоппертон, четвертою донькою барона Коттеріля третього…" гм, гм, гм… "має двох доньок, 1908 і 1910 року народження… Член клубів… має нерухомість…".Voilà25, ця інформація нам не дуже допомогла. Але завтра вранці ми побачимо цього мілорда!
– Що?
– Так. Я надіслав йому телеграму.
– Я думав, ви вже вмили руки!
– Я не виступаю в інтересах міс Марвелл, оскільки вона не бажає слухати моїх порад. Тепер я діятиму тільки для власного задоволення – задоволення Еркюля Пуаро! Мені дуже кортить упхнути носа в цю справу.
– І ви спокійнісінько змушуєте лорда Ярдлі мчати в місто тільки для того, щоб отримати задоволення? Сумніваюся, що йому це сподобається.
– Au contraire26, якщо я допоможу йому зберегти родинну коштовність, він буде мені дуже вдячний.
– О, значить, ви все-таки думаєте, що камінь можуть вкрасти? – з інтересом запитав я.
– Я знаю це майже напевно, – спокійно відказав Пуаро. – Усе на те вказує.
– Але як…
Пуаро зупинив мої запитання легким помахом руки.
– Прошу вас, не тепер. Не забиваймо собі голови. Погляньте-но краще на довідник, куди ви його поставили! Невже не бачите, що найвищі книжки стоять на найвищій полиці, трохи нижчі – на наступній, і так далі. У нас є порядок, method27, а це, як я вже не раз вам казав, Гастінґсе…
– Саме так, – квапливо підтвердив я і поставив фоліант туди, де він мав стояти.
***
Лорд Ярдлі виявився жвавим галасливим чоловіком спортивної статури з червонуватим обличчям, і добродушна привітність робила його вельми привабливим, навіть попри явну відсутність високого інтелекту.– Незвичайна це справа, мосьє Пуаро. Якось я не складу всієї картини в голові. Моя дружина що, отримувала якісь дивні листи, такі самі, як міс Марвелл? І до чого все це?
Пуаро передав йому примірник "Світської хроніки".
– Найперше, мілорде, дозвольте вас запитати, чи всі викладені тут факти відповідають реальності?
Його світлість узяв газету й пробіг очима статтю. Чоловікове обличчя потемніло від гніву.
– Брехня! – врешті вибухнув він. – Не було ніякої романтичної історії, пов'язаної з каменем. Його взагалі, здається, з Індії привезли. Ніколи не чув ні про яких китайських божків.
– Та все ж камінь називають "Зіркою Сходу".
– І що? – проревів лорд.
Пуаро ледь помітно посміхнувся, але прямо не відповів.
– Прошу вас, мілорде, довіртеся мені. Якщо ви беззастережно віддасте справу в мої руки, я майже певен, що зможу відвернути катастрофу.
– Думаєте, щось-таки за цими всіма фіглями-міглями стоїть?
– Чи не могли б ви зробити те, що я вас попрошу?
– Звичайно, але…
– Bien! Тоді дозвольте поставити вам кілька запитань.